1. Доплати та надбавки до тарифних ставок та посадових окладів у розмірах, передбачених діючим законодавством:

—кваліфікованим працівникам, що зайняті на особливо відповідальних роботах, за високу кваліфікаційну майстерність; —за класність водіям автомобілів;

—бригадирам з числа робітників, не звільнених від основної діяльності, за керівництво бригадою; —персональні надбавки;

—керівникам, спеціалістам, службовцям за високі досягнення в праці або виконання особливо важливих завдань; — за володіння іноземними мовами;

—за сумісництво професій, розширення зон обслуговування; —доплати до середнього заробітку у випадках, передбачених законодавством;

- за роботу в тяжких, шкідливих, особливо шкідливих умовах, за роботу у вихідні дні, що є робочими, за графіком у нічний час; —інші надбавки та доплати, передбаченні законодавством.

2. Премії робітникам, керівникам, спеціалістам та іншим службовцям за виробничі результати, включаючи премію за економію окремих видів матеріальних ресурсів.

3. Винагорода (відсоткові надбавки) за вислугу років, стаж роботи (надбавки за стаж роботи) за спеціальністю на цьому підприємстві.

4. Оплата пращ робітників, які не перебувають у штаті підприємства, за виконання робіт відповідно до договорів цивільно-правового характеру, включаючи договір підряду.

5. Оплата працівникам, які не перебувають у штаті підприємства, за виконання одноразових робіт.

6. Суми відшкодувань втраченого заробітку через тимчасову втрату працездатності.

7. Оплата різниці в окладах працівникам з інших підприємств із збереженням розміру посадового окладу за попередніми місцями роботи, а також при тимчасовому заміщенні.

8. Оплата днів відпочинку, які надаються їм у зв'язку з роботою у понаднормативний робочий час.

9. Оплата праці кваліфікованих робітників, керівників, спеціалістів, скерованих без звільнення від основної роботи для підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації робітників, керівництва виробничою практикою студентів.

10. Оплата праці студентів вищих навчальних закладів та студентів, що працюють на підприємствах у складі студентських загонів.

11. Оплата праці студентів, що проходять виробничу практику на підприємствах, а також оплата праці учнів профтехучилищ на профорієнтаційній практиці.

12. Суми виплат, пов'язаних з індексацією заробітної плати.

13. Оплата за час вимушеного прогулу або виконання оплачуваних нижче робіт.

14. Вартість безкоштовного надання працівникам окремих галузей народного господарства продуктів харчування, витрат на оплату житла тощо.

15. Оплата витрат, пов'язаних із наданням безкоштовного проїзду відповідним працівникам.

16. Вартість безкоштовно наданого форменого одягу або сума пільг у зв'язку з продажем речей за нижчими цінами.

17. Оплата щорічних основних та додаткових відпусток відповідно до чинного законодавства.

18. Оплата пільгового часу роботи підлітків.

19. Оплата робочого часу працівників, що виконують державні або громадські обов'язки.

20. Сума заробітної плати за основним місцем роботи на період підвищення кваліфікації.

21. Оплата навчальних відпусток, які надаються робітникам, що навчаються у вечірніх та заочних вищих та середньо-спеціальних навчальних закладах, аспірантурі.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати — це виплати у формі винагороди за підсумки роботи за рік (13 зарплата), премії за спеціальними системами, положеннями, компенсаційні та інші грошові та матеріальні виплати, які не передбаченні актами чинного законодавства:

1. Оплата простою не з вини робітника.

2. Суми, що виплачуються робітникам, які перебувають у відпустці з ініціативи адміністрації.

3. Надбавки та доплати, непередбачені законодавством.

4. Винагороди за відкриття, авторські винагороди.

5. Виплати працівникам, що працюють на території радіоактивного забруднення.

6. Сума наданих трудових та соціальних пільг.

Витрати підприємства, пов'язані з виплатою основної заробітної плати та додаткової (у межах передбачених законодавством, генеральною та галузевою тарифними угодами), відносяться на собівартість продукції, в торгівлі на витрати обігу.

природоохоронних заходівналежать усі види господарської діяльності, що спрямовані на зменшення і ліквідацію негативного антропогенного впливу на навколишнє середовище. Це будівництво й експлуатація очисних споруд, розвиток маловідходних і безвідходних технологій, охорона та відтворення флори й фауни, охорона надр, боротьба з ерозією ґрунтів, розміщення підприємств, господарств і транспортної мережі з урахуванням екологічних вимог.

Комплекс природоохоронних _захощвповинен забезпечувати максимальний загальноекономічний ефект, складовими якого є екологічний і соціально-економічний результат.

Екологічний результат природоохоронної діяльностізумовлюється змебншенням негативного впливу на навколишнє середовище і виявляється у зменшенні обсягів забруднюючих речовин, що потрапляють у біосферу. Збільшенні кількості і поліпшенні якості придатних до використання земельних, лісових, водних, біологічних та інших природних ресурсів.

Соціально-економічні результатиґрунтуються наекономіїабозапобіганнівтратам

природних ресурсів, живої і минулої праці у всіх сферах економіки, а також у сфері особистого споживання і передбачають:

■ підвищенняекологічного комфорту проживання,умов життєдіяльностінаселенняі,врешті-решт, збільшення національного багатства та добробуту;

• поліпшення фізичного стану людини і зниження захворюваності, збільшення тривалості життя;

• задоволення нематеріальних (культурних, естетичних, освітніх) потреб людини;

■підтримання екологічної рівноваги;

■створення сприятливих умов для зростання творчого потенціалу особистості, підвищення рівняїї свідомості.

Економічне обґрунтування природоохоронних заходіввимагає підходу, який передбачає обов'язкове врахування зовнішніх ефектів:

a) повне охоплення всіх соціальних, екологічних й економічних результатів природоохороннихзаходів у різних сферах народного господарства, як найближчим часом, так і в перспективі;

b) повне охоплення усіх витрат, пов'язаних зі здійсненням різних варіантів природоохоронних заходів;

с) міжгалузевий підхід з урахуванням необхідності економії витрат і забезпечення найбільш ефективного використання природних ресурсів у масштабі території, що розглядається (району, області, країни).

Загальний ефект природоохоронних заходівпроявляється:

■ у сфері матеріального виробництва - приростом обсягу прибутку або зменшенням собівартостіпродукції;

• у невиробничій сфері - економією витрат на виконання робіт і надання послуг;

■ у сфері особистого споживання - скорочення витрат особистих коштів населення, спричиненихзабрудненням навколишнього середовища.

Абсолютна та порівняльна економічна ефективність природоохоронної діяльності.

Економічне обґрунтування екологічних програм спирається на порівняння ефекту від впровадження природоохоронних заходів з витратами на їх здійснення. Умовою проведення розрахунків економічної ефективності витрат на природоохоронні заходи є вибір варіантів у межах однієї території, де досягається однакова (нормативна) якість навколишнього середовища.

Зараз існує велика кількість показників оцінки економічної ефективності. Найчастіше використовуються показники абсолютної та порівняльної ефективності.

Абсолютна ефективністьпоказує, у скільки разів результат перевищує витрати на проведення природоохоронної діяльності. Доцільність здійснення природоохоронних заходів визначається за результатами порівняння цього показника з рівнями загальної рентабельності господарської діяльності (Ен).Результат (ефект) визначається як приріст економічної оцінки продукції, ресурсу,

як приріст чистого доходу, зниження собівартості виробництва продукції. Так, в сільському господарстві результат (Рс,х) може бути розрахований за такою формулою:

рс/х = (°2- °і) ■ S, або

рс/х = ("і" пі) • s'

де Ох, - річна економічна оцінка угідь відповідно до та після проведення природоохоронних заходів;

, П2 - відповідні обсяги отримання чистої продукції;

S площа угідь, в межах яких здійснюється природоохоронна діяльність.

Уразі, коли здійснюються багатоцільові заходи ( наприклад, спрямовані на поліпшення якості продукції), результат (Рс/Х) може бути розрахований за такою формулою:

Рс/х = V2(U2 - С2) - V2(Hl - Cl)'

де Цр Ц2 - ціна продукції, відповідно до та після проведення природоохоронних заходів; Cv С2 -собівартість продукції, відповідно до та після проведення природоохоронних заходів;

Проте в даному разі природоохоронна діяльність розглядається як сума заходів без урахування індивідуальних особливостей та ефективності виконання кожного з них окремо. Тому з метою зіставлення варіантів окремих природоохоронних рішень доцільним є використання показника порівняльної економічної ефективності:

F— Р - ^

де Р - еколого-економічний результат, 3 - затрати на проведення конкретного заходу.

Порівняльні варіанти повинні відповідати вимогам щодо умов праці, технічних та економічних показників, комплексного використання відходів, вторинних ресурсів тощо, передбаченим нормативними документами. Цей показник може бути визначений як чистий економічний ефект.

Чистий.......... економічний ефект, природоохороннихзаходіввизначається з метою техніко-економічного обґрунтування вибору найкращих варіантів, які розрізняються між собою за впливом на навколишнє середовище, а також на виробничі результати галузей та суб'єктів господарської діяльності, як тих, що здійснюють ці заходи, так і суміжних з ними. Визначення чистого економічного ефекту природоохоронних заходів ґрунтується на порівнянні витрат на їх здійснення з досягнутим завдяки цим заходам економічним результатом, як це вже було показано.

Економічний результат природоохоронних заходів (Р) найчастіше визначається за величиною економічних збитків (Упр), який завдяки цимзаходам вдавалосяуникнути*,тавеличиною

додаткового доходу (ДД) від повторного використання знешкоджених речовин або іншої продукції у випадку, коли природоохоронні заходи мають багатоцільову спрямованість, тобто:

Р = Упр + АД

Річні витрати на здійснення природоохоронних заходів визначається за формулою: З = С + Ен • К,

де С -експлуатаційні витрати; Ен - коефіцієнт приведення одноразових вкладень до одного року.

Інколи в літературі він називається коефіцієнтом дисконтування або нормативним коефіцієнтом ефективності капітальних вкладень. Розміри цього коефіцієнта залежать від норми прибутковості в галузі, термінів експлуатації обладнання та устаткування, макроекономічних показників і в середньом Ен = 0,12...0,15 (без урахування інфляції); К - одноразові (капітальні) вкладення.

Тоді, з урахуванням попередніх формул: Єп = (упр + ДД) - (С + Ен • К).

Розрізняють фактичний та очікуваний (проектний, прогнозний) чистий економічний ефект природоохоронних заходів. Фактичний чистий економічний ефект визначається для здійснення цільових заходів на основі порівняння фактичних витрат і фактично досягнутого економічного результату при реалізації проекту.

Очікуваний чистий економічний ефектрозраховується на етапах розробки прогнозів, програм, проектів, створення нової природоохоронної техніки, виробництва екологічно чистої продукції на основі багатоваріантного аналізу очікуваних витрат і результатів з метою вибору оптимального, який забезпечує одержання максимального екологічного ефекту при додержанні чинних вимог до якості навколишнього середовища.

Поточні витрати, результат і чистий економічний ефект розраховуються, як правило, за один рік. Інколи є визначення загального порівняльного економічного ефекту (на весь термін здійснення природоохоронного заходу). Тоді слід приймати в розрахунках, а загальну суму капітальних витрат, а от річні поточні витрати (собівартість та щорічний результат дисконтувати відповідно до того,якцебулозапропонованопривизначенніабсолютної економічної ефективностіу

Державний бюджет і місцеві бюджети формуються за рахунок платежів за використання природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення. Платежі за використання природних ресурсів місцевого значення повністю надходять до місцевого бюджету. Платежі за використання природних ресурсів загальнодержавного значення в розмірі 50 % надходять до Державного бюджету України і 50 % до місцевих бюджетів.

