5.Правова система у Київській державі

сновними джерелами права в Україні-Русі були: звичаєве право, договори Русі з Візантією, княже законодавство, Руська правда. Найдавнішим джерелом було звичаєве право. З часом норми звичаєвого права були санкціоновані державою і стали правовими нормами. Але норми звичаєвого права не загинули, наприклад, вони продовжували залишатись головним джерелом права для общинного суду. Важливими пам'ятками права були договори Русі з Візантією'. 907,911, 945 та 971 рр. У договорах Олега згадується договір Оскольда 860 року, який не зберігся. Не дійшов до нас і текст договору Олега 907 р. У цих договорах ми знаходимо норми публічного, міжнародного та приватного права, в яких обидві держави виступають як рівноправні партнери. Важливою є відсилка в договорах на руський закон, Треба підкреслити, що руське право містить перші три договори, які уклали Олег та Ігор. У договорі 971 року ми знаходимо тільки візантійське право. Руський закон вимальовується як добре створене, самобутнє законодавство, яке суворо карає за злочин проти особи, власності. Система права Київської Русі відповідала розвинутому суспільству. Таким чином, це свідчить, що тут законодавство існувало задовго до Руської правди. Із аналізу текстів договорів випливає, що в них виражене змішане русько-візантійське право. Тут ми знаходимо норми кримінального, цивільного та міжнародного законодавства. Серед норм кримінального права виділяються статті, які трактують вбивство (ст. 4 договору 911 р. і ст. 13 договору 945 р.). За ст. 4, якщо рус вб'є візантійця або візантієць вб'є руса, винний помре на місці, де здійснене вбивство. В договорі 945 р. аналогічна стаття наводиться в дещо зміненому вигляді. В ній говориться, що вбивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого. Статті 6 та 7 договору 911 р. говорять про майнові злочини. Якщо рус вкраде що-небудь у візантійця або візантієць у руса, і пійманий потерпілим в момент крадіжки буде чинити опір, то його вбивство не потягне за собою покарання вбивці, більш того, потерпілому повертається вкрадене. У договорах є ряд статей, які належать до цивільного права. Так, у договорі 911 р. є стаття про спадкування русів, які знаходились на службі у візантійського імператора. В договорі 911 р. є стаття, яка регламентує видачу злочинця. В ній говориться: якщо злочинець втече із Русі в Візантію, і руська влада заявить скаргу візантійському уряду, то останній повинен силою повернути злочинця на Русь. Професор М. Чубатий робить цікавий висновок: в українському законі виявляється вища, ніж в європейських середньовічних законах, культура берегового права. В Західній Європі майно розбитого корабля належало власникові берега, куди викинули його хвилі, за українським законом воно переходило під нагляд держави, поки з'явиться його законний власник. Княже законодавство знаходило місце в договорах князів з народом та княжих грамотах. Самих договорів не збереглося, але з літописів видно, що вони існували. Дуже мало збереглося і юридичних грамот князів. Найстаріша з них — грамота Мстислава І від 1130 року. Окреме місце серед пам'яток княжого законодавства займають церковні устави. їх збереглося шість. Найважливіші серед них: церковний устав Володимира та церковний устав Ярослава. Вони мали велике значення перш за все для церковного судочинства. Канонічне право регулювало відносини між церквою і державою, всередині церкви, між церквою та паствою. Церковній юрисдикції підлягали також шлюбно-сімейні відносини та всі порушення моральних норм. Але найбільше значення серед правових пам'яток Київської Русі має Руська правда. Вона дійшла до нас більше ніж у трьохстах списках: у складі літописів, у різних юридичних збірниках. Ці списки отримували назву або за місцем їхнього знаходження (Синодальний — у бібліотеці Синоду, Академічний — у бібліотеці Академії наук), або за прізвищем осіб, які знаходили їх (Карамзінський, Татіщевський та ін.). Всі ці списки прийнято поділяти натри редакції. Перша редакція пов'язується з іменем Ярослава, датується між 1016 та 1054 роками і має 17 статей. Друга редакція була результатом спільної діяльності братів Ярославичів — Ізяслава, Святослава та Всеволода, датується до 1068 року і має 26 статей. Третя редакція—не молодша за 1113 рік, має авторство Володимира Мономаха і включає 121 статтю. Деякі вчені об'єднують дві перші редакції в одну — Коротку редакцію. Третя—отримала назву Розширена редакція. Існує ще четверта, що є скороченням другої та третьої редакцій. Як правило, її називають Скороченою з Розширеної редакції. У Розширеній редакції на відміну від Короткої ми виділяємо устав про закупів, устав про холопів. Отже, Розширена редакція відрізняється від Короткої перш за все рівнем розвитку норм цивільного права, а також нормами, які регламентують правове становище напіввільного та невільного населення. Руська Правда — найвизначніший збірник стародавнього руського права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Руси-України і суміжних слов'янських народів. Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з ХІІІ—ХVIII ст. Досі відкрито їх 106. Історія постання Руської Правди та її списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і середню), ще досі не є повністю досліджена. Руську Правду (коротку редакцію) відкрив В.Татищев 1738 в тексті Новгородського літопису, написаного у 1440-их pp., надрукував її А. Шлецер (1767). Згодом відкрито кільканадцять списків короткої Руської Правди, найстарішими з яких є Академічний і Археографічний, обидва з того самого часу. Серед сотні списків широкої Руської Правди найстарішими є Синодальний (збережений у тексті Корячої книги з 1282) та Троїцький (віднайдений у тексті правничого збірника «Мірило Праведне», Списаного у другій половині 14 ст.). Широку Руську Правду вперше опублікував 1792 І. Болтин. Від цих двох основних списків Руської Правди дещо відрізняються списки середньої Руської Правди (відомі з тексту Кормчої Книги з 17 ст.), яка, на думку більшості дослідників, була лише скороченням широкої ред. (М. Максимейко, А. Зимін); і походить з 15—17 ст. (М. Тихоміров й ін. відносять середні до другоДо наших днів дійшло більш 100 списків Руської Правди. Всі вони розпадаються на 3 основні редакції: Стисла, Просторова і Скорочена Найдавнішою редакцією (підготовлена не пізніше 1054 року) є Стисла Правда, що складається з Правди Ярослава (ст.1-18), Правди Ярославович (ст.19-41), Покона Вірного (ст.42), Уроку Мостников (ст.43).Більшість вчених і істориків поділяють стислу редакцію Руської Правди на дві основні частини: Правду Ярослава (ст.ст.1 -18) і Правду Ярославичів (ст.ст.19 - 43). Перша була складена при Ярославові Мудрому, друга ж створювалася вже після його смерті. Якщо в Правді Ярослава розглядаються в основному такі злочини як побої, образа, покалічення, то Правда Ярославичів присвячена здебільшого захисту феодальної власності і життя княжих людей. Крім того, в останніх статтях Стисла Правда (ст.ст.41 -43) визначається розмір і порядок виплат княжим службовцям за виконання ними своїх службових обов'язків.Інша, велика, редакція виникнула не раніше 1113 року і зв'язується з ім'ям Володимира Мономаха. Вона розділяється на Суд Ярослава (ст.1-52) і устав Володимира Мономаха (ст.53-121).Необхідно відзначити, що основні норми Стислої Редакції Руської Правди пізніше цілком ввійшли в т.зв. Велику Правду.Остання редакція Просторової Правди припадає на велике князювання Володимира Мономаха (1113 -1125 роки) і його сина Мстислава Великого (1125 - 1132 роки). У цей час соціально-економічний розвиток країни досягли досить високого рівня, але Русь уже стояла на порозі феодальної роздробленості. Просторова Правда народилася в результаті кодификації і ретельного редагування окремих законоположень і княжих статутів. У основі ПП лежить звід законів Ярослава Мудрого - "Суд Ярославль Володимировича". Безсумнівним рахується, що Велика Правда є унікальним пам'ятником староруського права.У зв'язку з тим, що істориками доведено, що в якості джерела Великої редакції Руської Правди майже цілком виступає текст Стислої Правди - і зміст Просторової Правди як джерела права найбільше глибоко розкривається при аналізі композицій і виявленні принципів використання норм Стислої Правди. Упорядники Просторової Правди зберегли заголовки попереднього юридичного збірника - "Правда Російська" і "Суд Ярославль Володимерич". Останній заголовок ("Суд Ярославль Володимерич") є не тільки посиланням на старовину, але також і прямою вказівкою на використаний у якості джерела звід законів. А заголовок "Правда Російська", складений у 1015 - 1016 роках для Новгорода, одержував декілька інше значення - він підкреслював значення нового світського права як основного джерела на всій території феодальної держави. Законодавці, що складали Просторову Правду проробили величезну роботу з кодификації і систематизації попередніх законів, по їхньому доповненню і частковій зміні, що свідчило про подальший як політичний, так і соціально-економічний розвитку Феодальної Русі і про більш активний вплив держави на право.Що ж стосується Скороченої редакції, то вона з'являється в середині XV сторіччя з переробленої Просторової редакції.Як уже відзначалося, усі вищевказані редакції Руської Правди складалися з визначених списків, на характеристиці котрих необхідно зупинитися.ї половини 12 ст. й уважають її за основу для широкої редакції).