121. Роль поетики у розвитку літературознавства. Українські поетики 17-18 ст.

Пое́тика (грец.poietike — майстерність творення) — один із найдавніших термінів літературознавства, який постійно зазнавав внутрішньої змістової переакцентуації у зв'язку із еволюцією художньої літератури. В античну добу поетикою називалось учення про художню літературу взагалі («Поетика»Аристотеля, «Послання до Пізонів» Горація та інші). Згодом проблеми сутності мистецтва перейшли до філософії та естетики, лишивши для поетики нормативні питання, які стосувалися передовсім описання художньої форми. Поетика була об'єктом пильного інтересу в середні віки, в добу Відродження та класицизму («Поетика» Скалігера, «Мистецтво поетичне» Н. Буало, «Підзорна труба Аристотеля» Емануело Тезауро та інші), перетворюючись на самостійну науку з чітко окресленими межами та завданнями. У 19 ст. поетика збагачується філософськими категоріями (Г.-В.-Ф. Гегель), поглядами романтиків (Ф. та А. Шлегелі), мовознавців (О. Потебня, А. Н. Веселовський), у 20 ст. — структуралістів тощо.

У літ процесі 17-18 т в Україні особливе місце належало київським поетикам і риторикам, хоча вони не виходили як друковані, а існували на рівні шкільної практики. Чимало уваги в них приділ. Вивченню літератури латинської мови, теорії та практики красномовства. Лат мова була тоді мовою освіти, тому поетики в основному базувалися на античних вченнях. Походять Київські поетики від ренесансних і посренесансних теорій поезії. Могилянці користувалися також італійськими латиномовними поетикими, автори яких починали виклад поетики з класифікації наук і мистецтв. Далі вивчали жанри і роди поезії. Структура укр. Поетики віддзеркалює загальноєвропейську модель поетики, яка має такі риси: 1. повна відсутність історизму і критицизму в ставленні до античних авторитетів. За першоджерело брали «Поетику» Арістотеля. 2. невіддільність поетики від риторики. 3. поезія як наука і як «навчання і наслідування в труді» - поезія це корисне і приємне (Дещо відхилився від цього постулату Прокопович, який вважав поезію не тільки працею, а й натхненням). 4. важливе значення надавалося змісту і стилю твору (поділ на високий, середній і низький). 5. тодішні поетики вважали специфічним жанром літ-ри, який носить класицистичний характер. 6. в поетиках прослідковувалися барокові нашарування на класичну основу. 7. суто бароковою рисою укр. поетик є посилена увага до алегорії, символіки, емблематики. 8. поетики не були пов*язаними з художньою практикою

Довгалевський «Сад поетичний», Гедеон Смолинський, Феофан Прокопович.

122. Культурно-історична школа в літературознавстві, її основні положення. Представники культурно-історичної школи в українському літературознавстві.

Культ.-істор. Школа – група вчених, які досліджували твори в культ.-істр. Аспекті, у зв*язку з середовищем, що породило їх. Виникла в Європі сер. 19 ст. Поштовх напрямку дав Гердер, який вважав, що поняття література – це не всі худ. твори, написані мовою даного народу, а тільки ті, які відображають його історичний розвиток. Основоположник напряму – І.Тен. В Україні традиції цієї школи знайшли своє втілення в працях М.Петрова. Філософська основа – ПОЗИТИВІЗМ. За Культ.-іст. Школою: художній твір – це фіксація духу народу в різні історичні моменти його життя; Розгляд детермінізму твору - причинно-наслідковості: твір як наслідок, причина: раса (національність, менталітет), середовище (природа, клімат,соц. обставини), момент (досягнення рівня культури, традиція). Расі Тен надавав найбільшого значення, момент – витвір взаємодії раси і середовища, - це час, що його історично перетинають народ і поет, які, у свою чергу, впливають на наступний щабель розвитку.

Родоначальник культурно-історичної школи французький історик, мистецтвознавець Іпполіт Тен. Школа базувалася на філософії позитивізму, основоположником якого був Огюст Конт (1798— 1857 pp.). Під впливом позитивізму І. Тен вимагав від мистецтва правдивості фактів, вважав, що особливості мистецтва перебувають у прямій залежності від суспільства. Зміни в суспільстві позначаються на мистецтві. Соціологізм І. Тена базувався на трьох факторах:

1) раса (особливості національного характеру, ознаки спадковості);

2) середовище (природа, клімат, соціальні умови, географічні, політичні обставини, економіка);

3) момент (історична епоха, її традиції, рівень культури).

Заслуга І. Тена в тому, що він намагався пояснити особливості мистецтва об'єктивними суспільними умовами. Недоліком є те, що вчений обмежував літературу відображенням, ігнорував специфіку мистецтва, його естетичну своєрідність, прирівнював художні твори до історичних джерел.

Послідовниками І. Тена були Ф. Брюнетьєр, Г. Лансон (Франція), В. Шерер, Г. Гетнер (Німеччина), О. Пипін, М. Тихонравов (Росія).