Розподіл коштів за використанням природних ресурсів, що надходять Державного бюджету України, здійснюється Верховною Радою України. Розподіл коштів за використанням природних ресурсів, що надходять до місцевих бюджетів, здійснюється відповідними обласними та міськими (міст загального значення) Радами народних депутатів за поданням органів Міністерства екології та природних ресурсів України.

Для фінансування заходів з охорони навколишнього природного середовища також утворюються державний та місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища. Місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища утворюються в межах єдиного фонду відповідної Ради народних депутатів за рахунок:

a) платежів за забруднення навколишнього природного середовища в розмірі 70 %, - в місцевийбюджет, 20 % - в обласний бюджет;

b) частини грошових стягнень за порушення норм і правил природного середовища та шкоду,заподіяну порушенням законодавствапро охоронунавколишнього природного середовищаврезультаті господарської та іншої діяльності, а саме:

■50 % суми штрафів, стягнутихз посадовихосібза правопорушення в галузі охоронинавколишнього природного середозища і використання природних ресурсів;

■50 %коштів, стягнутих з громадян зашкоду, заподіяну природнимресурсампорушеннямприродоохоронного законодавства;

■ 80 % коштів, стягнутих з підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, зашкоду, заподіяну природним ресурсам порушенням природного законодавства;

• 80 % коштів. Отриманих від реалізації незаконно добутих природних ресурсів, або продукції, виробленої з них, чи їх вартості;

а) цільових та інших добровільних внесків підприємств, установ, організацій та громадян.

Розподіл платежів, що надходять до місцевих позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища, здійснюється відповідними обласними, міськими Радами народних депутатів за поданням відповідних органів Міністерства екології та природних ресурсів України.

Державний фонд охорони навколишнього природного середовища утворюється за рахунок:

1) 10 % платежів за забруднення навколишнього природного середовища;

2) відрахувань з місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища.Розмір якої визначається Верховною Радою України;

3) добровільних внесків підприємств, установ, організацій, громадянта іншихнадходжень.

Розподіл коштів, що надходять до державного фонду охорони навколишнього природного середовища, здійснюється Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства екології та природних ресурсів України.

Кошти місцевих і державних фондів охорони навколишнього природного середовища можуть використовуватися тільки для цільового фінансування природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів, в тому числі наукових досліджень, а також заходів, а також заходів, спрямованих на зниження впливу забруднення навколишнього природного середовища та здоров'я населення, стимулювання працівників та громадських інспекторів, які виявили порушення природоохоронного законодавства і вжили необхідність заходів для притягнення винних до відповідальності, запобігання порушення природоохоронного законодавства.

В Україні можуть утворюватися й інші, в тому числі і позабюджетні фонди для стимулювання і фінансування заходів щодо щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки (фонди працівників. Екологічні фонди підприємств тощо).

Основною складовою ринкового середовища є фінансові чинники. Вони, як правило, виступають в якості основних факторів ринкових відносин. Але і природні блага також є таким фактором.

Всі природні блага - земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, а також природні ресурси її континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони і сукупні з ними блага соціально-економічного характеру

- утворюють національне багатство України.

У ст. 13 Конституції України вказується на те, що ці природні блага є об'єктами права власності України.

Взаємодія природи і суспільства реально здійснюється в процесі природокористування. Природокористуванняяк суспільно корисна діяльність людства має декілька взаємопов'язаних між собою напрямків:

- використання природного простору як сфери життя, розселення та розміщення виробничого

потенціалу;

- використання природних ресурсів і умов з вилученням та без вилучення;

- використання природного середовища як приймальника відходів життєдіяльності, а також для

розсіювання енергії.

Джерелами екологічного інвестування, як говорилося вище, є екологічні фонди. Головною метою створення спеціальних екологічних фондів(грошові фонди екологічного захисту) є поліпшення якості навколишнього природного середовища та фінансове сприяння впровадженню екологічної політики в державі. Екологічний фонд виконує наступні функції:

- сприяння природоохоронній діяльності всіх економічних суб'єктів та приватним екологічним

інвестиціям;

- сприяння структурній еколого-економічній перебудові;

- фінансування наукових екологічних досліджень і проектів;

- підтримка та заохочення діяльності з захисту природних цінностей та природного середовища і

збереження різноманітності біосфери;

- удосконалення систем екологічного моніторингу;

- сприяння екологічній освіті.

Екологічні фондивиконують роль механізму фінансування екологічних інвестицій. Мобілізація коштів до екологічних фондів здійснюється за допомогою екологічних податків, зборів, штрафів. Крім того, фінансувати екологічний фонд може також і державний бюджет у вигляді прямих трансфертів для фінансування певних проектів, які містять спільні інтереси бюджету та фонду.

Фіннсова допомога здійснюється на підставі спеціальних механізмів виплат: субсидії - передача коштів на пільгових умовах. Форми субсидії: дотація (субсидії у повному обсязі) або позика (на протязі ряду періодів).

Україна першою серед держав Радянського Союзу почала реалізацію концепції платного природокористування. Сьогодні в країні прийнято 10 законів, прямо пов'язаних з проблемами природокористування, в яких подаються економічні механізми здійснення екологічної політики.

Система екологічних платежів (екологічне оподаткування)в Україні виконує дві основні функції: 1) збору і накопичення необхідних фінансових засобів для реалізації заходів екологічної спрямованості; 2) формування економічних мотивів екологізації процесів виробництва і споживання товарів і послуг. При цьому ставки платежів (зборів) повинні відповідати декільком вимогам: а) відбивати основні закономірності (пропорції) впливу різних екодеструктивних факторів на економічні інтереси господарюючих суб'єктів; б) підтримувати рівновагу між інтересами виробників і споживачів продукції; в) враховувати загальну економічну ситуацію в країні і не викликати тотальних руйнувань економічної системи (зокрема масового руйнування підприємств) (Мельник Л.Г., 2001).

Система платного природокористування в Україні включає дві підсистеми: 1) система зборів за використання природних ресурсів; 2) система платежів за порушення природного середовища.

Система зборів за використання природних ресурсівформується на основі декількох ключових елементів:

- ліцензій на використання природних ресурсів, тобтодозволів на використання певнихкількостейконкретнихвидівресурсів;системарозробляєтьсяі затверджуєтьсяекологічнимипідрозділами національних і місцевих рівнів;

- нормативів використання природних ресурсів;

- порядку зборів;

- ставок зборів (платежів) за використання природних ресурсів;

- систему розподілу зібраних коштів між різними рівнями господарювання.

В Україні встановлені збори за такі види природних ресурсів:

- земельні;

- водні;

- мнеральні;

- лісові;

- тваринні;

- рослинні;

- радіочастотний ресурс.

Система платежів за порушення природного середовищавключає такі основні елементи:

- порядок вилучення коштів у економічних суб'єктів;

- ставки платежів, що встановлюють певну відповідність між кількісними показниками впливу на

- допустимі межі порушеннясередовища; як правило, ставкиза понадлімітне порушеннясередовища збільшуються в 3-3,5 рази; змінюється і порядок віднесення платежів; платежі запорушення середовища в межах лімітних значень відносяться на виробничу собівартістьпідприємств, платежі за понадлімітний вплив на середовище вилучаються з прибутку;

- порядок розподілу зібраних коштів.

В Україні діє система платежів (зборів) за такі види впливу на довкілля:

- забруднення атмосфери (стаціонарними та пересувними джерелами);

- забруднення води;

- розміщення твердих відходів;

шкода рослинам і тваринам;

- шкода природно-заповідному фонду;

- аварійне забруднення довкілля.

Більш детальну інформацію про практику платності природокористування в Україні можна знайти у Мельника Л.Г. (2001) та у Данилишина Б.М. та ін. (1999). Слід відмітити, що екологічне оподаткування в Україні потрібно удосконалювати, вводячи нові "зелені" податки, які б більш досконало регулювали відносини суб'єктів господарювання з навколишнім середовищем, охороняючи довкілля. При переході до інформаційного суспільства та суспільства сталого розвитку податкову систему потрібно змінювати корінним чином: від оподаткування прибутку і доходу, що зараз здійснюється у переважній більшості держав, потрібно переходити до оподаткування величини екодеструктивного впливу на природу (використання ресурсів та руйнування довкілля).

Прямі витрати прямо включають до собівартості продукції. Як правило, їх величина залежить від кількості вироблених виробів. До таких витрат відносять: основні матеріали, заробітну плату основних виробничих робітників разом з нарахуваннями на заробітну плату (ЄСП) та інші витрати, які можна прямо віднести на собівартість продукції.

Непрямі витрати виникають і формуються за звітний / плановий період незалежно від того, скільки і яких виробів виробляють і виробляють чи взагалі (орендна плата, амортизаційні відрахування тощо). До непрямих витрат відносять: допоміжні матеріали; заробітну плату підсобних робітників, менеджерів, майстрів, контролерів та іншого допоміжного персоналу. Непрямі витрати включають або до бюджету загальновиробничих витрат, або до бюджету управлінських витрат. Витрати можна класифікувати відповідно до того, наскільки вони значущі для конкретного управлінського рішення. Релевантні витрати - це значимі витрати майбутнього періоду, які змінюються в результаті прийняття рішення. Витрати називають нерелевантними, якщо вони є незначущі, тобто не впливають на прийняте рішення. Предотвратимой витрати - це витрати які ще не були здійснені або які можуть бути анульовані без втрат. При прийнятті управлінського рішення тільки предотвратимой витрати. Безповоротні витрати - це витрати минулого періоду, які виникли внаслідок раніше прийнятого рішення і їх неможливо змінити в майбутньому. Оскільки прийняття управлінських рішень стосується майбутньої діяльності підприємства, змінити що-небудь у минулому вже немає можливості. Тому минулі (безповоротні) витрати слід виключити при прийнятті рішення: вони "подібні втік молоку". Безповоротні витрати часто виникають при оцінці інвестиційних проектів. Рішення про прийняття (відмову від прийняття) інвестиційного проекту необхідно приймати без урахування неповоротних витрат, оскільки вони представляють собою відбулися у минулому незворотний відтік капіталу. Тільки в тому випадку, коли неповоротні витрати - єдина основа визначення майбутніх витрат по інвестиційному проекту, їх слід брати в розрахунок [8]. Слід розрізняти нерелевантні і неповоротні витрати. Не всі нерелевантні витрати є безповоротними. Наприклад, при проведенні порівняльного аналізу двох альтернативних методів виробництва з'ясувалося, що при будь-якому варіанті витрати на матеріали - однакові. У цьому випадку витрати на такі матеріали є незначущими (нерелевантними), оскільки вони залишаються незмінними при виборі будь-якого варіанту. Однак витрати на матеріал не є безповоротними, оскільки він буде спожитий у майбутньому. Такі витрати стають предотвратимими. Витрати будь-якого підприємства можна розділити на явні і неявні (альтернативні витрати). Сума всіх явних витрат - собівартість продукції, а різниця між ринковою ціною і собівартістю - прибуток. Щоб отримувати бухгалтерську прибуток, підприємству достатньо домогтися перевищення доходів над явними витратами. Однак позитивна бухгалтерський прибуток не завжди свідчить про благополуччя підприємства. Іноді для прийняття управлінських рішень необхідно сумарні витрати включати в витрати, які грошових витрат не вимагають. Такі витрати називають неявними (альтернативними, або змінні). Альтернативні витрати - це дохід, який могла б отримати підприємство якби вважало за краще інший варіант використання ресурсів [15]. Витрати класифікують за місцем виникнення витрат - в залежності від організаційного поділу та технологічних особливостей підприємства. Керівник центру витрат (начальник відділу, майстер) несе відповідальність за витрати цього підрозділу і повинен забезпечити виконання запланованих показників. Він повинен організувати нормування, планування та облік витрат. Центр витрат може бути як достатньо великим (наприклад, завод), так і малим (робоче місце). Великі центри витрат можуть складатися з більш дрібних, в той же час кілька робочих місць можуть бути об'єднані в більш великий центр витрат (відділ, служба, цех). Витрати ділять на дві групи регульовані (контрольовані), нерегульовані (неконтрольовані). Якщо керівник центру витрат здатний впливати на витрати, вони є регульованими, якщо витрати не піддаються управлінню - нерегульовані. Наприклад, у виробничому цеху допущений перевитрата сировини і матеріалів. Ці витрати - контрольовані для начальника цеху (центру витрат) у разі коли перевитрата викликаний порушенням технологічного процесу. У разі придбанням підприємством матеріалів низької якості відповідальність понесе начальник відділу матеріально-технічного постачання, а для начальника цеху витрати стануть неконтрольованими. Формування центром витрат сприяє: контролю та оперативного реагування на відхилення від планової величини витрат; скорочення відхиленню фактичних витрат від нормативних; скорочення витрат з урахуванням відповідальності за це конкретних структурних підрозділів, посадових осіб. Однак зменшення витрат має свою межу, після якого воно неможливе без зниження якості продукції [27]. 4.2. Основи плати і стягнення платежів за забруднення навколишнього середовища

На території України існують єдині правила встановлення плати за викиди й скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище та розміщення в ньому відходів промислового, сільськогосподарського, будівельного та інших виробництв, а також стягнення відповідних платежів л підприємств, установ і організацій. Плата за забруднення навколишнього середовища встановлюється за:

• викиди в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними і пересувними джерелами забруднення;

• скиди забруднюючих речовин у поверхневі води, територіальні та внутрішні морські води, а також підземні горизонти, в тому числі скиди, що здійснюються підприємствами через систему комунальної каналізації;

• розміщення відходів у навколишньому природному середовищі.

