119. «Відьма(з народ.Переказів)» с.Васильченка, «Що записано в книгу життя» Коцюбинського, «Новина» Стефаника: особливості трактування теми.

Проблема смерті завжди була і залишається актуальною, оскільки торкається сокровенного — буття людини. Історія фіксує зміни у ставленні до неї: від античної поваги до середньовічного зневажання і ренесансної шанобливості, а пізніше і до розуміння, що "смерті не треба боятися"(6,5). Сьогодні це виражається співіснуванням двох принципово різних поглядів: матеріалістичного та релігійно-ідеалістичного(5,42). Представниками різних філософських напрямків смерть сприймається в принципово різних тональностях: від радості перед входженням в інший, кращий світ до страху перед вічними тортурами чи небуттям або й до апатичної байдужості до смерті та життя одночасно. Для екзистенціалізму — ірраціоналістичного напрямку в сучасній філософії(8,755) — характерними є "відчуття порожнечі та неспокою, постійне усвідомлення невідворотності смерті"(3,28). В класичному варіанті він "тяжіє до трагічного напряму людського буття"(5,10).

У новелі М. Коцюбинського "Що записано в книгу життя" смерть є стрижневим поняттям. Вона осягається як оксюморонний парадокс: в книгу життя записується смерть, чим підкреслюється її невідворотність. Трагічне звучання твору, передане натуралістично-експресивними описами тіла старої жінки: "ясна, де були колись зуби", "зсохлі, запалі всередину губи"(4,174). Причиною трагізму є сама ситуація: "життя виїло силу з неї і, як лушпиння з картоплі, кинуло в кут. А душа міцно вчепилась за ту шабатурку і не хоче її покинуть"(4,174). Натомість голод примушує людину думати про смерть, аби врятувати своїх рідних. Але, крім особистої трагедії старої жінки, постає трагедія синового вибору між любов'ю до матері та бажанням вижити самому і врятувати родину від голоду. Цей вимушений вибір ставить людину в позицію фактичного вбивці, який, усвідомлюючи свій гріх, виправдовується: "Вся земля у гріху. Хіба його голод не гріхи ситих?"(4,176).

Останнє прохання матері не різати зозулястої курки, в яку, як їй здається, "перевтілюється її душа"(1,82), виражає ідею безсмертя (хоча б символічного). Та бажання жити в цьому світі все ж не зникає: "треба ж було одвозить… Послухав, сама схотіла, а могло б бути інакше. Могло б бути…"(4,181). Цей рефрен виражає невимовну тугу, жаль за минулим, потайну мрію змінити все на краще. Відчуття порожнечі, "темне і полохливе" щось тим часом заповнює синову душу. І саме в "межовій" ситуації пробивається істинна сутність сина: "хотів розказати ціле життя, всі свої кривди… на тих твердих руках, що скоро перед богом свідчити будуть"(4,180). Архетипічне сприйняття матері як захисника і мудрого розрадника вже дорослим сином додає щемливо-ліричної нотки у загальне трагічне звучання твору. Думка про розкриття істинної суті людини "перед лицем смерті"(7,460), характерна для екзистенційного мислення, підкреслює духовну незрілість сина, який ще дуже потребує матері. Зрештою син повертає "назад, по бабу"(4,182), неначе християнська любов перемагає скажений голод. Та чи знайде він її живою? Остання фраза твору доводить, що це повернення не грунтується на духовному просвітленні сина, адже він повертає назад "по бабу", не "по матір". Так було зроблено вибір, що порушив заповідь: "Шануй батька і матір твою".

Отже, смерть в новелі супроводжується екзистенціалами туги, страждання, болю, відчаю. Теза "старе мусить вмирати, молоде жити"(4,177) додає відтінку жорстокості. Розкриття істинної прихованої сутності людини відбувається в "межовій" ситуації, перед лицем смерті близької людини — матері. Назва новели вказує на діалектику життя (безсмертя) і смерті, антиномічність яких увиразнюється прагненням живого до життя і неможливості реалізації цього. Загальне звучання твору можна схарактеризувати як суто трагедійне, що не характерно для більшості творів М. Коцюбинського і є типовою ознакою класичного екзистенційного світосприйняття (на відміну від "оптимістичного" екзистенціалізму, який, щоправда, визнається не всіма дослідниками). Великого душевного болю завдало Стефаникові жахливе становище дітей у бідняцьких родинах. Навіть надриваючись на чужій роботі, батьки не могли забезпечити своїм дітям ні належного харчування, ні тепла в оселі.

