126. Поезія, музика, малярство. Спільне та відмінне між ними в інтерпритації Франка.(«Із секретів поетичної творчості»)

Поезія і музика виходять із спільного начала (поезія була піснею і мала свій ритм). І зараз практикують чит. Вірші під музику. Поетичні твори ми сприймаємо зором (читання). Музика ж апелює до нашого слуху, а поезія ворушить всі наші смисли. Коли музика впливає на наш настрій, може викликати веселість,бадьорість, сум, тугу,пригноблення – грає на нижчих, але глибших регістрах нашого душевного інстументу, там де свідомість на межі з несвідомим, то поезія ворушить верхні регістри (думку, інтелект). Музика викликає глибокі неясні зворушення. Для музики не властива тиша (хіба пауза), а поезія може передавати тишу. Так само для музики не властиве відчуття часу, а словами пору дня чи року описати легко. Музика може описати тільки конкретні звукові явища і різні стани душі (жаль, гнів, радість). Але не доступне для неї ціле царство думок, абстракцій, образів. Музика малює все тонами, шкала яких обмежена.Поезію можна прирівнювати до барвистої але поодинокої нитки, а музику до штучної тканини, бо музика може давати одночасно багато вражень, а поезія тільки одне, а лише згодом – інше. Враження, яке робить на нас музика багатше, інтенсивніше, абстракніше, сильніше. Але поезія викликає образи яркіші, виразніші, які лишають тривкіші сліди в душі. Музика заспокоює. Поезія розбурхує (не міг знати Франко про сучасну музику, яка викликає сильні емоції і переживання.) Музику можна розкласти на частинки, поезія – один стумінь світла.

Поезія і малярство. Зір дає нам найбагатший матеріал для нашого психічного життя: світло, тінь, красу, форму, рух… Поезія не малює фарбами, а пробуджує фарби в нас в душі. Картина – непорушна. Це фарби, рухи, вирази обличь, вихоплені і зафіксовані в один лиш момент, натомість музика і поезія процес, вони міняють свій настрій. Але це не означає, що малярство є мертвим. Спільне для поезії й малярства: малюнки і поезію ми сприймаємо по частинах, якісь деталі відходять на задній план.

На картині не передається якісь явища: холодний вітер. Маляр аппелює до зору, поет - до уяви. Картина моментальне явище – апелює фарбами. Поезія потребує осмислення

127. Зміст і форма літературного твору. Їх компоненти

Під структурою художнього твору будемо розуміти його загальну смислову побудову, тобто умовну розчленова­ність його органічно-цілісної образної організації на окре­мі смислозначущі елементи та їх внутрішній взаємозв 'язок, що посилює та підкреслює смислову суть і естетичну вираз­ність художнього твору. Окремі елементи, на які розпадаєть­ся твір, при найбільш загальному його смисловому поділі співвідносять з двома тісно взаємозумовленими сторона­ми, що визначають структуру будь-якого явища, а саме категоріями змісту та форми. Змістзвичайно визначають як внутрішню суть певного явища, його «ідею», форму — як спосіб її існування та зовнішнього вияву (виражен­ня). Як філософськими категоріями змістом й формою оперували здавна. Вживаність і специфічність їх використан­ня стосовно мистецьких явищ докладно були обґрунтовані Г. Гегелем, який, зокрема, зазначав, що «змістом мистецтва є ідеал, а його формою — чуттєве образне втілення». У спрощеному вигляді протиставленість змісту і форми літе­ратурно-художнього твору уявляють через віднесення до змісту твору того, про що в ньому говориться, а до форми — того, як говориться. При цьому слід мати на увазі, що саме протиставлення різних елементів художнього твору за озна­кою їхньої змістової чи формальної належності умовне. По-перше, тому, що, як зауважує О. Бушмін, «зміст та форма не існують відокремлено. Вони завжди разом, у нероздільній єдності, як дві взаємопроникнуті сторони єдності, два аспекти єдиного цілого. Межа між ними — поняття не просторове, а логічне. Поділяючи твір на змісті форму, ми тим самим руйнуємо його живу цілісність, для того, щоб докладно дослідити його складові елементи. Таким чином, форма — це по суті зміст у його зовнішньому вияві, так, як він постає об'єктивно, для нашого сприйнят­тя» Під формою літературно-художнього твору здавна розуміли його мовленнєвий склад, тобто ритміко-звукову, словесну та синтаксичну організацію. Потебня виділяє також внутрішню форму. Доцільно, з огляду на це, рівень форми літературно-художнього твору називати зовнішньою формою, рівень пред­метної зображувальності — внутрішнюю формою, упорядкова­ність зв'язків між рівнями зовнішньої і внутрішньої фор­ми та їх окремими елементами — композицією, узагальнену ідейну суть твору — змістом.

