3. Філософія як теоретична основа світогляду.

Світогляд – система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

Світогляд – це найзагальніший погляд людини на світ, відповідно до якого вона визначає зміст і характер діяльності.

Філософія – це теоретично відображений світогляд, система найбільш загальних теоретичних поглядів на світ, місце в ньому людини, пояснення різних форм відношення людини до світу, що виступає у понятійній, категоріальній формі, спирається на досягнення наук про природу і соціум та володіє доказовістю.

Розрізняють поняття (рівні) світогляду:

- світовідчуття, світосприйняття, світоуявлення – є емоційно-образне бачення світу;

- світорозуміння – чисто понятійне, інтелектуальне бачення світу.

- світовідношення – визначає спрямованість бачення світу (оптимістична, песимістична..).

Найважливішими елементами світогляду є: почуття, знання, ідеали, переконання, воля, критицизм, віра, надія, любов.

Філософія – духовний процес, що відбувається в сфері людської культури, тісно пов'язаний з її різними галузями. Вихідний пункт світогляду невіддільний від особливостей існування людини, від її потреби осмислити своє місце в світі. Для кожного індивіда весь світ розколотий на дві частини: «Я» і «не Я» (за Фіхте), включаючи природу і суспільство. Питання про відношення людини до світу є головним питанням світогляду, з яким співвідноситься проблема щастя, сенсу життя та інш. Всі ці питання є екзистенціальними, бо нерозривно пов’язані з існуванням людини, з осмисленням перспектив свого буття.

Поряд з індивідуально-екзистенціальними витоками світогляду мають місце також соціально-групові, художньо-естетичні, внутрішньо-наукові та інші витоки.

В історії філософського світогляду виділяють різні типи філософських систем. Залежно від того, що приймається за сутність світу, філософія буває:

- матеріалістичною (матерія є первинною);

Ідеалістичною (дух є первинним);

• моністичною (один початок вибирається за основу);

• дуалістичною (два першовитоки – матерія і дух)

В гносеологічному аспекті виділяють: раціоналістичну і сенсуалістичну філософію. Гносеологія, яка заперечує пізнавальність світу є агностицизм.

Залежно від розуміння розвитку філософські системи бувають:

а) метафізичними (розвиток як просте кількісне зменшення чи збільшення);

б) діалектичними (розвиток як саморозвиток, перерва безперервності, боротьба протилежностей).

4. Основні філософські парадигми Стародавнього Світу.

У філософії Стародавнього світу чітко простежуються дві парадигми (з грецької – “приклади”, “взірці”) світорозуміння: східна і західна. Основи східної парадигми сформували філософські вчення Стародавнього Китаю та Індії, а західної – Стародавньої Греції.

Як зазначалося, що філософське осягнення світу розпочалося лише з переходом людства до осілого життя. Тоді стали можливими письмо, наукові знання і, що дуже важливо, абстрактне мислення.

Цей процес започатковано з VII ст. до н.е. в країнах, що розташовані по 30-й північній паралелі від Тихого океану до Балкан. Насамперед, він стосується Китаю, Індії та Греції.

Старокитайській філософській думці передувала система міфічних уявлень про походження світу. Він нібито з’явився з хаосу завдяки зусиллям двох космічних сил – небесної (Ян) і земної (Інь). Вони й розбудували першопричину буття – Небо і пронизують усе суще, яке відповідає споконвічній гармонії великої тріади: Небо - Людина -Земля. Усе в світі, в тому числі і суспільне життя, є впорядкованим завдяки постійному втручанню небесних сил. Відтак, правитель (ван), який є сином Неба, має право безмежно панувати над усім, що знаходиться в країні. Тому філософія в Китаї розбудовувалася, перш за все, як осмислення проблем суспільного життя. Її класична епоха представлена численними течіями та школами. Основними серед них були: конфуціанство, моїзм, даосизм, легізм, школа «інь-янь» (натурфілософи), школа імен («мин-цзя»).