Новела «Новина» належить до найбільш вражаючих силою художньої правди творів Стефаника,

Поштовхом до написання твору послужила подія, що сталася в жовтні 1898 року в селі Трійці, на Покутті. Після смерті жінки бідняк Михайло лишився з двома малими дітьми, не міг їх прогодувати і повів до річки Прута, щоб утопити. Меншу кинув у воду, а більша, восьмирічна дівчинка, вмовила батька не топити її. Після того нещасний чоловік пішов до Коломиї заявляти про свій злочин. Ця подія дуже вразила письменника, він навіть спеціально ходив до Трійці, щоб детальніше дізнатись про трагедію. Ідіотизм селянського життя був вражаючим!

Письменник переніс в свою новелу не лише картину реалій з їх ситуаційними деталями, ай створену ними емоційну атмосферу. Взявши за основу справжню подію і реально існуючого героя, Василь Стефаник не зводив свій твір до історії одного чи кількох характерів. Гриць Летючий — не виняток, а типовий характер. Його життя, думки, почуття — то звичайні щоденні будні мільйонів зубожілих селян. У цьому виявився реалізм зображення.

В образі Гриця Летючого автор з величезною силою розкрив душевні муки люблячого батька, неспроможного подбати про своїх дітей. Діти перетворилися на живих мерців, дивитись на муки яких він більше не міг і повів утопити.

Жахливий вчинок нещасного батька в творі глибоко вмотивований і соціально, і психологічно, адже не про полегшення власної долі дбав Гриць Летючий — його мучило власне безсилля у поліпшенні долі дітей.

Форма побудови новели, художні засоби, що розкривають емоційний стан героя, підкреслюють трагізм події.

На відміну від інших новел, у яких дія розгортається у теперішньому часі, «Новина» подає вже завершену подію.

Композиційна оригінальність твору полягає у перенесенні розв'язки на початок твору. Такий композиційний прийом надзвичайно сміливий, адже в центрі уваги письменника дітовбивця, карний злочинець, приречений на осуд і зневагу суспільства.

Але не моральне звиродніння штовхає батька на жахливий крок дітовбивства, трагічна безвихідь штовхає його на злочин і прирікає на страждання. Гриць Летючий — не природжений злочинець, о трагічно нещасна людина, люблячий батько, для якого муки дітей страшніші від смерті.

Розглядаючи новелу з позицій реалістичного методу, можна вважати Гриця жертвою соціальних умов: справжній злочинець не.він, а.суспільство, у якому працююча людина не в змозі прогодувати своїх дітей.

Цікавим у творі е те, що можна простежити зміни у психічному стані героя — від легкого роздратування до душевних мук, близьких до божевілля. Гриць живе у страшних нестатках, тож коли Ґандзуня просить їсти, це дратує його: «То їжте мене, а що ж я дам вам їсти?» Ось вона — страшна правда: він не в змозі прогодувати дітей! З цього народжується страх.

Василь Стефаник прагнув донести до читача злиденність простого людського життя, тим самим «давлячи» на психіку своїми дещо сумними, дещо застережливими описами життя.

Доведений до відчаю, Гриць знаходиться на межі божевілля: він боїться дивитися на своїх дітей, бо в його уязі поставало оте страшне розуміння: «Мерці!» Страшний намір переслідує його. Кульмінаційним моментом твору, найвищою точкою напруження стає епізод скоєння злочину: у стані афекту, який надав чоловікові фізичної сили, він біжить до річки, кидає туди дівчинку і в шаленому темпі само-виправдовується: «Скажу панам, що не було ніякої ради: ані їсти що, ані в хаті затопити, ані втрати, ані голову змити, ані ніц! Я си кари приймаю бо-м завинив, та й на шибеницу!» І так само скоро говорила до нього Ґандзуня: «Дєдику, не топіть мене, не топіть, не топіть!»

Напруга спала, і батько лагідно промовляє до доньки, радить, як їй жити, дає бучок берегтися від собак.

Гриць поспішає прийняти кару, у той час як психологічну кару він вже визначив собі сам.

Важливу психологічну функцію у творах В. Стефаника відіграє пейзаж. Він завжди персоніфікований, ліричний, емоційний і тісно взаємодіє з життям героїв. Найчастіше пейзаж співзвучний загальному настрою героя. Досить згадати, наприклад, пейзаж з новели «Новина»: «...У місячному світлі розстелилася на долині ріка, як велика струя живого срібла. Гриць здригнувся, бо блискуча ріка заморозила його, а той камінь на грудях став іще тяжчий...»

Герой ще раз відчуває страх від ріки, яка немовби притягувала його. Ріка переростає в образ, коли Гриць збирається перейти її: «Вступив уже в воду по кістки та й задеревів...», так і не перейшовши, бо вона поглинула його доньку.

У новелі Василя Стефаника вражає не лише зовнішній конфлікт, а й надзвичайний за силою психологічної напруги конфлікт внутрішній — трагічне роздвоєння душі батька: дати дітям повільно загинути в голодних муках чи позбавити їх цих мук.