№1. Предмет,обєкт і основні завдання педагогіки. Основні педагогічні категорії. Педагогіка – це наука про виховання, навчання і освіту. П походить  від грецького слова, що в перекладі означає “водити дитину”. П – як наука вивчає суть процесів виховання і навчання, закономірності, зміст, Фоми і методи в-ння і навчання, узагальнює передовий педагогічний досвід, прогнозує результат педагогічного процесу. Об’єктом вивчення у П є процес формування особистості. Предмет П є досл.особл-тей цього процесу. Основні завдання П:1.    вивчення суті і закономірності розвитку особистості в умовах навчання і виховання.2.    визначення цілей і завдань виховання і навчання, виходячи із стратегічної цілі відродження і відбудови національної системи освіти3.    визначення змісту навчання і виховання в умовах диференціації і індивідуалізації.4.    дослідження методів виховання і навчання, які забезпечують демократизацію цих процесів та інших.Основні педагогічні категорії(це поняття високого ступеня узагальнення):1) виховання 2) навчання 3) освіта 4) самоосвіта 5) самовиховання. Виховання – це передача досвіду з покоління в покоління. В широкому пед. зн – це цілеспрямований процес взаємодії вихователя і виховання з метою формування особистостіі, у вузькому розумінні В – це реалізація виховної мети. Самоосвіта – це процес підвищення власного освітнього рівня.Самовиховання – це робота особистості над собою,це кінцева мета виховання.Навчання – це цілеспрямований процес взаємодії вчителя і учня, в ході якого здійснюється освіта, виховання і розвиток особистості. Освіта – це процес і результат оволодіння учнями систематичних знань, вмінь і навичок на цій основі забезпечення відповідно рівня розвитку особистості.Види освіти: загальна, політехнічна, професійна

№2. Система педагогічних наук, зв'язок з іншими науками. Загальна характеристика методів педагогічних та історико-педагогічних досліджень.

Система педагогічних наук — зв'язки та відношення, що склалися в процесі історичного розвитку різних галузей педагогічних знань.До педагогічних наук належать: загальна педагогіка, вікова педагогіка, корекційна педагогіка, галузеві педагогіки. Загальна педагогіка – вивчає форми, методи, принципи навчання, які є загальними для всіх вікових груп і учбово-виховних установ.

Дошкільна педагогіка – вивчає закономірності, методи і форми виховання і навчання дітей дошкільного віку.Педагогіка загальноосвітньої школи – вивчає закономірності, форми і методів навчання і виховання школярів.Спеціальна педагогіка (дефектологія) – наука про особливості розвитку і закономірності навчання і виховання дітей, що мають фізичні або психічні недоліки.

Педагогіка професійно-технічної і середньої спеціальної освіти – вивчає виховання і навчання ПТУ, що вчаться, і середніх спеціальних учбових закладів.Педагогіка вищої школи – вивчає навчання і виховання студентів вузів.Методики навчання різним дисциплінам різним дисциплінам.Історія педагогіки – розкриває історію розвитку педагогіки.Народна педагогіка – вивчає традиції в навчанні і виховання народів.Педагогіка сімейного виховання – розглядає питання навчання і виховання дітей в сім'ї.

Педагогіка по галузях і сферах народного господарства – соціальна педагогіка, військова педагогіка, виробнича педагогіка.

