26.Державний лад в українських землях часів їх перебування під іноземною зверхністю в II пол. XVII – XVIII ст.

Коли укладався українсько-московський договір 1654 року, Україна була незалежною і мала всі ознаки, притаманні державі: територію, що була дер-жавноорганізованою; населення, яке визнавало тільки владу гетьмана; гетьманський уряд, який здійснював владні функції на території України; власні збройні сили; самостійні міжнародні відносини. Після 1654 року державний лад України визначався за Березневими статтями, але недовго. З другої половини XVII ст. починається цілеспрямований наступ на “права та вольності” України.

Після Визвольної війни державний лад України треба розглядати в двох вимірах: територіальному і в залежності від суб’єкта владних повноважень.

Внаслідок змови Москви та Польщі за Андрусовською угодою 1667 року українська територія була поділена на три частини: Лівобережжя, Правобережжя та Запорізьку Січ. Кожна з цих частин мала свій правовий статус.

Лівобережна Україна залишалася у складі Московської держави. Згідно з Березневими статтями тут зберігся апарат влади та управління, який склався в роки Визвольної війни. Але внаслідок наступу царизму на автономію України відбувається обмеження, а наприкінці XVIII ст. і повна ліквідація її незалежності.

Центральні органи влади і управління. Очолював українську державу гетьман, якого обирала Генеральна рада. Терміни перебування на посаді не встановлювалися. Обирали “доживотно”, тобто до смерті.

В Україні весь час йшла боротьба двох форм правління: республіканської та монархічної. Монархізм проявлявся в прагненні правити без Генеральної ради та в намірах деяких гетьманів встановити спадковість їхньої посади.

Гетьман мав широкі повноваження: він був головою держави, йому належала вища законодавча, адміністративна та військова влада; гетьман був вищою апеляційною інстанцією по відношенню до діючих судових органів; в його компетенцію входило затвердження судових вироків. Часто гетьман сам призначав генеральну старшину та полковників. Він мав право на роздачу державних земель.

Після того, як у 1663 році Польща знову утвердилася у Правобережжі, там засновується самостійне гетьманство. В результаті Україна деякий час мала двох гетьманів.

Першим правобережним гетьманом було обрано Павла Тетерю (1663— 1665 рр.). Його наступник — гетьман Петро Дорошенко (1665—1676 рр.) заявив про себе як про гетьмана усієї України, але Лівобережжя та Запорізька Січ його не підтримали. З 1671 року в Правобережній Україні гетьманів більше не обирали. Але й після втрати реальної влади над Правобережжям гетьмани Лівобережжя називали себе гетьманами усієї України, щоб нагадати, що вони не відмовляються від своїх законних прав на Правобережжя.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ та Слобідську Україну, оскільки вони безпосередньо підлягали органам царської адміністрації.

Гетьман офіційно репрезентував Україну у міжнародних відносинах. У 1654—1657 роках при гетьмані були акредитовані посли від Австрії, Молдавії, Польщі, Туреччини, Швеції. Однакзгодом Переяславські, Глухівські, Конотопські статті обмежують права гетьманів на зовнішні зносини.

Після 1709 року гетьмани втратили самостійність не лише фактично, а й юридичне. При гетьманах засновується посада царського резидента, який контролював їхню діяльність.

У 1727 році міністра-резидента зміняє І Малоросійська колегія, створення якої офіційно мотивувалося необхідністю навести порядок у судах та адміністрації. І хоча колегія затверджувалась як вища апеляційна інстанція, фактично їй належала вся повнота влади. Гетьмани могли тільки давати поради, їм заборонялося видавати універсали, віддавати накази полковникам без згоди колегії. Фінансові справи України також перейшли в руки колегії, відтепер всі податки з України йшли до Росії.

У 1727 році, побоюючись народних виступів в Україні, царський уряд обмежує владні повноваження колегії, зберігаючи за нею лише статус апеляційної інстанції.

З 1734 до 1750 року Україна була без гетьмана, його функції було передано Правлінню Гетьманського уряду — колегіальній установі під головуванням російського старшини.

У 1750 році на посаду гетьмана царський уряд призначає Кирила Розу-мовського, який став останнім гетьманом України. У 1764 році указом Катерини II гетьманство в Україні ліквідується остаточно.

Управління Україною було доручено II Малоросійській колегії. До неї входили чотири представники царського уряду та четверо українців. Очолював колегію президент, який фактично одноосібне правив Україною.

В інструкції Рум’янцеву — президенту колегії — Катерина II наказала скасувати всі відмінності в державному устрої України та зрівняти її з іншими частинами імперії. Вона закінчує інструкцію такими словами: “Необ-ходимо нужно, под каким бьі то ни бьіло иньїм званием, кроме подушного, расположить на тамошній народ й получатьсего в казну нашу, подолгу й справедливости, да й по самьім уговорньїм пунктам гетьмана Богдана Хмельницкого нам безспорно принадлежащие доходьі”. Скасувавши геть-

манство, розтоптавши договір 1654 року, Катерина II цинічно згадує “уговорні пункти” Богдана Хмельницького. Таким чином, Російська імперія остаточно перетворила Україну в свою адміністративну частину без будь-яких автономних ознак.

Після введення в Україні системи органів влади та управління Російської імперії у 1786 році II Малоросійська колегія була ліквідована.

Генеральна рада. Вроки Визвольної війни її називали Військовою радою, і вона як центральний орган влади мала величезне значення. Але вже після Переяславської ради Генеральні ради не скликаються. Пізніше, гетьмани, які відстоювали республіканську форму правління, відроджують їхнє скликання. Так було при Виговському та Дорошенкові. Генеральні ради були традицією, яка пов’язувала державність Гетьманщини з вічовими порядками Київської Русі і, як анахронізм, вони не могли стати органом влади.