Платежі за викиди і і скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів у навколишньому природному середовищі стягуються з підприємств незалежно від форм власності н відомчої приналежності. Стягнення платежів не звільняє підприємства від відшкодування збитків, заподіяних порушенням природоохоронного законодавства. Розрізняють дві категорії платежів за забруднення навколишнього середовища:

• платежі за нормативно-допустиме забруднення, тобто за викиди (скиди) речовин в межах норм лімітів (ГДВ, ГДС);

• платежі за нормативні постійні та разові (залпові) викиди (скиди);

• штрафні санкції.

Ліміти розміщення відходів у навколишньому природному середовищі визначаються для підприємств як фізичний обсяг відходів за класами їхньої токсичності згідно з дозволами на розміщення, що видаються у встановленому порядку і доводяться в тоннах на рік.

Гранично допустимі викиди (ГДВ) або скиди (ГДС) - це кількість забруднюючих речовин, що викидається або скидається в навколишнє природне середовище з окремого джерела забруднення за одиницю часу, яка з урахуванням дії інших джерел забруднення та перспективи розвитку підприємства не перевищує встановлених норм екологічної безпеки людини.

Тимчасово погоджені викиди (ТПВ) або скиди (ТПС) - це кількість забруднюючих речовин, що викидається або скидається в навколишнє природне середовище з окремого джерела забруднення за одиницю часу, яка встановлюється на відповідний строк - до досягнення гранично допустимих викидів або скидів.

Ліміти викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря від стаціонарних джерел забруднення, скидів забруднюючих речовин у територіальні та внутрішні морські води, поверхневі води, а також розміщення відходів, які призводять до забруднення природних ресурсів, встановлюються для підприємств органами Міністерства охорони навколишнього природного середовища України в формі видачі дозволів на викиди й скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів.

Ліміти скидів забруднюючих речовин у поверхневі води місцевого значення і розміщення відходів, які призводять до забруднення природних ресурсів, крім віднесених до ресурсів державного значення, встановлюються для підприємств за поданням органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища України у порядку, що визначається Верховною Радою, обласними, міськими (міст республіканського підпорядкування) Радами народних депутатів.

Нормативом плати за викиди й скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів у межах встановлених лімітів є розмір плати за одну тонну конкретної забруднюючої речовини або класу забруднюючих речовин. За викиди й скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів у межах встановлених лімітів визначаються базові нормативи плати і коефіцієнти, що враховують територіальні екологічні особливості.

За понадлімітні викиди й скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів встановлюється підвищений розмір плати на підставі базових нормативів плати, коефіцієнтів, що враховують територіальні екологічні особливості, і коефіцієнтів кратності плати за понадлімітні викиди й скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів.

Коефіцієнти кратності плати за понадлімітні викиди і скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів встановлюється Радами народних депутатів базового рівня в межах від 1 до 5.

У разі відсутності на підприємстві затверджених у встановленому порядку лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин і розміщення відходів, плата за викиди й скиди забруднюючих речовин і озміщення відходів стягується як понадлімітна.

Схема визначення плати за забруднення навколишнього природного середовища наведена у одатку 2.

Платежі підприємств за викиди й скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів у межах лімітів відносяться на витрати виробництва, а за понадлімітні вилучаються за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства.

Платежі за забруднення навколишнього природного середовища підприємства (крім розташованих у містах республіканського підпорядкування) не перераховують у таких розмірах (3,5):

70% - у позабюджетні фонди охорони навколишнього природного середовища Рад народних депутатів базового рівня на окремі рахунки;

20% - у позабюджетні фонди охорони навколишнього природного середовища держави і обласних Рад народних депутатів па окремі рахунки;

10% - на рахунок державного позабюджетного фонду охорони навколишнього природного середовища Міністерства охорони навколишнього середовища України.

Плата за забруднюючі речовини впроваджується з метою економічного стимулювання здійснення природоохоронних заходів, впорядкування джерел їхнього фінансування і кредитування та відшкодування народногосподарських збитків, завданих забрудненням.

Платежі та викиди забруднюючих речовин компенсують економічні збитки від негативного впливу на здоров’я людей, об’єкти житлово-комунального господарства (житловий фонд, міський транспорт, зелені насадження тощо), сільськогосподарські угіддя, водні, лісові, рибні і рекреаційні ресурси,

Економічний механізм раціонального природокористування

Важливим напрямом поліпшення ефективності використання природних ресурсів є визначення адекватної ціни та / або економічної оцінки природних ресурсів. Навколишнє середовище забезпечує три функції:

забезпечення природними ресурсами;

асиміляція відходів і забруднень;

забезпечення людей природними послугами, такими як рекреація, естетичне задоволення і пр.

На жаль, і централізовано планована економіка, і ринкова економіка виявилися не здатні оцінити реальний природних ресурсів, встановити їх адекватну ціну. Загальним випадком є ​​заниження ціни екологічного блага або навіть його нульова оцінка. "Ринкова економіка може погубити навколишнє середовище і себе, якщо не дозволить цінам говорити екологічну правду". (Е. фон Вайцзекер) У Росії складається до самого останнього часу парадоксальна ситуація "безкоштовності" використовуються в економіці природних благ або їх мінімальної ціни стала однією з причин нераціонального використання природних ресурсів, гігантської марнотратства економіки. Виникала ілюзія невичерпності, "халявного" характеру ресурсів. Промислові та сільськогосподарські підприємства вносили до бюджету плату за наявні у них фонди і в той же час безгосподарно використовували засоби виробництва природного походження, не несучи при цьому ніякої шкоди, а часто і покращуючи свої виробничі результати.

У зв'язку з цим реальні ціни природних ресурсів можуть стати ефективними важелями в ринковому механізмі. При нераціональному використанні природних ресурсів на підприємствах їх облік призведе до погіршення виробничих показників, що позначиться на фінансових результатах. Відсутність в Росії розвиненого ринку, що дозволяє більш адекватно формувати ціни, значне спотворення цін або взагалі відсутність ціни роблять доцільним використання на стадії вибору варіантів економічного розвитку, прогнозування, оцінки проектів в економіці як на мікро - так і макро-рівні економічних оцінок природних благ.

Облік ціни / оцінки ресурсів дозволить більш обгрунтовано визначити економічну ефективність альтернатив розвитку. Застосування оцінок може істотно вплинути на вибір варіанта капітального будівництва. Наприклад, врахування того, що заплановані для вилучення земельні ресурси можуть використовуватися у сільському господарстві і давати продукцію, може зробити доцільним зміна інвестиційних проектів у бік подорожчання самого об'єкта будівництва за рахунок його максимальної концентрації, додаткових витрат на залучення незручних земель.

Так, зараз широко поширена думка про електричної енергії, що виробляється на ГЕС, як про найдешевший вид енергії в порівнянні з тепловими електростанціями та АЕС. Тим часом при будівництві та експлуатації ГЕС ніколи не враховувалася ціна багатьох тисяч гектарів затоплюваних земель. У Росії зараз налічується близько 5-6 млн. га таких земель, причому це найцінніші родючі, заплавні угіддя. Економічна оцінка затоплених земель складає значну частину суми витрат на самі станції. У зв'язку з цим як при новому будівництві, так і реконструкції ГЕС може виявитися економічно ефективним створення многоплотінних схем, дамб, обвалування водосховищ для зменшення затоплюваних площ.

Неадекватна оцінка природних ресурсів призводить до заниження ефектів від екологізації економіки, переходу до сталого ресурсозбережуючого розвитку. У багато мільярдів доларів можна оцінити щорічні втрати нафти, лісу, різних корисних копалин деградованої землі тощо Однією з важливих причин втрати природних ресурсів, збільшення пріродоемкості економіки став перевищує всі допустимі нормативи знос устаткування. В умовах тривалої експлуатації такого обладнання різко збільшується ймовірність екологічних катастроф.

Ситуація в нафтовидобутку характерна для техногенного розвитку економіки Росії з її величезними втратами і нераціональним використанням природних ресурсів. На зекономлені в результаті запобігання аварій кошти протягом декількох років можна було б реконструювати паливно-енергетичний комплекс країни, істотно знизити енергоємність всієї економіки. Тим часом хід розвитку економіки країни явно орієнтований на збільшення підтримки екстенсивного розвитку енергетики. Однак очевидно, що при сформованих енергоємних структурах, величезних втратах і нераціональному використанні енергоресурсів у Росії не вдасться подолати дефіцит нафти, газу, вугілля для підтримки пріродоемкості розвитку.

Таким чином, при адекватному економічному обліку екологічного фактора ефективність ресурсозбереження виявляється набагато вище нарощування пріродоемкості економіки, що довело економічний розвиток розвинених країн в останні два десятиліття ХХ століття.

Доцільно включати оцінку природних ресурсів в національне багатство країни. До цих пір цього не робиться (як відомо, до складу національного багатства включаються основні фонди, матеріальні оборотні засоби і особисте майно населення), що зайвий раз свідчить про недооцінку екологічного чинника. Тим часом ця оцінка є важливою складовою національного багатства, відображаючи природний потенціал країни. Даний потенціал, поряд з суспільним багатством (накопиченими виробничими та невиробничими фондами) багато в чому визначає розвиток народного господарства на перспективу. За наявними розрахунками природні ресурси складають понад 40% національного багатства країни.

Зараз ООН, розвиненими країнами робляться спроби "зеленого" вимірювання (green accounting) основних економічних показників з урахуванням екологічного чинника. Представляють інтерес наступні показники: індекс гуманітарного розвитку (Human Develop-ment Index), запропонований ООН, і індекс стійкого економічного добробуту (Index of Sustainable Economic Welfare), запропонований Г. Далі і Дж. Коббом. Перший являє собою агрегатний показник, що розраховується на основі характеристик тривалості життя, рівня знань та рівня оволодіння ресурсами, необхідними для нормального життя. Другий - є досить комплексним показником, що враховує витрати екологічного характеру, пов'язані з нераціональним господарюванням.

Для Росії та її регіонів орієнтація на традиційні економічні показники зростання в найближчій перспективі може мати негативні наслідки. Найшвидше зростання цих показників можна домогтися, швидко викачавши з надр нафта, газ, добуваючи руду поверхневим способом, вирубавши лісу та ін, що, на жаль, певною мірою зараз і відбувається. При сформованому техногенному, пріродоемкості типі економічного розвитку в Росії ніколи не вистачить природних ресурсів. В економіці необхідна орієнтація на кінцеві результати, а не на проміжні валові показники.