Метод – це шлях досягнення мети. Методом науково-педагогічного дослідження називають сукупність прийомів і операцій, спрямованих на вивчення педагогічних явищ і розв’язання педагогічних проблем. Всі методи поділяються на всезагальні., загальнонаукові, спеціальні. Всезагальні методи – це ті, які застосовуються в даній науці. У посібнику Алексюка “П” 1 група методів: спостереження, опису, пояснення педагогічних явищ і процесів. Спостереження можуть здійснюватися за наперед заданою програмою або довільна для пошуку нового, цікавого, негативного, тощо. Програма спостереження включає: мету і завдання, об’єкт спостереження, способи фіксації матеріалу, час протягом якого проводиться ця робота. 2 група: методи педагогічних зрізів – це анкетування і інтерв’ю, бесіди тестові і контрольні завдання, експертні оцінки, вивчення документації та даних одержаних за допомогою технічних засобів. Анкетування служить основою соціометрії. Метод соціометрії дає можливість виявити структуру взаємовідносин у колективі людей. 3 – історичний метод передбачає вивчення архівних матеріалів, шкільної документації, інших рукописних матеріалів, пам’ятки архітектури. 4 – методи педагогічного експерименту - констатуючого, формуючого (перетворюючого) в лабораторних та природних умовах. Констатуючий експеримент проводиться на початку дослідження з метою вивчення стану процесу та його складових. Формулюючий перетворюючий експеримент включає реконструкцію, перебудову педагогічного процесу, внесення змін(п-д: гігієнічної умови учнів, методи навчання). Природний експеримент проводиться на звичайних уроках та на позакласних і позашкільних заходах, а лабораторний – в спеціальних умовах, обладнаний так, щоб можна було вести додаткові вимірювання. 5 – теоретико-практичні методиТут використовуються такі теоретичні методи: 1) діалектичний метод 2) діалектична логіка 3) загально-наукові методи 4) аналіз і синтез 5) порівняння 6) абстрагування 7) узагальнення і конкретизація 8) класифікація 9) аналогія 10)індукція і дедукція 11) систематизація

№3 Структура педагогіки школи. Роль діяльності, спілкування та відносин у педагогічному процесі.структура освіти в Україні така.

1. Дошкільна освіта. її здійснюють дошкільні навчальні за­клади: ясла, ясла-садки, дитячі садки, ясла-садки компенсуючого типу, будинки дитини, дитячі будинки інтернатного типу, ясла-садки сімейного типу, ясла-садки комбінованого типу, центри розвитку дитини, дитячі будинки сімейного типу.

2. Загальна середня освіта. Основним видом закладів, у яких здобувається загальна середня освіта, є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова школа, що забезпе­чує початкову загальну освіту, другий — основна школа, що за­безпечує базову загальну середню освіту, третій — старша шко­ла, що забезпечує повну загальну середню освіту. Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи, спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні типи навчально-виховних комплексів, об´єднань. Для здо­буття загальної середньої освіти можуть створюватися вечірні (змінні) школи, а також класи, групи з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах.3. Позашкільна освіта. До позашкільних закладів освіти на­лежать палаци, будинки, центри, станції дитячої та юнацької творчості, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані ми­стецькі заклади освіти, бібліотеки, дитячі театри, парки, оздо­ровчі центри та інші заклади.

4. Професійно-технічна освіта. Професійно-технічними за­кладами освіти є: професійно-технічне училище, професійно-ху­дожнє училище, професійне училище соціальної реабілітації, училище-агрофірма, училище-завод, вище професійне училище, навчально-виробничий центр5. Вища освіта. Вищими закладами освіти є: технікум (учи­лище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет.

Післядипломна освіта. До закладів післядипломної осві­ти належать: академії, інститути (центри) підвищення кваліфі­кації, перепідготовки, вдосконалення; навчально-курсові комбінати; підрозділи вищих закладів освіти (філії, факультети, відділення та ін.); професійно-технічні заклади освіти; відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах.7. Аспірантура.8.Докторантура.

9.Самоосвіта. Для самоосвіти громадян державними орга­нами, підприємствами, установами, організаціями,

Виходячи зі структури освіти, в Україні встановлено відповід­ні освітні рівні:початкова загальна освіта;базова загальна середня освіта;повна загальна середня освіта;професійно-технічна освіта;базова вища освіта;повна вища освіта.

У спілкуванні складається важлива система виховних взаємин, що сприяють ефективності виховання і навчання. У педагогічній діяльності спілкування набуває функціональний і професійно значимий характер. Воно виступає в ній як інструмент впливу, і звичайні умови і функції спілкування отримують тут додаткову «навантаження», так як з аспектів з Педагогічне спілкування в навчанні і вихованні служить інструментом впливу на особистість учня. Педагогічне спілкування - цілісна система (прийоми та навички) соціально-психологічної взаємодії педагога і виховуваних, що містить у собі обмін інформацією, виховні дії і організацію взаємовідносин за допомогою комунікативних засобів. Крім звичайних функцій, специфіка педагогічного спілкування породжує ще одну функцію соціально-психологічного забезпечення виховного процесу, організаторську функцію взаємин педагога з виховуваними і виступає як засіб вирішення навчальних завдань.агальнолюдських переростають у компоненти професійно-творчі.

