1. Розкрити та охарактеризувати поняття соціальність

Соціальність — внутрішньо необхідний та нездоланний потяг, прагнення, що змушує людей вступати у відносини з іншими людьми з метою задоволення своїх потреб. Соціальність є не що інше, як практика взаємозв’язку (взаємодопомоги) та солідарної діяльності людей. Соціальність притаманна й певній частині тваринного світу, в якого поряд з інстинктом боротьби за існування дуже важливу роль відіграє інстинкт стадності (колективності).

Спілкування є однією з основних форм людської взаємодії, істотною ознакою життєдіяльності людини як суспільної істоти. Ще в античності мислителі досліджували спілкування як соціальне явище, котре уособлює одну з провідних потреб людини — потребу у стосунках з іншими, в ході реалізації якої індивід опановує світ свого буття. Спілкування є об’єктивним процесом. Основу спілкування складає спільна предметна, насамперед виробнича діяльність, необхідність взаємодії, взаємодопомоги, взаєморозуміння між людьми. Це виступає, у свою чергу, обов’язковими умовам існування й розвитку людства. Адже завдяки спілкуванню в ході спільної діяльності відбувається вироблення і накопичення матеріального, соціального і духовного багатства суспільства, засвоєння цінностей, соціалізація та самореалізація особистості.

Спілкування є важливим фактором суспільної інтеграції людей. Спілкування виступає мірою цивілізованості окремої людини і суспільства в цілому. Воно впливає на суспільну свідомість, закріплюючись у ній у вигляді норм, принципів, вимог, правил співжиття. Спілкування — багатогранне і різнорівневе утворення, яке уособлює собою сукупність усіх суспільних відносин: економічних, політичних, правових, національних, побутових тощо.

Завдяки спілкуванню утворюється і вдосконалюється соціальний простір цивілізованого співіснування людей («життєвий світ людини»).

2. Охарактеризувати соціокультурну реальність українського суспільства

Передусім необхідно зауважити, що, на відміну від світових тенденцій, в Україні культура не перетворилася на провідний чинник розвитку суспільства; вона й далі на маргінальному місці узбіччя державної політики.

Як і в радянські часи, коли щодо культури діяв «залишковий принцип» (тобто на розвиток культури державою надавалося стільки, скільки залишилося в бюджеті грошей після видатків на економіку, міліарну сферу, утримання бюрократичного апарату тощо). Позбавлена державних дотацій, сфера культури почала катастрофічно зменшуватися в кількісних показниках і втрачати якісні позиції.

Можна назвати декілька причин кризового стану сфери культури в Україні. Це насамперед зменшення державної підтримки, а також такі негативні явища, як географічна неоднорідність культурного простору та спадщина радянських часів. На відміну від монокультурних країн-сусідів (наприклад, Польщі) український культурний простір характеризується внутрішньою суперечливістю, оскільки в ньому можна вирізнити принаймні три соціокультурні середовища: україномовне українське, російськомовне українське і російськомовне російське. Ще досить помітними лишаються відмінності між першим і третім з них, розташованих на географічних полюсах України (Схід — Захід), що дає підставу деяким авторам наголошувати на існуванні «двох Україн».

Перехід від тоталітарного режиму до формування нового соціального ладу, відкритого громадянського суспільства, створив в Україні таку ситуацію, яку соціологи називають станом аномії, притаманним власне перехідним суспільствам. Змістом цього процесу є велетенські соціокультурні трансформації, які стосуються також безпосередньо сфери культури. Маються на увазі дві підставові речі: формування нової системи цінностей і норм при збереженні залишків напівзруйнованої старої, а також вироблення нових типів соціокультурних зв’язків між людьми, між людьми і соціальними інститутами, між ними та державою тощо.

Основними компонентами соціальної структури сучасної України виступають: вищий клас професіоналів, адміністраторів; технічні спеціалісти середнього рівня; комерційний клас, дрібна буржуазія, техніки й робітники, які здійснюють керівні функції; кваліфіковані робітники; робітники, які не мають спеціальної кваліфікації, землероби (робітники сільськогосподарських колективів, фермери та ін.); групи інженерно-технічних працівників та рядових службовців, а саме; науково-технічна і гуманітарна інтелігенція, студенти, значні групи, які займаються індивідуально-трудовою діяльністю. В основі такої градації лежить так званий об’єктивний підхід, який є передумовою поширення в західній соціології поділу суспільства на страти за їх соціально-економічним статусом.

За даними, в Україні в сучасних умовах середній клас ще не численний, охоплює близько 20% населення. Інші вчені твердять, що середні верстви уже «становлять хребет українського суспільства». У реальності, середній клас (високозабезпечений, інформований,умілий, діяльний) тільки-тільки формується. До того ж, середній клас формується з двох основних типів: традиційний буржуазний різновид і новий середній клас, незалежний та протилежний і бюрократії, і плутократії («нові українці»).

У таких умовах доля демократизації суспільного життя, формування суверенної державності України нерозривно пов’язані з долею середнього класу, з долею «нових українців». Головний сенс радикальних суспільних перетворень полягає в тому, що Україна має увійти в русло загально цивілізаційного розвитку.

Білет 3