Економісти-екологи намагаються оцінити природні, підвищити "конкурентоспроможність" природи у боротьбі з техногенними рішеннями. Це не означає, що можна точно економічно оцінити всі природні блага і послуги. Для багатьох природних благ і послуг немає традиційних ринків, стандартних попиту і пропозиції. Тут дуже важливим моментом є економічна спроба врахувати наслідки прийнятих рішень, стадія попереднього збору інформації та її аналізу для подальшого прийняття рішень.

Серед наявних підходів до визначення економічної цінності природних ресурсів, які дозволяють отримати конкретну оцінку, можна виділити наступні, що базуються на:

ринковій оцінці;

ренті;

витратному підході;

альтернативної вартості;

загальної економічної цінності (вартості).

Не всі ці підходи добре розроблені, в них є суперечливі моменти, однак на їх основі можна хоча б у першому наближенні оцінити економічну цінність природи. Слід також зазначити, що перераховані підходи не є "чистими", вони багато в чому перетинаються.

Важливою якістю ринку є його можливості забезпечити найкраще використання різних ресурсів завдяки ціновим сигналам про їх дефіцитності. Ринкова оцінка нафти, газу, лісу та інших природних ресурсів, її зміни дозволяють регулювати ефективність їх використання. Однак деградація навколишнього середовища, виснаження природних ресурсів, надмірне забруднення свідчать про збої в ринковому механізмі. Ціни, що складаються на "природних" ринках, часто дають спотворену картину істинної цінності природних благ, не відображають реальні суспільні витрати і вигоди використання екологічних ресурсів. У результаті складається неадекватна оцінка дефіцитності ресурсів, величин попиту і пропозиції, що дає занижені стимули для ефективного використання природних ресурсів. Тим самим традиційний ринок дозволяє більш-менш задовільно оцінити тільки одну функцію навколишнього середовища - забезпечення природними ресурсами, а дві інші найважливіші екосистемні функції життєзабезпечення - асиміляція відходів і забруднень, забезпечення людей природними послугами - не знаходять свого адекватного відображення в ринковій системі.

Економічна оцінка природних ресурсів, що базується на ренті, є досить добре опрацьованим питанням в теорії економіки природокористування. Для рентного підходу важливий насамперед факт лімітування і унікальності ресурсів. Зазвичай під економічною рентою розуміється ціна (або орендна плата), що сплачується за користування природними ресурсами, кількість яких обмежені. Іншими словами, рента має місце при обмеженості, нееластичність сукупної пропозиції природних ресурсів. У цьому випадку попит виступає єдиним дієвим чинником, що визначає ренту, при пасивному реченні. Часто говорять і про рентному доході власника ресурсів, який утворюється від експлуатації ресурсів власника. У теорії виділяється також диференційна рента, одержувана завдяки різному якості природних ресурсів. Ресурс кращої якості (більш родюча земля, якісна нафта, порода з високим вмістом руди і пр) дозволяє при інших рівних умовах (кваліфікація кадрів, обладнання та технології) отримувати набагато кращі економічні результати в порівнянні з більш бідними природними ресурсами. Різниця у отриманих результатах при різному якості природних благ складає основу і визначає величину диференціальної ренти.

Досить зрозумілий витратний підхід до оцінки природних ресурсів. Якщо підсумувати витрати на підготовку і використання природних ресурсів, то цю величину можна використовувати в якості відправної точки при визначенні ціни ресурсу. Витратний підхід широко використовується для оцінки вартості відтворення природного блага за його втрати або деградації. У цьому випадку розраховуються компенсуючі потенційні витрати, необхідні на заміщення втраченого або пошкодженого ресурсу ідентичним в даному чи альтернативному місці. Наприклад, якщо в результаті видобутку корисних копалин вилучається або руйнується родючий шар грунту, мінімальною економічною оцінкою втрачається або деградованої грунту будуть витрати на відновлення родючості цієї ділянки або підвищення родючості іншої ділянки для компенсації втрати першої ділянки. Незважаючи на відносну простоту і можливість широкого використання витратного підходу, він містить у собі принципову суперечність: чим краще за якістю природний ресурс, тим меншу оцінку відповідно до витратної концепцією він отримає. Так, найкраща в світі земля - ​​чорнозем - в центрі європейської частини Росії вимагає менше витрат на підготовку та використання в сільському господарстві, ніж аналогічний за розміром ділянка, яка перебуває на півночі і вимагає додаткової розчищення від чагарнику, каменів, планування і т.д. Виходить парадокс: чим вище якість ресурсу, ніж його легше експлуатувати, тим менше витрат для цього потрібно, а отже і менше його економічна оцінка. Це протиріччя суттєво обмежує застосування витратного підходу до економічної оцінки природи.

Концепція альтернативної вартості (упущена вигода) є однією з основоположних в економічній теорії. В економіці природокористування альтернативні вартості дозволяють оцінить природний об'єкт або ресурс, мають занижену або взагалі не мають ринкову ціну, через втрачені доходи і вигоди, які можна було б отримати при використанні даного об'єкта або ресурсу в інших цілях. Наприклад, альтернативні вартості охоронюваних при-рідних територій є вигоди, які втрачають індивідууми чи суспільство через консервації територій. Ці витрати включають неотримання продукції від охоронюваних територій (ліс, водні ресурси). Альтернативні вартості також включають вигоди, які могли б бути отримані від альтернативного використання, наприклад, розвиток сільського господарства. Концепція альтернативної вартості в певній мірі пов'язана з витратною концепцією. Чим менше альтернативна вартість природного блага, тим менше потрібно витрат для компенсації економічних втрат від збереження цього блага. Цей підхід використовується на практиці для виміру "вартості збереження".

Перспективною з точки зору комплексності підходу до оцінки природи та обліку не тільки її прямих ресурсних функцій, але й асиміляційних функцій, природних послуг, є концепція загальної економічної цінності (ОЕЦ). Підхід, який намагається врахувати вартість існування, що базується на економічній оцінці складних етичних та естетичних аспектів природи. ОЕЦ = вартість використання (споживча вартість) + вартість не використання = вартість використання пряма + вартість використання непряма + можлива вартість + вартість існування

Найважливішим питанням для екологізації економіки, переходу до сталого типу розвитку є питання про механізми реалізації еколого-орієнтованого розвитку. Тут пріоритетне значення має формування ефективного економічного механізму природокористування. У рамках такого підходу можна виділити два типи економічних механізмів та інструментів у залежності від ступеня секторального та галузевого охоплення. По-перше, механізми та інструменти, що діють в рамках всієї економіки, її секторів і галузей. І, по-друге, - більш спеціальні механізми та інструменти, безпосередньо пов'язані з охороною навколишнього середовища та експлуатацією природних ресурсів, тобто власне економічний механізм природокористування.

Ефективна концепція раціоналізації використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища і відповідний економічний механізм природокористування в секторах / комплексах можуть бути розроблені та реалізовані тільки після розробки концепції розвитку самих секторів / комплексів і всієї економіки в цілому. Один з принципів при виконанні якого, можлива розробка ефективної концепції економічного механізму природокористування.

Можна виділити три типи економічних механізмів природокористування.

Перший тип - м'який, або "наздоганяє" механізм. Це ліберальний в екологічному відношенні механізм. Він ставить найзагальніші обмежувальні екологічні рамки для економічного розвитку галузей і секторів, практично не гальмуючи його. Даний тип економічного механізму спрямований, головним чином, на ліквідацію негативних екологічних наслідків, слабо впливаючи на темпи і масштаби розвитку. Саме такий тип механізму природокористування властивий техногенному типу розвитку економіки. Він спрямований головним чином на боротьбу з негативними екологічними наслідками економічного розвитку, а не з причинами виникнення екологічних деформацій. Такий м'який механізм зараз формується в Росії.

Другий тип - стимулюючий розвиток еколого-збалансованих і природоохоронних виробництв і видів діяльності. Провідне місце у функціонуванні такого механізму природокористування грають ринкові інструменти. Він сприяє збільшенню виробництва на базі нових технологій, дозволяє покращити використання та охорону природних ресурсів. Прикладом такого механізму може стати створення благо-приємною економічного середовища для розвитку біологічного сільського господарства. У теоретичному плані даний тип властивий слабкої стійкості.

Третій тип економічного механізму природокористування можна характеризувати як жорсткий, "пригнічує". Цей механізм використовує адміністративні і ринкові інструменти і за допомогою жорсткої правової, податкової, кредитної, штрафний політики практично пригнічує, пресингує розвиток певних галузей і комплексів у сфері розширення їх природного базису, в цілому сприяючи економії використання природних ресурсів. Цей тип механізму характерний для сильної стійкості.

У реальній дійсності дані механізми природокористування не існують у чистому вигляді. Неминуче їх поєднання.

Якщо концепція розвитку агропромислового комплексу базується на постулаті про дефіцит сільськогосподарської продукції, то тим самим економічний механізм природокористування повинен бути достатньо "м'яким" і не перешкоджати залученню нових земельних і водних ресурсів в сільськогосподарський оборот, додаткового використання хімічних засобів виробництва і т.д. У Росії проводиться зараз аграрна політика і земельна реформа спрямовані на пріродоемкості варіант розвитку агропромислового комплексу.

Проблеми визначення концепції розвитку стоять і перед лісовим комплексом. Якщо врахувати, що витрати деревини в російській економіці на виробництво кінцевого продукту у 4-6 разів вище в порівнянні з розвиненими країнами, то очевидно, що економічний механізм в природокористуванні повинен бути орієнтований на стабілізацію і скорочення заготовок деревини (висока попенної плата, великі податки на розширення лісосіки, обмеження територій лісозаготівель та ін.)

Важливими є й регіональні особливості формування економічного механізму природокористування. Як вже зазначалося, в районах основного видобутку природних ресурсів у Сибіру і на Далекому Сході надзвичайно слабо розвинена обробна промисловість, що призводить до величезних втрат ресурсів. Очевидно, що економічний механізм в цих регіонах має бути спрямований на обмеження масштабів природокористування, лімітувати залучення нових природних ресурсів у господарський оборот.

Таким чином, принципове питання при розробці економічного механізму природокористування можна сформулювати наступним чином: орієнтація на раціоналізацію природокористування й охорону навколишнього середовища при розширенні масштабів використання природних ресурсів в економіці (тип економічного механізму з м'якими обмеженнями) або орієнтація на стабілізацію і скорочення масштабів природокористування (жорсткий і стимулюючий типи механізмів). Дана дилема може бути і не сформульована в настільки явному вигляді. Вона може бути наслідком вибору економічних або соціальних цілей поза екологічного контексту, тобто стояти в неявному вигляді.

Беручи до уваги можливість спряженості механізмів природокористування для різних комплексів, з'являються можливості комбінування цих типів. Наприклад, що формується економічний механізм природокористування в паливно-енергетичному комплексі зараз можна охарактеризувати як м'який. Між тим облік реалій розвитку агропромислового комплексу дозволяє зробити цей механізм набагато жорсткішим, переважною.

Одним з елементів економічного механізму раціонального господарювання у сфері природокористування і охорони навколишнього середовища є планування природокористування. Основна мета планування полягає в забезпеченні економного та комплексного використання, а також, можливо, у підвищенні ресурсного потенціалу країни. В умовах ринкових відносин мети планування зберігаються. Новий підхід до самостійності підприємств, що переходять від адміністративних методів управління до економічним перспективам докорінної зміни, ролі, функцій і методів планування. В даний час відбувається процес становлення й пошуку найбільш ефективних форм і методів планування раціонального природокористування.