4.Виокремлення педагогіки у самостійну галузь наукових знань.Пед. концепція Коменського. Дидактичні погляди цього чеського педагога ґрунтуються на сенсуалістичній теорії пізнання. Він вважав, що істинність і достовірність одержаних людиною знань залежить передусім від сигналів органів чуттів, тому особливу увагу приділяв принципу наочності навчання. Я.-А. Коменський обстоював полісенсорне пізнання, основане на "золотому правилі дидактики". Він прагнув створити універсальний метод навчання, беззастережно вірив у методику, підручник, книгу. Це спричинило його недооцінку ролі вчителя в дидактичному процесі. У дидактичному вченні Я.-А. Коменського найбільше уваги приділено загальним принципам навчання. Він не тільки вказав на необхідність керуватися ними, а й розкрив сутність принципів наочності, свідомості й активності в навчанні, систематичності та послідовності, міцного засвоєння знань і навичок. Коменський обґрунтував класно-урочну систему шкільного навчання і урок як форму його організації. Він поділяв урок на три частини: початок - відновлення в пам'яті учнів вивченого матеріалу, опитування і налаштування уваги; продовження - показ, сприймання, роз'яснення нового; закінчення - вправа, оволодіння, використання.

Одним із центральних питань у дидактиці Я.-А. Коменського є проблема методів навчання. Для успішного навчання потрібно використовувати такі методи, які забезпечують свідоме, легке, ґрунтовне засвоєння виучуваного матеріалу. Велику увагу він також приділяв проблемі змісту освіти, охарактеризувавши основні принципи його визначення: доцільності, енциклопедичності знань, посильності, концентричності.Важливе значення для дидактики мали міркування Я.-А. Коменського про можливість здійснення позитивних змін у людях. У процесі становлення особистості вирішальним фактором, на його думку, є самостійна діяльність, яка може забезпечити розвиток здібностей, розуму, мови, трудових умінь.

№5. Поняття андрагогіки, її об’єкт, предмет, завдання. Андрагогіка в системі педагогічних наук. Андрагогіка (від гр. аner аіndros _ "доросла людина", "зрілий чоловік", ago _ "веду") - теорія навчання дорослих, яка вивчає специфічні закономірності засвоєння знань і вмінь дорослим суб'єктом у процесі навчальної діяльності, а також особливості керівництва останнього з боку професійного педагога.Становлення андрагогіки як науки із власним предметом дослідження, власним "баченням" і розумінням діяльності дорослих у галузі освіти починається х 40-х рр. ХХ століття.У сучасній світовій педагогічній науці доцільно виділити три основні тлумачення андрагогіки:Андрагогіка як науковий підхід до вивчення освіти дорослих.Андрагогіка як галузь педагогіки, дидактики.Андрагогіка як самостійна наука.

Більшість вчених схиляються до розуміння андрагогіки як самостійної науки. Розуміння андрагогіки як наукового підходу до вивчення освіти дорослих значно звужує її сутність і можливості. В андрагогіці мають право на існування різні підходи щодо освіти дорослих. Л.М. Кравченко виділяє наступні: імпліцитний, особистісно-діяльнісний, експліцитний, політехнічний.

Прихильники розгляду андрагогіки як галузі педагогіки, а саме як дидактики дорослих залишають поза увагою дослідження загальні історико-теоретичні основи, методологію, її функціональні можливості.

Вперше дефініцію «андрагогіка» використав німецький історик освіти Олександр Капп у 1833 році для позначення науки, яка вивчає проблеми освіти дорослих. Воно в час виникнення не набуло помітного поширення і навіть викликало бурхливий опір, сумніви в правомірності існування, дискутування серед вчених.

