1.Предмет, мета, функції історії держави і права України. Принципи та методи пізнання історико-правових явищ. Джерела історії держави та права України.

Історія держави і права — це наука і навчальна дисципліна, яка вивчає фундаментальні, системоутворюючі закономірності історичного розвитку, намагається встановити головні причини та виявити основні наслідки виникнення, розвитку і падіння державно-правових систем. Предметом історії держави і права України є пізнання загальних законів виникнення, розвитку й змін типів та форм держави і права, вивчення особливостей функціонування державних установ та інститутів права в конкретних історичних умовах України. Мета історії держави і права як навчальної дисципліни — ознайомити з особливостями історичного, державного та правового розвитку державно-правових систем; вивчити минуле держави і права різних країн, щоб пізнати сьогодення та формувати правосвідомість державно-правового розвитку, сприяти формуванню громадсько-політичної позиції майбутнього юриста. Як і кожна наука, історія держави і права України виконує певні завдання. Серед них: • пізнання й пояснення історії державно-правового розвитку в Україні; •визначення стійких тенденцій, закономірностей розвитку історико-правових явищ; •формування національної свідомості, високих моральних і правових цінностей, поваги до минулого українського народу та віри в його майбутнє. Незнання минулого ставить під загрозу будь-яку спробу належно діяти у майбутньому.

Функції. Під функціями науки розуміють основні напрямки її теоретичного, методологічного, пізнавального та практичного призначення, які вона реалізує в суспільстві з метою його удосконалення та подальшого прогресивного перетворення. Функції ІДПУ можна окреслити як: а) онтологічну, або пізнання і пояснення історії державно-правових явищ; б) прогностичну - прогнозування стійких тенденцій подальшого державно-правового розвитку; в) наукову - формування ґрунтованих на наукових досягненнях знань про минуле держави і права; г) виховну - виховання національно-державницької свідомості у молоді; д) ідеологічну – розробку фундаментальних ідей про сутність української державності і права, їхню національну вартість, провідні, фундаментальні засади; е) евристичну – відкриття нових фактів і закономірностей розвитку державницьких і правових тенденцій в українському суспільстві; є) навчально-прикладну – застосування здобутків нації у навчальній практиці, в ознайомлені з минулим, у його вивченні, формуванні світогляду, розвитку мовлення, мислення, умінь та навичок у навчанні та науковій праці; ж) дидактичну.

Принципи. Вивчення чи дослідження історико-юридичних суспільних явищ завждиґрунтується на певних принципах, тобто непохитних засадах і підходах, виходячи з яких й групуючись на яких досліднику вивчає явище та з’ясовує його сутність.

Провідними принципами, методології ІДПУ є:

а) історизм – виявлення закономірностей, розгляд явищ у їхньому історичному розвитку і в конкретних історичних умовах);

б) об’єктивність - правдиве, неупереджене відображення минулого за умови коли дослідник може сформулювати і аргументовано довести власну точку зору на сутність того чи іншого історико-юридичного явища. Саме об’єктивність забезпечує науковість дослідження. Ранньосередньовічний історик Амман Марселін писав, що “історик, який замовчує події, чинить не менший злочин від того історика, якій їх вигадує”;

в) системність (формування цілісного уявлення про певну державно-правову систему);

г) плюралізм - урахування багатовекторності й багатогранності при формуванні та функціонуванні тої чи іншої державно-правової системи;

д) розвиток чи еволюціонізм - розгляд систем у розвитку від примітивних і простих до більш складних і досконалих, зміна однієї іншою.

Методологія — це система певних теоретичних принципів, логічних прийомів та конкретного набору методів дослідження предмета науки. Методологія ідпу поєднує загальнонаукові та спеціальні методи дослідження. При їх аналізі слід мати на увазі, що як суспільна наука ідпу описує, досліджує та осмислює історичний процес розвитку права й інститутів держави відповідно до загальних методологічних правил. Усю сукупність методівможна поділити на :загальнонаукові (метод діалектики, метафізичний метод, метод історичного матеріалізму) та спеціальні (історичний метод, хронологічний метод, ретроспективний метод, порівняльно-історичний, статичний). Загальнонауковими методами вважають такі, які мають універсальне застосування і використовуються при дослідженні різноманітних явищ практично всіма науками. Сутність спеціальних методів полягає у тому, що вони обумовлені загально філософськими підходами науки ідпу до пізнання та пояснення різноманітних явищ суспільно-політичного життя. Джерело (форма) права — це способи зовнішнього вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення. Основні джерела (форми) права: правовий звичай(був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави.);2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент(це рішення компе­тентного державного органу щодо конкретної юридичної справи, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні подіб­них справ у майбутньому);3) нормативно-правовий договір(письмова угода, в якій правила поведінки загального характеру встановлюються за вза­ємною згодою двох і більшесуб'єктів правових відносин і забезпе­чується державою);4) нормативно-правовий акт(це офіційний письмовий доку­мент, прийнятий у встановленому законом порядку і формі уповно­важеними на те суб'єктами правотворчості, який закріплює правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою) Історичне джерело можна визначити як носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи й культури та відображає той чи інший бік людської діяльності. Типи історичних джерел Письмові (зафіксовані на папірусі, пергаменті, папері) Речові (їх вивчає археологія, музеєзнавство) Усні (фольклорні джерела — казки, анекдоти) Етнографічні (народні повір'я, обряди) Лінгвістичні Кіно-фотодокументи