117.Драма «Пригвождені»

Чоловічий дискурс любові у драмах В.Винниченка переважно перебуває по той бік соціальних норм і базується на свободі вибору і акті доброї волі. Але водночас заводить у ситуацію етичного парадоксу, оскільки сенс любові полягала в тому, щоб заполонити серце іншої вільної людини, а як тільки цього досягнуто, вільний перетворюється на раба, хоч первісний намір був любити вільну людину. Радіон – прихильник нового типу сім’ї. Жіночий дискурс любові у драмах Володимира Винниченка, навідміну від чоловічого, будується переважно, за винятком поодиноких випадків.Вимагають зміни патріархальних поглядів на жінку, дружину, матір як з боку своїх обранців, так і з боку суспільства, про що свідчить ціла репліка Калерії Прокопенкової із "Пригвождених": "Завоюйте мене, коли так бажаєте. Зробіть так, щоб я не могла нічого хотіти, крім вас. Будьте таким цінним, бажаним для мене, щоб я не могла, розумієте: не могла хотіти другого. От чудаки, їй богу. Ніяк своєю старою, дурною, мужсько-власницькою психологією не можуть зрозуміти простої речі. Ну да, я ціню, люблю людину за цінності. Що тут такого? Розумний, гарний, чесний, багатий, дужий, ніжний, все це важно. І всього цього я хочу. А ви мені пропонуєте якусь одну частинку і хочете, щоб я признала за вами всі інші. Це нечесно".

Морально-етичний аспект характеристики конфлiктiв у драмах Винниченка пiдтверджує думку, що фiлософiя автора була основою його свiтосприймання i свiтовiдтворення. I якщо дiя вiдбувалася навiть у просторi однiєї родини, як у драмi "Пригвожденi", протиставлення сутностей "щастя — нещастя", "гармонiя — дисгармонiя" виходить далеко за межi сiмейних перехресть. Розум i чуттєвiсть в аспектi їх гармонiзацiї виростають у найбiльшу проблему, котра вимагає двох рiвнiв осмислення —зовнiшнього подiйного i внутрiшнього дискусiйного. Слiд вiдзначити, що мотив спадкової хвороби суттєво обмежує можливостi героїв, виказуючи момент заданостi: психiчнi ефекти справдi педалюються, позбавляючи драму глибинного психологiзму. I все ж зауважимо, що п'єса "Пригвожденi" на художньо-естетичному зрiзi справляє враження органiчного етапу Володимира Винниченка на шляху його художнього поступу, коли нацiональнi модифiкацiї вiчних колiзiй буття людського "я" в часовому контекстi розкривалися через перипетiї окремого життя в параметрах його духовних вершин i низин.

118. Заг. Х-ка прози Васильченка: тематика, проблематика, галерея персонажів, жанр.пріоритети.

Степан Васильченко — самобутній і багатогранний талант. Письменник виступав у різних жанрах, але славу йому принесли новели, які хвилюють і зворушують читача своєю глибокою правдивістю і художньою витонченістю.

«У когорті майстрів української класичної новелістики Степан Васильченко, — пише Олесь Гончар, — посідає чільне місце. Його творчість ось уже багато років користується незмінною любов'ю... Чим же приваблює нас творчість цього письменника?.. Гадаю, що проза Степана Васильченка знаходить шлях до сердець читачів передовсім тому, що вона правдива й поетична, зігріта почуттям поваги до людської особистості... Талант мужності й талант співчуття, без яких не буває справжнього письменника, вищою мірою був притаманний цій людині, виявляючись і в творчості, і в життєвих вчинках».

С Васильченко жив і творив на межі епох, коли відбувалися значні історичні події, злам у свідомості багатьох людей. Тому закономірно, що він увібрав у себе кращі традиції попередників і разом із тим розширював свої творчі можливості за рахунок сприйняття нового.

Літературознавці вважають, що саме народна етика стала для Васильченка критерієм вибору естетичних принципів, орієнтиром між існуючими літературними традиціями, утвердженими Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним та новаторськими шуканнями Коцюбинського, Стефаника, Кобилянської. Цим пояснюється те місце, яке посів С Васильченко між «старою» та «новою» школами прозаїків. Зі «старою» його єднала тематика та стилістична причетність до оновленої оповідної традиції, а з «новою» — поглиблення психологізму.

Основні герої творів Васильченка — селяни, їхні діти, вчителі. І це в той час, коли вже заявили своїми «маніфестами» про потребу розширення національним письменством тематики та змісту і Вороний, і Коцюбинський, і представники «Молодої музи». Схильність письменника до традиційних форм виразності, особливо в ранній період творчості, пояснювалася не тільки тим, що він знаходився далеко від культурних центрів, а й усвідомленою мистецькою позицією письменника. Автор орієнтувався на народного читача. «Тонкі прийоми я ніс у маси, в море. Для тонкої літератури брав персонажі і теми у тій самій масі... До сонця! Я працюю над стилем. Над мовою, яку хочу оживити...» — так формулює письменник своє творче кредо. Інакше кажучи, він виступає новатором лише у сфері художньої форми. І це йому вдається.

Васильченко часто поетизує та підносить наївне, дитяче, безпосереднє. Це поєднання «природного» і «морального» створює в його творах особливу прозоро-акварельну тональність, що вже сама по собі посилює радісно лагідне звучання прози («Роман», «Басурмен», «Дощ», «Мужицький ангел»).

По новому підходить С. Васильченко до теми талантів з народу(«Н ахуторі», «На розкоші», «Упанів», «Широкий шлях», «Талант»). Вірячи в потужну потенційну здатність людини села до саморозвитку, письменник зображував своїх героїв переважно в моменти душевного зльоту, коли вони виявляли кращі свої риси характеру. І дійсно, здатність радіти притаманна переважній більшості його героїв. У цьому немає нічого дивного. Адже вони романтики від природи, чесні, відверті, і найповніше розкритися можуть у світі, витвореному власною уявою, де панують закони рівності, добра і краси.

Уявний світ героїв, що усвідомили себе як особистість, далеко не відповідає дійсності. І Васильченко примушує читачів замислитися над цією болючою проблемою, яка не вирішена, на жаль, і в наш час.

Художньо виписуючи позитивні характери, Васильченко, як сам стверджував, мав на меті повернути своїх читачів досамих себе, побачити краще у своїх звичаях, манерах поведінки, прислухатися до своєї чарівної мови. Мовляв, нехай побачать самі, якою лагідністю, природним тактом, інтелігентністю, тонким розумом, поетичним світовідчуттям, здатністю жартувати наділений наш народ. І це теж було нове слово в тогочасній літературі.

Отже, С. Васильченко органічно поєднав у своїй творчості «краще старе» і «краще нове». Він був справді «мужній талант», який неголосно, делікатно відстоював свої гуманістичні принципи в літературі, власні погляди на її призначення. Письменник не поспішав оспівувати нову дійсність, був правдивим із самим собою та своїми читачами. Степан Васильненко не захоплювався широкими полотнами —- романами, епопеями, бо був переконаний: «Напхати мішок всяким, яке попаде під руку, ганчір'ям, аби був товстіший мішок, далеко легше, ніж написати гнучку й різьблену новелу... Товщина твору є сумнівна цінність, швидше — хиба». Тому й зараховують Степана Васильченка до кращих майстрів українського слова.