Поряд з терміном «андрагогіка» в спеціальній літературі досить часто вживаються поняття «освіта дорослих», «теорія освіти дорослих», «педагогіка дорослих». «Теорія освіти дорослих» доцільно вживати в разі потреби для відмежування від практики, або для підкреслення розгляду теоретичних основ науки. В Росії найбільш поширеною є дефініція «освіта дорослих», в Західній Європі та Америці - «андрагогіка».

Предмет, об'єкт і завдання андрагогіки

Для розуміння об'єкту і предмету андрагогіки звернемося до поглядів вчених на педагогіку взагалі. Існують три основні концепції.

Представники першої з них вважають, що педагогіка - міждисциплінарна галузь людського знання. Такий підхід фактично заперечує педагогіку як самостійну теоретичну науку, тобто як галузь, що будується на педагогічних явищах. У педагогіці у цьому випадку будуть представлені досить складні об'єкти дійсності (космос, культура, політика та ін.).

Інші вчені надають педагогіці статусу прикладної дисципліни, функція якої полягає в опосередкованому використанні знань залучених з інших наук (психології, природознавства, соціології та ін.) й адаптованих до розв'язання завдань, що виникають в сфері виховання та освіти. Продуктивною для науки і практики, на думку В.В. Краєвського, є тільки третя концепція, згідно з якою педагогіка відносно самостійна дисципліна, що має свій об'єкт і предмет.

Об'єктом андрагогіки є усі явища дійсності, які обумовлюють розвиток дорослої людини в процесі цілеспрямованої діяльності суспільства. Тобто об'єктом андрагогіки доцільно вважати багатоаспектну неперервну освіту дорослих, яка здійснюється в інститутах формальної, неформальної та інформальної освіти відповідно до соціокультурних умов.

Андрагогіка _ це гуманітарна галузь знання. В її просторі здійснюється синтез ідей і положень з області не тільки людинознавства, а й суспільствознавства, філософії освіти, культурології, інших дисциплін. Логіка процесу вимагає вироблення теоретичних основ відбору необхідних відомостей стосовно навчання різних категорій і груп дорослого населення. Об'єднуючою домінантою служить проблематика учасників освітніх процесів, що характеризуються станом дорослості.

До основних завдань андрагогіки належать:

осмислення предмету, об'єкту андрагогіки, ролі освіти в житті і діяльності дорослої людини;

прогнозування розвитку освіти дорослих як загальноцивілізаційного процесу;

вивчення становлення і розвитку освіти дорослих у світі і в Україні;

розробка, опис і систематизація понятійного апарату для системи освіти дорослих;

формування і оцінювання професійну компетентність спеціаліста;

відбір змісту освіти і форм навчання дорослих;

розвиток активної позиції дорослого в процесі освіти;

розвиток диференціації та індивідуалізації навчання відповідно до соціальних і особистісних потреб дорослих;

розробка нової парадигми освіти дорослих у суспільстві соціальних змін;

створення спеціальних служб, здатних об'єднати інформаційні функції з умінням діагностувати потреби і можливості дорослих, і розробка на цій основі оптимальних "освітніх маршрутів"організація спеціальної підготовки андрагога 

6.Мета виховання в українській сучасній школі. Основні положення «Національної стратегії розвитку освіти в Україні на 2012-2021 роки».Національна стратегія визначає основні напрями, пріоритети, завдання і механізми реалізації державної політики в галузі освіти,  кадрову і соціальну політику і складає основу для внесення змін і доповнень до чинного законодавства України, управління і фінансування, структури і змісту системи освіти.

Її розробка зумовлена необхідністю кардинальних змін, спрямованих на підвищення якості і конкурентоспроможності освіти, вирішення стратегічних завдань, що стоять перед національною системою освіти в нових економічних і соціокультурних умовах, інтеграцію її в європейський і світовий освітній простір.

Освіта є пріоритетним напрямом державної політики України. Наша держава виходить з того, що освіта – це стратегічний ресурс  соціально-економічного, культурного і духовного розвитку суспільства, поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення міжнародного авторитету й іміджу нашої держави, створення умов для самореалізації кожної особистості.

Національна стратегія визначає основні напрями і шляхи реалізації ідей і положень Національної доктрини розвитку освіти, здійснення реформування освіти упродовж найближчих 10 років в нових соціально-економічних умовах.