З переходом на економічні методи управління якісно змінюються завдання і функції планування природокористування. Підприємство відшкодовує шкоду, заподіяну забрудненням навколишнього середовища та нераціональним використанням природних ресурсів, і несе матеріальну відповідальність за дотримання законодавства про охорону природи.

Основними економічними стимулами впливу на природоохоронну та ресурсозберігаючу діяльність підприємства через встановлення планових цілей з охорони природи і раціонального використання природних ресурсів є заохочувальні виплати (санкції) за виконання (або не виконання) планових цілей, а також виділення ресурсів залежно від рівня їх виконання та преміювання за збереження питомої витрати ресурсів. Використання ціноутворення як економічного важеля в системі госпрозрахункового управління виробництвом грунтується на стимулюючої функції ціни. При підвищенні цін на продукцію зростає прибуток підприємства, завдяки чому воно матеріально зацікавлений у збільшенні обсягу виробництва. Але якщо зростання прибутку надмірний, то це може послабити зацікавленість трудового колективу в економії виробничих витрат. Збільшення витрат виробництва поряд зі зниженням прибутку послаблює

роль ціни, стимулююча функція якої пропорційна розміру забезпечувана нею прибутку. Тому в даний час здійснюється робота з приведення у відповідність з рівнем суспільно необхідних витрат до відображення в них найбільш повної оцінки живої праці і природних ресурсів, а також витрат з охорони навколишнього середовища, соціального страхування, професійної підготовки кадрів. У цінах повною мірою повинна відображатися народно-господарська ефективність використання сучасних досягнень науки і техніки, заходів щодо збереження природних ресурсів та утилізації вторинних видів сировини, палива і енергії. Крім того, при встановленні цін на паливно-сировинні ресурси необхідно враховувати активізацію діяльності підприємств щодо ресурсозбереження. Встановлення цін на цих принципах дозволить підприємствам в умовах самофінансування забезпечити здійснення природоохоронних заходів, в основному за рахунок власних коштів, буде стимулювати їх до комплексного використання природних ресурсів, зниження можливого впливу на навколишнє середовище і т.п.

У міру формування ринку роль ціни буде переглядатися. Використання фінансування і кредитування як дієвих важелів економічного управління випливає з їх сутності як сукупності розподільних відносин, здійснюваних у грошовій формі та забезпечують реалізацію економічних інтересів усіх учасників господарського виробництва.

Висновок

Економічний механізм раціонального природокористування повинен бути вбудований в економічну систему суспільства, а не являти собою розрізнений набір заходів та інструментів, спрямованих на вирішення тих чи інших екологічних проблем. Ринковий характер цього механізму передбачає регулюючу роль держави, в функції якого входить встановлення основних напрямів, параметрів і порядку його застосування. Серед основних елементів формується сьогодні господарського механізму можна виділити введення платності природокористування та створення ринку природних ресурсів, фінансування природоохоронних заходів. Всі ці напрямки з різним ступенем розробленості застосовуються в даний час в економіці Росії. Однак цілісного економічного механізму природокористування поки не існує, але не будемо поспішати з песимістичними висновками.

Економічні стимули, які могли б змусит» підприємства турбуватися про охорону природи і зменшення збитків, поки що недостатні. Але й ці кошти спрямовувати на охорону природи підприємствам невигідно, оскільки в результаті їх проведення підвищується собівартість виробництва продукції, зростає обсяг основних фондів. Водночас багато очисних споруд перевантажені, стоки перебувають у незадовільному стані, відбувається їх змішування з різними шкідливими речовинами, що призводить до синергізму і за-труднює очищення. Необхідним є загальне підвищення культури виробництва, поліпшення збереження сировини і матеріалів, правильна експлуатація устаткування.

Слід виявити зв'язок між збитками від забруднення навколишнього середовища і забруднювальною діяльністю підприємства. Важливо визначити гранично допустимі викиди, за перевищення яких підприємства і його керівники повинні нести матеріальну відповідальність. Для підприємства гранично допустимий викид — набагато конкретніша норма, ніж гранично допустима концентрація, джерелом якої може бути забруднення середовища з різних підприємств. Плата за забруднення, що знімається з підприємства, повинна бути такою, щоб спонукати його до повного використання як коштів, що виділяються централізовано, так і коштів самого підприємства. Зменшення забруднення середовища повинно бути вигідним підприємству до тих пір, поки викликані цим витрати будуть меншими від плати за забруднення. Значить, плата за забруднення природного ресурсу повинна бути досить високою, виходячи зі збитків, які завдаються народному господарству.

Доцільно в цьому плані розрізняти нормативні збитки, які відповідають нормальним умовам виробництва і підлягають усуненню за рахунок виділених централізованих коштів або кошторису самого підприємства, і понаднормативні збитки, які є наслідком недоліків господарювання. Такі збитки повинні відшкодовуватись за рахунок фондів матеріального заохочення.

Плата за забруднення середовища або інші форми псування природних ресурсів повинна виконувати такі функції:

сприяти перенесенню збитків, пов'язаних із забрудненям середовища, на винних;

узалежнювати розмір прибутку і фондів матеріального заохочення від ефективності природоохоронної діяльності;

спонукати підприємства до зниження збитків шляхом ефективного освоєння коштів на спорудження і діяльність природоохоронних об'єктів.

Якщо механізм регулювання природокористування базувати лише на директивне встановлених нормативах і державних стандартах, що визначають гранично допустимі норми порушень навколишнього природного середовища, то таке несистемне побудоване управління буде до певної міри прихованою формою субсидіювання безгосподарсько-го природокористування. Адже дотримуючись встановлених середніх «меж», підприємства вже не матимуть ніяких витрат на заміщення збитків, що завдаються навколишньому середовищу. Ці витрати або лягають на плечі невинних у збитках представників народного господарства загалом, або ж не покриваються взагалі. Типовою є ситуація, коли в районах з високою щільністю населення розміщуються все нові і нові підприємства, і хоч кожне з них може дотримуватись санітарних норм та-днших вимог, загальний рівень забруднення навколишнього середовища зростає. Намагання перешкодити виникненню нових виробничих об'єктів часто є безуспішними, оскільки завжди знаходяться аргументи на користь їх створення.

Щоб забезпечити ефективність природоохоронної політики, більшу увагу слід приділити орієнтації економічних інтересів природокористувачів на охорону і раціональне використання природних ресурсів. У цьому випадку усувається суперечність між відомчим підходом окремих підприємств та інтересами всього суспільства, а також відносини в природокористуванні піднімаються на рівень, що відповідає вимогам розвинутого суспільства.

Стимулювання (в цілому) є засобом пробудження інтересів, формою реалізації економічних відносин між людьми в процесі виробництва і розподілу матеріальних благ, сукупністю розроблюваних суспільством заходів і засобів щодо приведен'ня у відповідність результатів виробництва і винагороди.

Чинні правові норми охорони середовища не відповідають сучасним вимогам. Штрафні санкції не вирішують проблеми, — підприємствам часто вигідніше платити штрафи, ніж споруджувати очисні споруди, оскільки суми штрафів покриваються фінансуванням з державного бюджету і не позначаються суттєво на показниках роботи підприємств. Штраф — це насамперед покарання винного, а не відшкодування збитків, завданих природному середовищу. Відшкодовують же збитки природі не ті, хто спричинив їх, а підприємства зовсім інших галузей народного господарства. Суттєвим недоліком штрафних санкцій є також обмежений характер їх дії, оскільки застосовуються вони в екстремальних випадках, а не як елемент регулювання поточної діяльності підприємства.

Отже, охорона природного середовища — це складна проблема, вирішувати яку потрібно з допомогою правових,. економічних та інших методів, які будуть ефективними, лише взаємно доповнюючи один одного. При цьому вирішальним є вдосконалення саме форм виробничих відносин, економічних методів управління. Економічні методи — це методи, використання яких забезпечує досягнення поставленої мети шляхом впливу на економічні інтереси.

Наприклад, незважаючи на високу ефективність і екологічність, біохімічні методи захисту рослин застосовуються поки що обмежено через високі ціни на більшість біопрепаратів. У результаті колгоспи і радгоспи віддають перевагу в боротьбі зі шкідниками сільського господарства .хімічним засобам.

Досвід сільськогосподарського будівництва показує, що тут, як правило, використовуються більші площі, ніж потрібно. Наприклад, при дотриманні нормативів забудови площа, зайнята виробничими спорудами в Україні, могла б бути меншою на 187 тис. га.

Ці та інші приклади свідчать про те, що підприємства потребують стимулювання діяльності, спрямованої на охорону природи.

Для того щоб стимулювати виробників не виробляти, а'споживачів не споживати і не застосовувати неекологічпу продукцію і технологію, доцільно було б у Договірну ціну виробника екологічної продукції (Де"15) включати поряд з суспільне необхідними витратами (витрати па виробництво та охорону природи в процесі виробництва — СНВ) додаткові витрати на екологізацію продукту (надання йому екологічного вигляду) згідно з експертизою (Е). В такому випадку ціна, за якою виробник буде поставляти споживачу екологічну продукцію, становитиме

ЦeПР= СНВ+Е. (4.7)

Для тих же трудових колективів, які випускають нееколо-гічну продукцію, договірна ціна (ЦнеПР) повинна становити

ЦНЕПР = СНВ - Е. (4.8)

Для споживача неекологічної продукції поряд з СНВ необхідно включати в ціну витрати на ліквідацію та попередження збитків від її експлуатації та утилізації в після-експлуатаційний період (Bз). Виходячи з цього, ціна неекологічної продукції (ЦнеПР) повинна становити

ЦнеПР =СНВ+Вз. (4.9)

При цьому Вз>Е, оскільки витрати н'а ліквідацію та попередження .збитків у процесі споживання продукції завжди перевищують витрати на екологізацію продукції при виробництві. Це зумовлено певною мірою тим, що еколо-гізація продукції передбачає масове виробництво, а отже, вищу продуктивність праці, менші витрати, ніж при еко-•логізації невеликої кількості продукції в процесі її споживання, використання.

Важливим джерелом покриття витрат By повинні стати частково фонди економічного стимулювання споживача. В тих же випадках, коли витрати Вз досить значні, доцільно для їх покриття використати витрати Е. В такому випадку споживачу буде невигідно застосовувати в себе не-екологІчну продукцію, оскільки Це^9 <.Цїieтlv.

З допомогою такого ціноутворення можна стати на перешкоді випуску і споживанню неекологічної продукції. Слід. лише законодавче передбачати можливість розторг-' нення договору споживачем низькоякісної продукції з постачальником в односторонньому порядку. При цьому постачальник автоматично зобов'язується взагалі припинити випуск неякісної (неекологічної) продукції.

Централізоване вилучення у виробників і споживачів неекологічної продукції витрат Е та Вз дасть змогу компенсувати цілком або частково збитки природі (залежно від їх розмірів). Усе це створить умови для поліпшення якості природного середовища.

Закономірно постає питання встановлення ступеня еко-логічності того чи іншого виду продукції, тобто виникає об'єктивна необхідність екологічної експертизи при виробництві. В ній повинні брати участь спеціалісти різних галузей знань, у тому числі й економісти. Можливі два види одержання експертних оцінок — індивідуальні та колективні.

Експертні оцінки складних проблем даються поетапно. Сучасні методи використання експертних оцінок передбачають застосування певних правил формування груп експертів, оцінки їх компетентності в певній галузі науки, використання математико-статистичного інструментарію для обробки результатів опитувань і прийняття остаточного рішення.

Один з поширених методів проведення експертних опитувань — метод «Дельфи», розроблений. О. Хаммером і його колегами з фірми «РЕНД-Корпорейшин» (США). Практично він є низкою послідовно здійснюваних процедур, спрямованих на формування групової точки зору щодо досліджуваних питань. Він. включає загальний збір експертів для обговорення прогнозованої проблеми і грунтується на попередній розробці програм для анкетуван'ня і на спеціальному підборі груп експертів.