Старшинська рада, У XVIII ст. зародилася рада, яка хоч і була представницьким органом, але не представляла всього народу, а тільки окремі його верстви. Існувало чотири види старшинських рад: а) рада гетьмана з колегією генеральної старшини; б) збори генеральної старшини; в) збори генеральної старшини з участю полковників; г) з’їзди старшин, в яких брали участь усі козаки, крім рядових. Зовнішні події не дали можливості розвернутися старшинським радам до українського парламенту, хоча вже й намітилася система двопалатного парламенту, де вищою палатою були збори генеральної старшини, а нижчою — з’їзди всіх старшин. Збори колегії генеральної старшини мали постійний характер і відбувалися щодня; з’їзди старшин відбувалися на Різдво та на Великдень— найбільші релігійні свята.

Компетенція старшинських рад була дуже широкою, вони конкурували з владою гетьмана та Генеральної ради. Старшинські ради розглядали майже всі питання внутрішньої та зовнішньої політики. Вони розпоряджалися фінансами, розглядали судові справи, управляли державою у відсутність гетьмана.

У 1720 році було створено Генеральну військову канцелярію, її очолював генеральний писар. Вона поділялася на дві частини: колегіальну і розпорядчу (присутствіє). До розпорядчої частини входили порівну російські і українські чиновники.

Як вища палата старшинської ради, Колегія генеральної старшини була постійною радою при гетьмані. Генеральну старшину або обирали збори старшинської ради, або призначав гетьман. До вишої генеральної старшини належали обозний, суддя, підскарбій та писар.

На перше місце після гетьмана у другій половині XVII ст. виходить генеральний обозний. Він був заступником гетьмана в його відсутність, завідував артилерією. Генеральні обозні командували військом у походах, часто призначалися послами до інших країн.

Далі йшли генеральні судді. Вони керували судом і виконували різні доручення гетьмана.

Третє місце належало генеральному підскарбієві, який контролював фінанси.

На четверте місце перемістився генеральний писар, який відав Генеральною військовою канцелярією та архівом, виконував дипломатичні доручення гетьмана.

До нижчої генеральної старшини належали: два генеральні осавули, генеральний хорунжий та генеральний бунчужний.

Генеральні осавули виконували різні доручення гетьмана, вели судові розслідування і займались справами дипломатичного характеру. Іноді вони були наказними гетьманами у походах, в яких брав участь сам гетьман.

Генеральний хорунжий був охоронцем загальновійськової корогви (стягу), а генеральний бунчужний — охоронцем гетьманського бунчука.

Органи місцевої влади та управління. До них належали полкові та сотенні ради, оскільки територія України поділялася на полки та сотні, своєрідні адміністративно-територіальні одиниці. У другій половині XVII ст. на Правобережній Україні було 12 полків: Білоцерківський, Кальницький, Канівський, Корсунський, Кропивенський, Овруцький, Поволоцький, Подільський, Уманський, Чигиринський, Черкаський. Лівобережна Україна поділялася на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський.

Автономною територіальною одиницею в Україні була Запорізька Січ.

На чолі полку стояв полковник. Його або обирала старшинська рада, або призначав гетьман. Полковник у межах свого полку мав значні повноваження. Він був воєначальником на війні, голосував на полковій раді, мав судові функції.

Полковник в своїй діяльності опирався на полкову старшину, яка за своєю назвою та функціями відповідала генеральній старшині, але в полковому масштабі. До неї входили: полковий обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий осаул та полковий хорунжий. Всі вони за посадою входили до полкової ради. Рішення, які приймалися на полкових радах, були обов’язковими для всього населення полкової території. У XVIII ст. полкові ради змінюють полкові канцелярії.

Сотню очолював сотник, який в масштабах сотні мав ті ж функції, що і полковник в полку. Заступником сотника був отаман. Далі йшли сотенний писар та сотенний осаул. У другій половині XVII ст. діяли сотенні ради. Як і інші органи місцевого самоуправління, вони зникають на початку XVIII ст. Устрій міст залишався тим же, що і в роки Визвольної війни. Магістратські міста управлялися за магдебурзьким правом, ратушні — городовими отаманами.

У другі й половині XVIII ст. уряд почав масовий наступ на права та воль-ності України, і перш за все, на її полковий устрій. У 1765 році за маніфестом Катерини II його було скасовано на Слобідській Україні, а у 1783 році

по всій Україні. На її території була розповсюджена система територіального поділу Російської імперії. Разом з нею затверджується російська система місцевого управління, і місцевий апарат управління став будуватися за зразком центральної Росії.

Ще у 1775 році згідно з “Учреждением о губерниях” Лівобережна та Слободська Україна були поділені на намісництва. За збереженням поділу на губернії в Російській імперії було створено 34 намісництва, серед них в Україні — Харківське, Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське (пізніше було створено ще й Катеринославське). Правління кожного намісництва складалося з намісника, який здійснював адмінистративно-по-ліцейські функції, губернатора, віце-губернатора і двох радників. Правління намісництв відали адміністративними, судовими, фінансовими та іншими справами.

Указом “Про новий поділ держави на губернії” (1796 р.) намісництва були ліквідовані. Харківське намісництво увійшло до складу Слобідсько-Української губернії, а Чернігівське з 1797 року — до Малоросійської губернії разом з Новгород-Сіверським, частиною Київського та Катеринославським намісництвом. У 1802 році Малоросійську губернію було поділено на Чернігівську і Полтавську.