При цьому у більшості шкіл переважала практична філософія, пов’язана з проблемами життєвої мудрості, управління, моральності.

Староіндійська філософія

Індійський народ має дуже давню історію. Населення Стародавньої Індії поділялося на чотири варни (касти) – замкнені внутрішнім життям групи людей, які займали чітко визначене місце в суспільстві. Основою поділу був різновид занять. Жерці – брахмани керували релігійним життям, кшатрії були воїнами, вайш’ї займалися ремеслами, землеробством, торгівлею. Найбільш упослідженою була каста шудр – недоторканих. Її представники вважалися слугами інших каст і не мали права на суспільну діяльність, знання тощо. До речі, староіндійські закони забороняли доступ до знань і громадського життя також жінкам.

У Давній Індії процес становлення філософії характеризується потужним розвитком перехідних форм від міфологічного світогляду до філософського.

Для філософії Стародавньої Індії характерна значна кількість систем і вчень. Перші філософські думки відображені у найдавнішому індійському літературному творі “Веди” (зі санскриту – “знання”), що складався з ІІ тисячоліття до н.е. і містить 4 прошарки:

- ВЕДИ (самхіти) – збірки гімнів на честь богів;

- БРАХМАНИ – пояснення до саммітів;

- АРАНЬЯКИ – «лісові книги» для самітників;

- УПАНІШАДИ – «той, що сидить біля ніг вчителя» - розкривають основні філософські ідеї Вед.

З VI ст.. до н.е. індійська філософія впритул до Нового часу розвивалась в руслі Дев’яти класичних систем:

- даршан (веданта, санкхья, йога, ньяя, вайшешика, міманса) – орієнтовані на авторитет Вед (астіка)

- неортодоксальні течії (настіка) – чарвака (локаята), буддизм, джайнізм.

Таким чином, в основу східної світоглядної парадигми покладено уявлення про колообіг існування, де минуле є кращим за сучасне, а зміни у світі призводять не до розгорнення форм буття, а до їх занепаду. Крім того, як у китайській, так і в індійській філософії людина уявляється як звичайна, буденна частка існуючого, а не як надзвичайне створіння, що має право верховенства в світі.

Антична філософія

Антична філософія вбирає в себе різноманітні вчення і здобутки шкіл, створених мислителями Стародавньої Греції та Риму (VI ст. до н. е. – V ст. н. е). Це тисячоліття – час закладення підвалин західної (європейської) філософської парадигми.

Маємо зазначити, що в стародавні часи, поряд із розвиненими Китаєм та Індією, високий рівень культури мали Вавілон, Єгипет та інші країни. Так, у Вавілонському царстві значного розвитку досягли математика, астрономія, медицина. У Єгипті знання настільки цінувалися, що у староєгипетському вірші “Прославлення переписувачів” мовиться про більшу необхідність книг, ніж будівель (пірамід, палаців тощо), оскільки написане увіковічнює знання. Але в цих країнах філософія не виникла. Її надзвичайно високий рівень сформували стародавні греки.

Греки з VI ст. до н.е. освоїли значні території в Малій Азії, на півдні Італії та на узбережжі Середземного моря. Розгорнувши бурхливу торгівлю з сусідами, греки переймали їх кращі досягнення: різноманітні знання, технічні засоби, користування папером тощо. У результаті їх світоуявлення, відповідно й філософія, виявилися більш “приземленими”, “практичними” ніж, скажімо, в Індії.

Античних філософів насамперед цікавили:

1. Aрхе – першоначала всього існуючого та звану субстанцією;

2. Логос – закон буття і впорядкування світу;

3. Шляхи до істинних знань;

4. Природа людини та її моральності;

5. Пошуки єдиної основи світу;

6. Проблема досягнення людьми евдемонії – щастя.

Філософія Стародавньої Греції ділиться на три періоди: досократичний, класичний та еллінський.