Провадячи екологічну експертизу якості продукції, вкрай важливо враховувати такі її характеристики: 1) рівень матеріалоспоживання (Лїр) (споживання електроенергії, бензину, інших природних ресурсів у, процесі експлуатації) і матеріаломісткості {М) виробництва (витрати природних ресурсів на виробництво одиниці продукції, можливість використання відходів як сировини для виробництва продукції); 2) рівень заподіяная збитків природі (Рз) (прямі збитки в природі від використання продукції, наприклад, отруйні викиди, шум тощо), а також рівень заподіяння збитків від виробництва продукції;

(5м) — витрати на попередження та ліквідацію збитків у природі; 3) термін служби і зберігання вироблюваної продукції (і): 4) придатність до використання в післяексплуатаційний період (У) (наприклад, можливість утилізації) і відповідні на це витрати (By).

Слід зазначити, що матеріаломісткість і матеріалоспоживання, хоча й близькі за значенням, різняться між собою. І Me і М. характеризують витрати матеріалів. Однак матеріаломісткість відображає витрати матеріалів (у тому числі й природних ресурсів) на виробництво одиниці продукції, а матеріалоспоживання показує витрати природних ресурсів при використанні виробничої продукції. Тому вони не збігаються на рівні окремого підприємства або галузі.

Матеріалоспоживання — досить широка категорія. Вона відображає витрати природних ресурсів при споживанні не лише вироблюваної продукції, а й техніки і технології. Застосування ж матеріалоспоживання для експертизи дає змогу вибирати для виробництва ресурсозберігаючу техніку.

Використовуючи відходи для виробництва продукції, можна не лише зберегти цінні високовартісні ресурси, а й скоротити збитки природі від відходів. Особливого значення для суспільства набуває придатність продукції для використання в післяексплуатаційний період. Якщо, наприклад, не використати спрацьовані автопокришки, вони завдаватимуть невідновних збитків природі. Необхідно враховувати витрати на утилізацію.

Отже, зменшення матеріалоспоживання і матеріаломісткості, збільшення ступеня утилізації продукції після повного використання дають змогу зекономити цінні природні ресурси і зменшити забруднення навколишнього середовища відходами споживання. Тобто, чим економічніше виробництво і споживання продукції, тим воно екологічніше.

Зменшення рівня заподіяних природі збитків як характеристики виду продукції сприятиме збереженню природи, економії витрат на ліквідацію і попередження збитків.

Екологічним показником продукції є також термін її служби, зберігання. Продовження терміну служби, зберігання виробленої продукції еквівалентне збільшенню її випуску, дає змогу подолати дефіцит багатьох видів товарів, а отже, зекономити значну частину природних ресурсів і праці. Наприклад, продовження терміну служби сільськогосподарської техніки на 10% еквівалентне збільшенню її випуску на ті ж 10%.

Арбітражні і контрольні аналізи показують, що 8—10°/о мінеральних добрив випускаються з порушенням стандартів і технічних умов, через що якість 10—12% добрив погіршується при збеоіганні і вони не дають належного ефекту.

Отже, екологічнішими слід вважати ті продукцію, техніку, технологію, які задовольняють наступні вимоги:

Орієнтуючи виробництво на випуск продукції високої якості, особливо важливо привести економіко-екологічну експертизу у відповідність до світового рівня.

Питання госпрозрахункового стимулювання охорони природного середовища і раціонального природовикористання широко висвітлюються у науковій літературі. Певний інтерес становить концепція «компенсаційних» платежів, згідно з якою підприємство за заподіяну шкоду повинно сплачувати компенсацію, розмір якої відповідає витратам на заміщення збитків. Але в цілому така компенсація не впливає на основні показники роботи підприємств, а зводиться до перекладання коштів з однієї кишені в іншу. Компенсаційні платежі не в стані підвищувати ефективність природоохоронних заходів вже хоча б тому, що вони безсистемні, тоді як природоохоронна діяльність суспільства вимагає регулярних відрахувань, оскільки охорона природи — це як і виробництво, безперервний процес. Викликає сумнів і спосіб виплати компенсації з прибутку, оскільки збитки можуть значно перевищувати прибуток підприємства. Господарський же механізм покликаний по-лереджувати такі випадки.

Іншою поширеною концепцією стимулювання раціонального природокористування є теорія «платності» (природних ресурсів,'забруднення тощо). Це питання не нове, в історії нашої країни вже були періоди, коли існувала, наприклад, плата за воду (1949—1956) або знімався водний збір (20—30-ті роки). Але через погані економічні й технічні результати плата була відмінена. Бажаного результату не було досягнуто, оскільки плата за воду не враховувала врожайності сільськогосподарських культур. Водогосподарські органи були зацікавлені лише в збільшенні постачання води (збільшення виручки), а водокористувачі — в зменшенні використання води (скорочення витрат на зрошення), тоді як система економічного стимулювання повинна, бути орієнтована не на збільшення загального постачання води, а на її економію, найбільш повне задоволення раціональних потреб усіх споживачів. Плата за забруднення середовища або інші форми псування природних ресурсів повинна виконувати такі функції: сприяти перенесенню збитків, пов'язаних із забрудненням середовища, на їх винуватців і ставити розмір прибутку і фондів матеріального заохочення в залежність від ефективності природоохоронної діяльності; спонукати підприємства до зменшення збитків шляхом ефективного освоєння коштів на спорудження і діяльність природоохоронних об'єктів.

Створення госпрозрахункового механізму охорони природи вимагає не лише забезпечення матеріальної зацікавленості та відповідальності, а й обліку, контролю, самоокупності й рентабельності витрат на охорону навколишнього середовища, розширення і підвищення ефективності природоохоронної діяльності. Ціна за своїми функціями не може вирішити весь цей комплекс завдань. Стимулювання раціонального природокористування цінами може зацікавити лише в поліпшенні використання одного якогось ресурсу. Ціноутворення повинно взаємодіяти з іншими економічними важелями управління — господарським розрахунком, фінансуванням, економічним стимулюванням. Водночас комплексний підхід не означає стимулювання природоохоронної діяльності за допомогою якогось одного універсального показника, форми. Потрібна система різних форм, що залежать від характеру виробництва, ресурсів галузі, підприємств, елементів природного середовища, в якому функціонує підприємство.

Управление природопользованием – это деятельность государства по организации рационального использования и воспроизводства природных ресурсов, охраны окружающей среды, а также по обеспечению режима законности в эколого-экономических отношениях.

Механизм управления природопользованием объединяет методы, функции и организационные структуры (органы управления).

Методы управления – это способы воздействия на поведение и деятельность управляемых объектов с целью обеспечения рационального природопользования и охраны окружающей среды. Применяются следующие основные методы управления:

административные (командно-распорядительные)– обеспечиваемые возможностью государственного принуждения;

экономические – создающие непосредственную материальную заинтересованность субъектов хозяйствования в выполнении необходимых экологических мероприятий, решений органов управления в сфере природопользования;

социально-психологические – методы морального стимулирования, которые реализуются посредством мер как поощрительного характера, так и воздействия на нарушителей (благодарности или, напротив, выговоры, устные или в приказах администрации и т.п.).

В странах с развитой рыночной экономикой и устоявшимися демократическими традициями широкое распространение получили так называемые информационные методы управления, обеспечиваемые открытым доступом общества к информации экологического характера. Освещение в средствах массовой информации, открытых статистических сборниках и других изданиях сведений о характере воздействия на окружающую среду тех или иных субъектов хозяйствования формирует репутацию фирмы в глазах населения, служит ей рекламой или антирекламой. В условиях рыночной конкуренции открытая информация о хозяйственной деятельности природопользователей и ее экологических последствиях является мощным рычагом воздействия на управляемые объекты. Орхусская конвенция о доступе к экологической информации (1998 г.), которую подписали и ратифицировали многие государства постсоветского пространства, обязывает нас активнее внедрять в экологическую практику информационные методы управления.

Управление природопользованием предполагает осуществление целого ряда специфических функций, то есть видов деятельности, воздействующих на эколого-экономические отношения. Общими для всех отраслей и звеньев управления природопользованием являются следующие функции:

- нормотворчество и законодательная инициатива в области охраны окружающей среды и природопользования;

- учет природных объектов и ведение природных кадастров;

- осуществление мониторинга окружающей среды;

- экологический контроль, экспертиза и аудит;

- эколого-экономическое прогнозирование и планирование;

- экономическое стимулирование природоохранной деятельности;

- разрешение споров о праве пользования природными ресурсами, применение санкций за нарушение природоохранного законодательства и др.

До недавнего времени наиболее распространенными и действенными в системе управления природопользованием были административные методы. Они применялись в условиях монопольного владения государства природными ресурсами, установления правовых норм и порядка воздействия на окружающую среду заинтересованными ведомствами-природопользователями, сохранения предприятий, наносящих ущерб природе, в десятки раз превышающий стоимость выпускаемой продукции. В такой обстановке только административное управление позволяло без применения жестких экономических санкций (которые попросту разорили бы предприятие) в какой-то мере сдерживать эколого-катострофические ситуации.

Общесистемные функции административного управления обычно включают следующие виды деятельности:

планирование, в том числе формирование целей, задач, определение необходимых ресурсов для их выполнения (материальных, финансовых, кадровых), формирование приоритетов, прогнозирование результатов;

проведение организационных мероприятий с выполнением детальной классификации предстоящих работ;

подбор и расстановка кадров, повышение их квалификации с учетом новых задач и выдвигаемых требований;

технологическое и санитарно-гигиеническое нормирование хозяйственной деятельности, нормирование качества выпускаемой продукции и окружающей среды;

выполнение контрольных и учетных функций, лицензирование различных видов природопользования, осуществление мониторинга окружающей среды, разработка экологических правил, нормативно-правовых актов и т.п.

Основными инструментами административного регулирования являются стандарты, нормы, нормативы, законы, постановления, руководства, применяемые государственными природоохранными органами, а также ряд разрешений или запретов на природопользование, ограничения, лимиты, система надзора за деятельностью субъектов хозяйствования и т.п.

Центральное место в административном регулировании принадлежит системе экологических стандартов, которая подразумевает установление единых и обязательных для всех объектов управления экологических норм и требований. Экологические стандарты охватывают все аспекты загрязнения окружающей среды и соответственно этому различают следующие их виды:

Стандарты качества окружающей среды, регламентирующие допустимое состояние воздушного, водного бассейнов, почв и других природных сред. Устанавливаются по уровню концентрации загрязнений в природной и техногенной средах, который не должен превышать ПДК для каждого из загрязнителей. Поскольку возможный эффект зависит от времени воздействия, то есть от полученной дозы, выделяют нормативы ПДК среднесуточные и максимальные разовые. Впервые нормативы качества атмосферного воздуха были установлены в СССР в 1951 г. для десяти самых распространенных загрязнителей: оксидов серы, азота, углерода, взвешенных веществ, сероуглерода, сероводорода. В 1968 г. аналогичные стандарты имелись уже в 8 странах.

Стандарты воздействия на окружающую среду определенного производственного процесса – эмиссионные стандарты – регламентируют уровень выбросов (сбросов) из данного точечного источника (трубы) после применения очистного оборудования. Расчеты таких стандартов, называемых предельно допустимыми выбросами (сбросами) (ПДВ, ПДС)), проводят с учетом рассеивания выбросов, наложения их на фоновое загрязнение и суммирования выбросов (сбросов) всех источников.

В некоторых случаях в качестве компромисса устанавливаются временные нормативы – временно согласованные выбросы (сбросы) (ВСВ, ВСС), – когда по каким-то объективным причинам (социально-экономического характера) нормативы ПДВ(С) не могут быть соблюдены. Временные нормативы устанавливаются на определенный срок убывающими во времени с условием достижения уровня ПДВ(С) в результате реализации соответствующей программы.

Технологические стандарты устанавливают опре-деленные экологические требования к технике, оборудованию, процессам производства или очистной технологии. В Германии, например, весьма жесткие нормативы выбросов для котлов, работающих на органическом топливе. В большинстве стран введены также нормативы на выбросы сжигающих установок, отработавших газов автотранспорта и др.