   Мета Національної стратегії розвитку освіти:підвищення рівня і доступності освіти  для громадян України відповідно до вимог інноваційного розвитку економіки, сучасного розвитку суспільства і кожного громадянина.Стратегічні напрями розвитку освіти1.  Оновлення законодавчoї бази системи освіти.2. Оптимізація структури системи освіти.3. Модернізація змісту освіти.4. Забезпечення умов для розвитку та соціалізації дітей та молоді.5.Забезпечення безперервності та доступності освіти.6 Інформатизація освіти.7.Забезпечення наукової та інноваційної діяльності в освіті.8. Національний моніторинг системи освіти.9. Кадрове забезпечення освіти.10. Міжнародне партнерство.11. Фінансування та матеріально-технічне забезпечення освіти.

7.Поняття етнопедагогіки і народної педагогіки. Зміст, структура і особливості української етнопедагогіки.

Народна педагогіка (етнопедагогіка) — це емпіричні знання народу про виховання. Вони знайшли своє відображення у звичаях і обрядах, пов'язаних з життям дітей і молоді, у фольклорі, іграх і іграшках, у традиціях сімейного і громадського виховання. Обидва поняття — народна педагогіка та етнопедагогіка — збігаються, однак перше частіше використовують у літературі на означення донаукових педагогічних знань і тих, що існували й існують поза теоріями і науковими системами і випливають з живого досвіду підготовки до життя підростаючих поколінь; друге ж переважно вказує на національну самобутність, етнічну специфіку й оригінальність традиційних педагогічних знань. Якщо терміном «народна педагогіка» ми оперуємо здебільшого з мстою зіставлення традиційно народних знань з науковими, то термін «етнопедагогіка» підкреслює локальні особливості цих знань.

Основою етнопедагогіки є національне виховання, бо воно "сповідує, — як наголошує В.Н. Ликов, — одну і ту ж мету — виховати національно свідому особистість, громадянина, який би дорожив національними і загальнолюдськими вартостями та святинями, глибоко пізнав би їх та поважав

Українська етнопедагогіка включає в себе такі розділи педагогічних знань як народне дитинознавство, батьківська, родинна педагогіка, народна дидактика і народна педагогічна деонтологія.

Після тривалого періоду ігнорування і заборони в Україні національної системи нині виховання в загальноосвітній школі, у дошкільних і позашкільних закладах стає на шлях відродження, науково-педагогічного осмислення і обґрунтування. По-новому осмислюється значення і роль етнопедагогіки у вихованні майбутніх громадян Української держави. Прийняття Державної національної програми «Освіта» надало процесам етнопедагогічного відродження цілеспрямованого характеру на державних засадах.

Українська народна педагогіка — складова народознавства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки народознавства.

Історичний шлях становлення й розвитку української народної педагогіки розпочинається в сивий давнині, ще в епоху первісного суспільства. Передача життєвого досвіду, набутих знань, умінь від покоління до покоління становила сутність історичного буття народу Вже тоді старші покоління докладали чимало зусиль, щоб молодь засвоїла родові і племені звичаї, вірування, легенди, землеробські, мисливські навички тощо. Одним з найважливіших засобів передачі досвіду старших поколінь була спільна праця та оборона від ворогів. Елементи цієї найдавнішої народної педагогіки простежуються, зокрема, в фольклорі. З глибини століть набирала розмаху розмаїта народна творчість - пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна тощо. Багатогранна за тематикою і жанрами, вона і нині є могутнім джерелом засобів, методів і прийомів національного виховання.

8.Освіта і виховання за часів Київської Русі. Братські, січові та полкові школи в Україні. Значення Києво-Могилянської академії для розвитку освіти і науки в Україні і Росії.

