21. Еволюція видавничої мережі радянського типу. Особливості діяльності редактора і видавця в умовах тоталітарного суспільства.

Перше радянське видавництво було відкрите у Києві у лютому 1918 р о к у. Тоді більшовики, захопивши на короткий час столицю, встигли створити “Видавництво робітничо-селянського уряду України ”, націоналізувавши приватну друкарню Лубковського. Проіснувало воно до визволення Києва військами Центральної Ради.

Із створенням Всеукрвидаву починається формування видавничої мережі радянського типу. Першими до цієї мережі увійшли ВІДПОВІДНІ підрозділи народних комісаріатів, Академії наук, Раднаргоспу, видавництво ЦК КП(б)У “Космос”.

Таким чином, сформувалася типологія видавництв за приналежністю до засновників: державні, партійні, військові.

Першим у цій ієрархії був Всеукрвидав — не лише як керівний орган, а й як головне видавництво. На початок 1923 року радянська влада розгорнула в Україні діяльність близько 50 видавництв. Географія їх була такою; Київ — 19, Харків — 17, Одеса та Катеринослав — по 6. Найбільшими стають Держвидав України, “Пролетар”, “Книгоспілка”, «Український робітник».

У результаті проведеного укрупнення дрібних видавництв (“Шляхосвіти”, “Знання”, “Гарт”, “Космос”) постає 1924 року громіздке партійно-радянське видавництво «Червоний шлях».

На кінець грудня 1930 року в республіці формується типологія видавництв за тематичним напрямком літератури, який визначався для кожного як профільний:

• твори основоположників марксизму-ленінізму, партійна і суспільно-політична література ( “Пролетар”); • технічна література (Держтехвидав); • книги з питань сільського господарства і агротехніки (Держсільгоспвидав); • підручники і методична література для вчителів (“ Радянська школа”); • масова політична і професійна література ( “Український робітник”); • художня література (“Література і мистецтво”); • військова, спортивна література ( “На варті”); • медична та природознавча література (Держмедвидав); • дитяча, юнацька та комсомольська література ( “Молодий більшовик”).

Цю типологію склали в основному видавництва, що входили до Державного видавничого об’єднання України (ДВОУ). І хоча це об’єднання через чотири роки розформувалося, визначена спеціалізація видавництв, як і стали працювати самостійно, в основному зберігалася й надалі. Напередодні Другої світової війни структура видавництв в Українській PCP мала дещо інший вигляд. З юридичного боку типологія видавничої системи визначалася функціонуванням двох типів видавництв: оформлених і неоформлених.

До першої групи відносилися ті видавництва що були оформлені як самостійні творчо-виробничі підприємства, друкована продукція яких мала загальнореспубліканське значення і поширювалася зокрема й через книготорговельну мережу. Такими були: видавництво Академії наук, Сільгоспвидав, Літвидав, Держвидав, “ ІУІистецтво” , “Молодий більшовик” (пізніше — “Молодь”), “Політлітература” при ЦК КП(б)У, “Радянський письменник”, Укрмашвидав, Укроргвидав Місцевпрому, Держфінвидав, Юрвидав, Металвидав, Нацменвидав.

До другої групи відносилися видавничі підрозділи різноманітних відомств, організацій, міністерств другого порядку, як і, не маючи юридичного статусу, здебільшого випускали літературу відомчого характеру Це передусім видавничі відділи партійних, комсомольських, адміністративно-судових, військових, торговельно-заготівельних, фінансових, обліково-статистичних, книготорговельних, краєзнавчих, літературних, видавництва органів охорони здоров’я, народної освіти,

промисловості та ін.

У загальному обсязі випущеної в Україні 1940 року видавничої продукції (4741 назва накладом 51 млн 974 тисячі примірників, або 1,3 примірника надушу населення) частка неоформлених видавництв за накладами складала 17,3 відсотка.

З настанням воєнних дій і евакуацією партійних, державних і виконавчих органів на Схід, зрозуміло, така мережа діяти не могла. У відповідності з постановою Раднаркому УРСР від 25 вересня 1945 року “Про об’єднання видавництв УРСР” утворювалося

єдине Українське видавництво “Укрвидав”. Сюди увійшли: Укрдержтехвидав при Раднаркомі УРСР, Держлітвидав, Політвидав при ЦК КП(б)У, Медвидав при нарком-

здоров’я, “Мистецтво” при управлінні у справі мистецтв, “Радянський письменник”.

У складі “Укрвидаву” утворювалися відділи: політичної, художньої, військової, медичної, мистецької літератури. Ці своєрідні редакції й визначили тематичний напрямок українського радянського книговидання воєнної і повоєнної пори.

Особливості діяльності редактора

На початковому етапі становлення радянської редакційно-видавничої системи активно проводилися заходи щодо організації й самого творчого процесу редактора,

спроби надання цьому процесові якоїсь системи вимог і правил. Це диктувалося передусім ситуацією, яка складалася у взаємостосунках між новими видавництвами та авторами.

Не будучи посвяченими в технологію редакційно-видавничого процесу, автори нової доби стали завалювати видавництва хаотично підготовленими рукописами — брудними, написаними наспіх, від руки, заповненими різноманітними вставками й виправленнями. Нерідко так і рукописи були непридатними навіть для читання, не кажучи вже про редакторські виправлення. Це розтягувало в часі період підготовки

твору до друку, здорожувало кожне видання. Тому вже з середини 20-х років Державне видавництво РРФСР започатковує видання популярно написаних ілюстрованих малоформатних книжечок, метою яких було проведення своєрідного лікнепу серед авторського активу та редакторського корпусу державних видавництв.

Одна за одною стали виходити в світ книги: “Екскурсія в друкарню” , “Оформлення книги” , “Загальна архітектура книги” , “Принципи набірної графіки” , “Майстри сучасної гравюри і графіки” , “Книжка для автора: про підготовку рукопису”.

У додатках до таких книг вміщувалися різноманітні інструкції, які пропонувалися до неухильного виконання. З відстані пройденого часу й посутності змін, що сталися

відтоді в організації редакційно-видавничого процесу, цікавим і повчальним сприймається сьогодні один з таких документів, примірник якого тоді лежав на столі кожного редактора.

Спроби регламентувати роботу редактора над рукописом робилися і в післявоєнний період. Зокрема, Комітет про пресі при Раді Міністрів СРСР 1967 року розробляє нове “Типове положення про підготовку рукопису до видання” , я к е складалося з таких розділів: • попередня робота видавництва з автором; • вимоги до оформлення поданого до видавництва рукопису; • приймання рукопису від автора; • оцінка рукопису видавництвом, рецензування; • редакційна робота на рукописом, прийняття до ви дання; • робота у видавництві над оформленням видання; • робота видавництва над коректурними відбитками і сигнальними примірниками; • особливості організації редакційно-видавничого процесу при випуску видань за оригінал-макетами; • облік рукописів, що надходять у видавництво і контроль за підготовкою їх у видавництві та на виробництві.