Стандарты качества продукции, или товарные стандарты (по экологичности продуктов, изделий, сырья и т. п.) Например, стандарт содержания тех или иных вредных примесей в продуктах питания, питьевой воде и т. п.

Начало рыночных преобразований на всей территории бывшего СССР требует безусловного соблюдения нашими странами единых норм и правил, выработанных международным сообществом. Международная организация по стандартизации (ИСО), объединяющая более 100 государств, разрабатывает не только единые стандарты методов контроля качества окружающей среды, но экологического управления – стандарты ИСО серии 14000, включающие требования и руководство по использованию системы экологического управления, руководство по экологическому аудиту, основные принципы экологической маркировки, принципы оценки жизненного цикла продукции (начиная с получения сырьевых материалов, включая производство, эксплуатацию и утилизацию, воздействие на население и состояние экологических систем) и др. Изучение, освоение и «принятие на вооружение» международной системы стандартов ИСО – 14000 будет способствовать совершенствованию системы управления природопользованием в нашей республике.

Помимо экологических стандартов (нормативов), административное регулирование предполагает широкое применение правовых рычагов, мер административного воздействия на виновников загрязнения (запреты, ограничения, лицензии и пр.).

Так, прямые запреты на производство продукции или использование первичных ресурсов применяются, когда их прекращение становится жизненно необходимым. Например, было запрещено применение высокотоксичного пестицида ДДТ, когда выяснилось его губительное воздействие на иммунную систему живых организмов, а согласно Венской конвенции и Монреальскому протоколу к концу ХХ столетия предполагался полный запрет на производство и потребление хлорфторуглеродов, разрушающих озоновый слой. Если же масштабы воздействия (потребление или производство какого-либо вещества, лов рыбы, вырубка леса и т. п.) лишь ограничиваются, то вводятся лимиты, или квоты. Иногда введение лимитов предшествует полному запрету, как в случае с производством озоноразрушающих веществ. Мировое сообщество приняло решение поэтапно отказаться от их применения.

Сертификаты на использование земли, воды, выбросы и т. п. выдаются природопользователям, как правило, когда для них определены лимиты воздействия. Сертификат дает право на временное или постоянное использование конкретного участка земли, леса, забор определенного объема воды, выбросы некоторого количества вредных веществ и т. п.

Разрешения и лицензии необходимы для природопользователей, желающих активизироваться в сфере, подлежащей лицензированию, или легально осуществлять выбросы. Лицензии и разрешения выдаются на определенный срок и возобновляются через установленное время.

В странах ЕС выдача разрешения на выбросы является обязательной процедурой для всех крупных промышленных объектов и энергетических установок. В США разрешения на выбросы загрязняющих веществ в атмосферу выдаются администрацией штатов при условии достижения ими национальных стандартов качества воздуха.

В Российской Федерации отправным инструментом административного регулирования природопользования является его лицензирование, под которым понимается разработка и выдача документации, закрепляющей юридическое право на проведение хозяйственной и иной деятельности при заданных экологических ограничениях и природно-ресурсных лимитах. Специальные лицензии – документы, выдаваемые уполномоченными государственными органами управления природопользованием, – дают право на пользование одним видом природного ресурса в установленном месте и на определенных условиях. Это лицензии на пользование ресурсами недр, водопользование, лесопользование, землепользование; разрешения на выбросы, сбросы загрязняющих веществ, размещение отходов, отстрел охотничьих животных и вылов рыбы.

Главный принцип административного управления природопользованием в Беларуси – разрешительно-запретительный. Суть его состоит в том, что Минприроды РБ и его органами (или другими уполномоченными властными структурами) устанавливаются лимиты на пользование природными ресурсами, выбросы (сбросы) загрязняющих веществ, размещение отходов и т.д. и в соответствии с ними выдаются разрешения субъектам хозяйствования на природопользование (разрешения на заготовку леса (лесорубочный билет), на специальное водопользование, на выбросы загрязняющих веществ в атмосферу и т.п.).

Ответственные работники Минприроды и его органов или других уполномоченных властных структур имеют право приостанавливать деятельность предприятий в случае их несоответствия нормам экологической безопасности, составлять протоколы и налагать административные взыскания на граждан и должностных лиц за нарушения природоохранного законодательства.

Переход экономики на рыночные рельсы неизбежно приведет к стремлению производителей получить наибольшую прибыль за счет экономии на природоохранных издержках, обходя указания директивных органов. Поэтому необходимо создать условия экономической невыгодности отрицательного воздействия на природу и нерационального природопользования, расширить сферу применения экономических методов управления. Эти методы в широком смысле объединяют механизмы регулирования процессов природопользования, создающие материальную заинтересованность субъектов хозяйствования в рациональном использовании и охране богатств природы. Экономические методы управления предполагают использование стоимостных рычагов, побуждающих все хозяйственные звенья к реализации государственной экологической политики. К таким рычагам относятся рентные платежи, платежи за использование природных ресурсов и загрязнение окружающей среды (экологический налог), компенсационные выплаты за изъятие природного ресурса из целевого использования или ухудшение его качества в результате производственной деятельности, штрафы за нарушение экологических стандартов и лимитов природопользования, а также система налоговых льгот, льготное кредитование и субсидирование и др. Посредством экономических методов в экологической сфере реализуются меры поощрительного, запретительного и компенсационного порядка. Подробнее вопросы экономического стимулирования рационального природопользования будут рассмотрены в отдельной теме.

Следует, однако, заметить, что успешное применение стоимостных механизмов возможно лишь при четко регламентируемой системе государственных стандартов, разработка и реализация которых требуют использования административных методов, директивно ограничивающих нерациональное природопользование посредством нормативно-правового механизма. Последний предполагает применение таких инструментов, как экологическое законодательство, прогнозирование и планирование природопользования и природоохранной деятельности, лицензирование природопользования, нормирование качества окружающей среды, лимитирование объемов выбросов загрязнений и др.

Административные методы управления природопользованием предполагают также формирование системы и осуществление руководства организационно–хозяйственными мероприятиями по реализации проводимой государством экологической политики. К таким мероприятиям могут быть отнесены экологический мониторинг, учет и контроль за природоохранной деятельностью природопользователей, экологическая экспертиза и аудит, организация научно-исследовательских и проведение природовосстановительных и природосберегающих работ, международное экологическое сотрудничество и т.п.

Задача административных органов – оказывать влияние на принятие решений субъектами хозяйствования, побуждая их как к выполнению намеченных экологических программ, так и к самостоятельному поиску наиболее эффективных средств борьбы с загрязнением среды обитания человека.

В условиях реформирования экономики, перехода к рыночным отношениям снижается степень вмешательства государственных структур в хозяйственную деятельность производителей, расширяется свобода действий хозяйствующих субъектов в реализации экологических и производственных проектов, сужается область применения управленческих функций властных структур. В рыночной экономике управление (в трактовке, изложенной выше) развертывается на уровне производственного объекта и сводится, в основном, к планированию и контролю за эксплуатацией очистных сооружений, выбросами (сбросами) загрязняющих веществ в окружающую среду и т.п.

На макроуровне воздействие властных структур приобретает характер регулирования, что предполагает снижение степени “зарегламентированности” природоохранной деятельности, отказ от прямого вмешательства органов государственного управления в деятельность субъектов хозяйствования, безусловного приоритета командно–распорядительных методов, административного давления. Регулирование природопользования, или экологическое регулирование, представляет собой систему способов и мер государственного воздействия на экологизацию общественного развития посредством гармоничного сочетания механизмов административного управления (нормативно–правовых и организационно–хозяйственных) и экономического стимулирования. Только такое сочетание экономических и административных методов управления, исключающее прежнюю «сверхрегламентацию» природоохранной деятельности, позволит создать действенный ХМП. Схематически современная система регулирования природопользования (экологического регулирования) представлена на рис.8.1.

Рис.8.1. Система регулирования (управления) природопользования

Зношення основних фондів. Зношення характеризує процес ста-ріння основних фондів, що діють як у фізичних, так і в економічних відносинах. Зношення основних фондів визначається по будівлях і спорудах, передавальних пристроях, машинах і устаткуванні, тран-спортних засобах, виробничому та господарському інвентарю, робо-чій худобі, багаторічних насадженнях, які досягли експлуатаційного віку, нематеріальних активах. Зношення основних засобів визнача-ється за повний календарний рік (незалежно від того, в якому місяці звітного року вони придбані або побудовані) відповідно до встанов-лених норм. Нарахування зношення не проводиться понад 100% вар-тості основних засобів. Нараховане зношення у розмірі 100% вартос-ті на об’єкти (предмети), які придатні для подальшої експлуатації, не може бути підставою для списання їх унаслідок зносу.

Розрізняють два види зношення – фізичне й моральне (рис. 8.4).

Зношення основних фондів

Фізичне зношення

Моральне зношення

Моральне зношення першого роду

Моральне зношення другого роду

Часткове

Повне

Приховане

Рис. 8.4. Зношення основних фондів

Фізичне зношення – це зміна механічних, фізичних, хімічних і ін-ших властивостей матеріальних об’єктів під впливом процесів пра-ці, сил природи та інших факторів. В економічних відносинах фі-зичне зношення є втратою первинної споживчої вартості внаслідок зношення і старіння. Для визначення фізичного зношення фондів застосовують два методи розрахунку – за обсягом робіт і за термі-ном служби.

Перший метод розрахунку зношення – за обсягом робіт засно-ваний на порівнянні фактичних і нормативних термінів служби або обсягів робіт. Коефіцієнт фізичного зносу (Кф.з) можна встановити лише за тими об’єктами, які володіють певною продуктивністю (ма-шини, верстати). Цей коефіцієнт можна визначити за формулою:

ТфxQф К

фз Пн*Тн

де Т - кількість років, фактично відпрацьованих машиною; Q - середній обсяг продукції, фактично виробленої за рік; П - річна виробнича потужність (або нормативна продуктивність) устатку-вання; Т - нормативний термін служби.

Другий метод розрахунку зношення - за терміном служби засно-ваний на даних про технічний стан засобів праці, що встановлюють-ся в процесі обстеження. Коефіцієнт фізичного зношення можна застосувати до всіх видів основних фондів. Коефіцієнт фізичного зношення за терміном служби визначається за формулою:

Тф

Кф з = —,

де 7\ - фактичний термін служби засобів праці; Т — норматив-ний термін служби.

Моральне зношення - це втрата економічної ефективності і до-цільності використання основних фондів до закінчення терміну повного фізичного зношення. Моральне зношення першого роду -зменшення вартості машин або устаткування внаслідок здешевлен-ня їх відтворення в сучасних умовах. В цьому випадку відносна ве-личина морального зношення (К ,) розраховується за формулою:

Ж.37

П-П

К =

П

м.з2

де Ф1 і Ф2 – відповідно початкова і відновна вартість основних фондів.

Моральне зношення другого роду зумовлене створенням і впро-вадженням у виробництво продуктивніших і економніших видів ма-шин та устаткування. Моральне зношення другого роду може бути частковим, повним, а також мати приховану форму. Визначається за формулою:

Пс - Пз Км.з2=,

Пс

де Пс і Пз, – продуктивність (або виробнича потужність) застарі-лого і сучасного обладнання.