Тогочасна народна педагогіка чітко визначила послідовність етапів раннього виховання дітей: - період баяння (від народження до 1,5 – 2 років) – спілкування матері з дитиною, основний засіб – колискова пісня; - період пестування (1,5 – 2 – 5 років) – з роду виділялися пестуни і пестунки, які виховували дітей, залучали їх до дитячих ігор; - період набуття трудових навичок та оволодіння нормами моральної поведінки (5 – 10 років). Провідним засобом виховання була праця: випасання худоби, участь в оранці, збирання ягід, плодів; - завершальний етап виховання – ініціації (система випробувань на фізичну зрілість і виробничу готовність). Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Спільна праця, колективне користування знаряддями і результатами праці породжували почуття взаємодопомоги, виручки. З розвитком феодальних відносин з’явилися нові моральні норми, спрямовані на захист приватної власності. Найвищим досягненням раннього феодалізму було створення буквенно-звукової графіки письма – глаголиці, азбуки, в якій звуки слов’янської мови передавалися грецькими буквами. У 855 році Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов’янської мови. Нова азбука дістала назву “кирилиця”. Наприкінці 8 – у 9 ст. у східних слов’ян формуються племінні князівства і союзи. У 882році процес консолідації східнослов’янських князівств і земель завершується утворенням держави Київська Русь. Це сприяло виникненню писемності та шкіл, зростанню духовної культури наших предків. З прийняттям християнства освіта й шкільництво набули подальшого розвитку. Перше свідчення про школи на Русі датоване 988роком і пов’язане з її хрещенням. Так, князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу “книжного вчення”, в якій навчалося 300 дітей. У 9 ст. у період розквіту Київської Русі, тут існували школи: · “книжного вчення”; · монастирські школи; · школи грамоти; · кормильство; · жіночі школи. Школи “книжного вчення” – школи підвищеного типу, де, як правило, викладали “сім вільних мистецтв”. Навчання здійснювалось через роботу з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь готувалася до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя. Монастирські школи відкривалися при монастирях, де навчали новоприйнятих ченців, майбутніх священнослужителів. Такі школи засновувались різними монашеськими орденами і поділялись на зовнішні (в яких навчалися миряни) і внутрішні (де навчалися майбутні монахи). Освіта була диференційованою: ченці із заможних родин опановували надбання середньовічної європейської освіти і готувалися до високих посад у церковній ієрархії, особи ж простолюддя вчилися читати та писати і готувалися до службових відправ. У монастирських школах вивчали “сім вільних мистецтв” – класичний середньовічний підхід до середньої освіти, що мав безпосередній зв’язок з надбанням античної школи та освіти. “Сім вільних мистецтв” складались із двох циклів: тривіум – граматика, риторика і діалектика і квадривіума – арифметика, геометрія, астрономія, музика. Кормильство – форма домашнього виховання феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5 – 7 років) кормильців із числа воєвод і знатних бояр;

Про розвиток педагогічної думки Київської Русі свідчать різноманітні джерела, що дійшли до нас: пам’ятки писемності, літературні твори різних жанрів, твори образотворчого мистецтва, засоби народної педагогіки (в усній народній творчості), церковна та побутова практика. Найдавніші пам’ятки, в яких порушуються питання освіти, датовані ХІст. Серед них – твори перекладні й оригінальні (вітчизняного походження). “Ізборник” Святослава 1073 р. – збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних галузей знань (усього 383 статті), написаний у формі запитань і відповідей. Загалом був призначений для розширення знань. “Ізборник” Святослава 1076 р. – збірник статей (44 статті) виховного, повчального характеру, нерідко звернених до дітей, наприклад, “Повчання дітям Ксенофонта” та ін. Найдавнішою вітчизняною літературною пам’яткою, в якій піднімаються педагогічні питання, є філософсько-педагогічний трактат “Слово про закон і благодать”, написаний київським митрополитом Іларіоном між 1037 – 1050 рр. Це був виступ митрополита перед Ярославом Мудрим та прочанами Київського храму св.Софії. Твір мав морально-патріотичне спрямування. Вищі ідеали того часу відображено у житіях святих. Найвидатнішим серед них був “Патерик” – оповідь про життя святих, написана ченцями Києво-Печерської лаври. Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є “Повчання дітям” Володимира Мономаха (1096 або 1117р.). Це перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою, в якому (також уперше) було обгрунтовано необхідність переходу від виховання релігійно-аскетичного до виховання, пов’язаного з практичними потребами людини, вказано на зв’язок освіти з потребами життя та діяльності особистості.