Компоненти змісту: тема (з грецької – те, що лежить в основі) - коло подій, життєвих явищ або якусь сторону людського життя, представлених у творі в органічному зв'язку з проблемою; Конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби; Проблематику окреслюють як ряд запитань, що їх ставить митець перед собою, персонажами і читачем у художньому творі; фабула- ронологічно послідовне зображення подій і пригод у художньому творі; канва, схема розвитку життєвих подій, подана в художньому творі в послідовному порядку; ідея, пафос

Компоненти форми: сюжет - система подій у літературному творі, через які письменник розкриває характери персонажів і весь зміст твору; Композиція — побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного, представленого читачеві світу, світоглядноюпозицією, естетичним ідеалом, задумом письменника, каноном, нормами обраного жанру, орієнтацією на адресата; жанр - — рідтвору, що характеризується сукупністю формальних і змістовнихособливостей; мова, ритм, розмір— регулярно повторювана комбінація тих або інших елементів фонетичної будови мови, яка служить одиницею визначення віршового ритму

128. Віршування, або Версифікація (лат. verssus — вірш та  vacio — роблю) — 1) мистецтво виражати свої думки у віршованій формі; 2) система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традції певної національної мови.

Система віршування — це сукупність норм та принципів версифікаційної майстерності, розбудовується на підставі певного ритмічногокритерію. Відповідно до просодичних властивостей мов вона розмежовується на 2 групи:

— квантитативну (у рос. варіанті літературознавства — метричну, що характеризується нормативним чергванням довгих та коротких складів, зумовлених кількістю часу, необхідного для вимови складу,та долучених до нього більших ритмічних одиниць) античне віршування, аруз, навіть народне віршування українців;

— квалітативну, спрямовану на врахування не триваості складів, а їхньої акцентної виразності, пов’язаної з принципом наголошеності та ненаголошеності. Ця група, що нині витіснила квантитативну, поділяється на такі версифікаційні підгрупи:

1) силабічну, де за первісну ритмічну одиницю править склад як такий, властиву мовам з постійним наголос (французька, польська та ін.);

2) тонічну, що спирається на повтор слів та словосполучень із своїм наголосом як основою ритму;

3) силабо-тонічну, базовану на чергуванні наголошених та ненаголошених складів, яка поєднує в собі силабічні й тонічні тенденції.

Попри те в українському віршуванні спостерігаються проміжні версифікаційні форми як у вигляді квантитаивно-силабічного синтезу, так і в інших варіантах, зокрема коломийковий вірш, що постає внаслідок злиття силабічного та силабо-тонічного віршів, або павзник і тактовий вірш, в яких вбачається сполука силабо-тонічного і тонічного  віршування тощо. Верлібр, який трактується як різновид тонічного вірша, має довільну організацію. У віршах прозою мовиться про чергування  довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту.

Система віршування визначає відповідний розмір і в квантитативній, і в квалітативнихгрупах, послуговується відповідними знаками:

— довгий склад, È короткий склад, а такод ненаголошений, — наголошений склад, // цезура, Ú лейма.

Стопа — найкоротший відрізок певного віршового метра, сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним акцентом). Стопа сприймається як одиниця виміру та визначення віршового ритму. В українській силабо-тоніці, на відміну від античної врсифікації, де за основу стопи, пойменованої подієм, бралося поєднання довгих (арсис) та коротких (тесис) складів, вона спирається на природне мовне чергування наголошених та ненаголошених складів, які зумовлюють специфіку віршового розміру. Залежно від кількості складів стопа буває:

— двоскладова (ямб, хорей, пірихій, спондей);

— трискладова (дактиль, анапест, амфібрахій, бакхій, молос);

— чотирискладова (пеон).

За порядком розміщення наголосу стопа називається:

а) високою, якщо всі склади наголошені (спондей, молос);

б) висхідною, коли закінчується наголошеним складом (ямб,анапест, бакхій);

в) спадною, коли закінчується ненаголоеним складом (хорей, дактиль, антибакхій).

Розрізняються також:

— закриті стопи, що мають наголоси на початкових та прикінцевих складах (амфімакр);

— перехідні стопи, де крайні склади ненаголошені (амфібрахій).

Оскільки пірихій позбавлений наголосів, його вважають низькою стопою.

Подеколи стопа за умови її поєднання з іншою набуває вигляду диподії.

Тонічна весифікація, в якій віршовий ритм будується за підрахуком основних наголосів у рядку, лишаючи довільну кількіст ненаголошених складів між ними,  базується на відмінних принципах від силабо-тоніки, неможливої поза стопами.