Часткове моральне зношення – це часткова втрата споживної вартості обладнання. Розміри, що постійно збільшуються, можуть стати причиною використання цього обладнання на інших операці-ях, де воно буде ще досить ефективним. Повне моральне зношення — це повне знецінення обладнання, при якому його подальше викорис-тання є збитковим. Прихована форма морального зношення передба-чає загрозу знецінення обладнання внаслідок того, що затверджено за-вдання на розроблення нової, продуктивнішої й економнішої техніки. Амортизація основних фондів. Амортизація основних фондів -це перенесення частини вартості основних фондів на знову створе-ний продукт для подальшого відтворення основних фондів до часу їх повного зносу. Амортизація в грошовій формі виражає зношення основних фондів і нараховується на витрати виробництва (собівар-тість) на основі амортизаційних норм. Норма амортизації на повне відновлення (реновацію) (Н ) визначається за формулою:

Нп = хЮ0%

Л Т

п a

де В - первинна вартість основних фондів, грн; Л - ліквідаційна вартість основних фондів, грн; Д - вартість демонтажу ліквідованих основних фондів та інші витрати, пов’язані з ліквідацією, грн; Т -амортизаційний період, рік.

Амортизаційні відрахування по основних засобах нараховуються з першого місяця, наступного за місяцем прийняття об’єкта на бух-галтерський облік, і до повного погашення вартості об’єкта або його списання з бухгалтерського обліку в зв’язку з припиненням права власності або іншого речового права. Нарахування річної амортиза-ції здійснюється одним з таких методів:

• прямолінійним;

• зменшення залишкової вартості;

• прискореного зменшення залишкової вартості;

• кумулятивним;

• виробничим;

• податковим.

Метод амортизації обирається підприємством самостійно з ура-хуванням очікуваного способу отримання економічної вигоди від його використання. При цьому для різних об’єктів застосовується окремий метод амортизації.

Прямолінійний метод. При застосуванні прямолінійного методу річна сума амортизації розраховується, як ділення вартості, що аморти-зується, на термін корисного використання об’єкта основних засобів:

Первісна вартість — Ліквідаційна вартість

A = і .

Тержн корисного використання

Фактично вартість об’єкта основних засобів, яка амортизується, рівномірно списується (розподіляється) протягом терміну його екс-плуатації. Тому цей метод використовують для нарахування амор-тизації за об’єктами основних засобів, такими як будівлі, споруди, офісна техніка тощо, знос яких відносно рівномірний протягом усьо-го періоду їх експлуатації та не залежить від обсягу виробництва.

Приклад. Шдприємство придбало будівлю, яка використовувати-меться під офісне приміщення. Планується, що знос будівлі розподі-ляється протягом усього терміну експлуатації рівномірно, тому для нарахування амортизації вирішено застосувати прямолінійний метод. Вартість придбання без ПДВ — 300 000 грн. Очікуваний термін ко-рисного використання — 40 років. Ліквідаційна вартість — 20 000 грн. Річна сума амортизації — 7 000 грн [(300 000 - 20 000) : 40]. Місячна сума амортизації — 583,33 грн (7 000 : 12). Місячна норма амортизації 0,19444% (583,33 : 300 000 х 100).

Метод зменшення залишкової вартості. Відповідно до цього ме-тоду, річна сума амортизації розраховується як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації. Річна норма амортизації (у відсотках) обчислюється як різниця між одиницею та результатом кореня ступеня кількості років корисного використання об’єкта з результату від ділення ліквідаційної вартос-ті об’єкта на його первісну вартість:

Суть цього методу полягає в тому, що в перший рік експлуатації об’єкта основних засобів сума нарахованої амортизації буде най-більшою. Потім кожного наступного року вона зменшуватиметься і в останній рік нарахування амортизації буде найменшою. При цьо-му виходять з того, що на початок експлуатації відповідний об’єкт основних засобів ще є новим, тому діятиме ефективно, але в по-дальшому його ефективність знижуватиметься, витрати на ремонт зростуть.

Метод зменшення залишкової вартості слід застосовувати для тих об’єктів основних засобів, ефективність використання яких у період експлуатації зменшується, причому неможливо достовірно оцінити ступінь їх зменшення. Зауважимо, що метод зменшення залишкової вартості належить до групи прискорених методів амор-тизації нарівні з методом прискореного зменшення залишкової вар-тості та кумулятивним методом.

Приклад. Підприємство придбало токарний верстат для ремонтно-механічного цеху. В процесі експлуатації його окремі деталі значно зносяться. Тому чим більший термін використання цього верстата, тим більші витрати на його технічне обслуговування та ремонт. Змен-шення ефективності відбуватиметься поступово. Тому для нараху-вання амортизації вирішено застосувати метод зменшення залишко-вої вартості. Первісна вартість верстата — 10 000 грн. Ліквідаційна вартість — 1000 грн. Термін корисного використання — 4 роки. Річна норма амортизації — 43,77% .

Оскільки річна сума амортизації щороку різна, наведемо її роз-рахунок у таблиці.

Розрахунок амортизаційних відрахувань при застосуванні методу зменшення залишкової вартості

Метод прискореного зменшення залишкової вартості. Річ-на сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату по-чатку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка об-числюється виходячи з терміну корисного використання об’єкта i подвоюється:

А = Залишкова вартість × Норма амортизації × 2

100% На =, n

де n – кількість років корисного використання об’єкта основних засобів.

Метод прискореного зменшення залишкової вартості є різнови-дом методу зменшення залишкової вартості і належить до групи при-скорених методів амортизації. Цей метод застосовують у разі, якщо планують, що ефективність об’єкта основних засобів на початок екс-плуатації буде набагато вищою, ніж на кінець експлуатації, та якщо витрати на обслуговування в процесі експлуатації значно зростуть.

Приклад. Підприємство придбало обладнання для виробництва про-дукції. Вже після першого року експлуатації воно зносилося i його ефективність знизилася майже вдвічі. Тобто зростатимуть витрати на технічне обслуговування та ремонт обладнання. Значно знижувати-меться його продуктивність. Тому для нарахування амортизації ви-рішено застосувати метод прискореного зменшення залишкової вар-тості. Первісна вартість придбаного обладнання – 10 000 грн. Термін корисного використання – 4 роки. Ліквідаційна вартість – 1000 грн. Річна норма амортизації – 25% (100% : 4). Оскільки річна сума амор-тизації щороку буде різною, наведемо її розрахунок у таблиці.

Розрахунок амортизаційних відрахувань при застосуванні методу прискореного зменшення залишкової вартості

Кумулятивний метод. Використовуючи кумулятивний метод, річну суму амортизації визначають як добуток вартості, яка аморти-зується, та кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт розраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця терміну корисного використання об’єкта основних засобів, на суму кількості років його корисного використання: А = (Первісна вартість - ліквідаційна вартість^х Кумулятивний коефіцієнт.

Кількість років,що залишаються до кінця терміну використання

Кумулятивний коефіцієнт

Кількість років використання об 'єкта

Кумулятивний метод належить до групи прискорених методів амортизації. Отже, всі принципові особливості цієї групи подібні та полягають у тому, що значна частка амортизаційних відрахувань на-копичується протягом перших років експлуатації. Тому кумулятив-ний метод застосовують у тих самих випадках, що й інші два методи прискореної групи.

Приклад. Початкові умови прикладу 2. Враховуючи те, що в прикладі термін корисного використання становить чотири роки, кількість ро-ків застосування об’єкта така: 10 (4 + 3 + 2 + 1). Оскільки річна сума амортизації щороку буде різною, наведемо її розрахунок у таблиці.

Розрахунок амортизаційних відрахувань при застосуванні кумулятивного методу

Виробничий метод. Місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амортизації об-числюється діленням вартості, яка амортизується, на загальний об-сяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити (виконати) з використанням об’єкта основних засобів:

А = Фактичний обсяг продукції х Виробнича ставка амортизації

Первісна вартість - Ліквідаційна вартість

Виробнича ставка амортизації =

Загальний розрахунковий обсяг виробництва

Виробничий метод застосовують за умови, якщо можна визначи-ти виробничу віддачу об’єкта основних засобів. Класичний приклад застосування цього методу при розрахунку амортизаційних від-рахувань транспортних засобів. Вони мають спідометр, тому фак-тичний обсяг «виробництва» в цьому разі обчислюють виходячи з показників спідометра (в кілометрах) або показників спідометра та кількості перевезеного вантажу (в тонно-кілометрах).

Приклад. Шдприємство придбало автомобіль для розвезення придба-них товарів покупцям. Оскільки в цьому разі є можливість достовір-но визначити виробничу віддачу цього автомобіля, для нарахування амортизації вирішено застосувати виробничий метод. Первісна вар-тість автомобіля - 160 000 грн. Ліквідаційна вартість - 30 000 грн. Розрахунковий пробіг - 200 000 км. Протягом перших трьох місяців фактичний пробіг - відповідно 700 км, 1300 км, 580 км і т. д. За цими даними виробнича ставка амортизації - 0,65 грн/км [(160 000 - 30 000) : 200 000]. Розрахунок нарахування амортизацп за перших три місяці наведено в таблиці.

Податковий метод для бухгалтерського обліку. Останнім аб-зацем п. 26 ПБО 7 встановлено, що в бухгалтерському обліку під-приємство може застосовувати норми і методи нарахування амор-тизації основних засобів, передбачені податковим законодавством. Наведемо норми амортизації в табл. 8.1.

Крім того, передбачено, що підприємство може прийняти рішен-ня про застосування інших норм амортизації, які не перевищують вищенаведені норми. Тобто ці норми можуть бути нижчими, але не вищими. Також для суб’єктів космічної діяльності до 01.01.2009 р. установлено щорічну 20-відсоткову норму прискореної амортизації основних фондів групи 3. А для технологічних парків, їх учасників та спільних підприємств при виконанні зареєстрованих у встанов-леному Законом № 991-XIV порядку проектів технологічних парків – щорічну 20-відсоткову норму прискореної амортизації основних фондів груп 3 i 4. Норми амортизації для свердловин, що викорис-товуються для розробки нафтових та газових родовищ встановлю-ються у відсотках до їх первісної вартості в таких розмірах (у розра-хунку на рік): 1-й рік експлуатації – 10%; 2-й – 18; 3-й – 14; 4-й – 12; 5-й – 9; 6-й – 7; 7-й – 7; 8-й – 7; 9-й – 7; 10-й – 6; 11-й – 3%.

Щодо методів нарахування амортизації, то повною мірою засто-сувати в бухгалтерському обліку метод, передбачений податковим законодавством, неможливо, оскільки:

по-перше, в бухгалтерському обліку амортизації підлягають усі об’єкти основних засобів: виробничі, невиробничі та безоплатно отримані, а в податковому – лише виробничі;

Таблиця 8.1

Норми амортизації основних засобів при застосуванні податкового методу в бухгалтерському

Об’єкти основних засобів Квартальні

норми амортизації Умови застосування

Будівлі, споруди, їхніх струк-турні компоненти та переда-вальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їхні частини (квартири і місця загального користування) (група 1 осно-вних фондів) 1,25 Для об’єктів основних засобів, придбаних до 01.01.2004 р. та після цієї дати, якщо вони були в експлуатації

2 Для об’єктів основних засобів, придбаних після 01.01.2004 р., за умови, що раніше вони не були в експлуатації (нові основні засоби)

Автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові елек-тронні, оптичні, електро-ме-ханічні прилади й інструменти, інше конторське (офісне) об-ладнання, устаткування інше конторське (офісне) облад-нання, устаткування та при-ладдя до них (група 2 осно-вних фондів) 6,25 Для об’єктів основних засобів, придбаних до 01.01.2004 р. та після цієї дати, якщо вони були в експлуатації

10 Для об’єктів основних засобів, придбаних після 01.01.2004 р., за умови, що раніше вони не були в експлуатації (нові основні засоби)

Електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення ін-формації, пов’язані з ними за-соби зчитування або друку інформації, інші інформацій-ні системи, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони та рації, вартість яких переви-щує вартість малоцінних това-рів (предметів) (група 4 осно-вних фондів) 15 Для об’єктів основних засобів, придбаних після 01.01.2003 р.

Будь-які інші основні засо- 3,75 Для об’єктів основних засобів,

би, не включені до вищена- придбаних до 01.01.2004 р. та

ведених (група 3 основних після цієї дати, якщо вони

фондів) були в експлуатації