115. Морально-етична проблематика й поетика драми Винниченка «Закон».

Володимир Винниченко увійшов в історію української літератури не лише як талановитий прозаїк, але і як видатний драматург. Написані ним двадцять чотири п'єси були для українського театру революційними як щодо тематики, так і щодо драматургічної техніки.

Драматична п'єса «Закон» була написана в 1924 році. Йдеться про суворий етичний та фізіологічний закон, який не має винятків: материнський обов'язок і материнська любов — чи не найпотужніша життєва сила. Екстравагантна героїня п'єси — Інна — силкується кинути виклик цій силі. Вона не може мати дітей, але конче хоче створити повноцінну родину, яку такою, на її переконання, робить саме дитя. Інна нав'язує чоловікові свій план: він повинен знайти (взяти за особисту секретарку) дівчину, спокусити її, щоб вона, завагітнівши і народивши, була змушена покинути немовля. Сурогатна мамуня отримає компенсацію і поїде геть, а щаслива родина виховуватиме спадкоємця. Спочатку план спрацював: найнята на роботу молоденька секретарка Люда справді закохалася у професора Мусташенка і виносила його дитину. Проте Інна не врахувала, що Люда не позбавлена материнського інстинкту і не захоче віддати свою кровинку. Збудований щасливий будиночок виявляється картковим і руйнується. Природу не переможеш, якщо вона — здорова. Інні вистачає мудрості зрозуміти це і відійти у тінь, щоб дати спокій і надію майбутній молодій родині.

116. Драма «Гріх» Винниченка: тема, проблематика, характери, особливості розв. Конфл.,сюжету.

у драмі «Гріх» показана ідея служіння наваго народу. Автор подає два протилежні табори героїв: немолоді гуртківці — однодумці, революціонери, і жандарми охоронці старих законів та влади. Борці мають підпільну друкарню, їхню діяльність викривають, іх самих заарештовують, намагаються зламати їхній дух. Починається двобій між протилежними силами. Революціонерка Марія розраховує лише на себе, на свій розум. Вона нікого і нічого не боїться, показує ворогові свою духовну незалежність від нього, свою внутрішню силу, коли підносить до уст отруту. Так жорстокого обійшлася доля із цією самовпевненою жінкою, але героїня залишилася душень вільною, не зламалася перед страхом смерті, не скорилася ворогові.

Полковник Сталінський — сильний, підступний і безжальний ворог. Він розкриває перед героїнею секрет своєї влади над нею:

«Сталінський (встав і похиляється до Марії, тихенько, важливо). А сказать, у чому секрет моєї влади над вами? Так хочете?

Марія одводить руки і мовчком дивиться на нього.

Сталінський. Сказать? Ну. Слухайте. Секрет у нас самих Так, так, дорога моя, у вас самих. Не розумієте? Ну, поясню. Чого для вас ця історія така тяжка, а для мене чого байдужа й навіть навпаки? Того, думаєте, що ви порядна, а я мерзотник? Мораліст тут не грає ніякої ролі. Того, хороша моя, що ви виступаєте проти своїх, а я виступаю проти ворогів. Ви продаєте своїх. От у чому вся штука. Розумієте? Це є найбільше злочинство серед людей. Навіть ми жандарми, не можемо цього робити. І от чого це так вас мучить».

Коли людина переходить межу між добром і злом, тоді вона вчиняє гріх, бо йде проти совісті. Саме такі проблеми були актуальними на той час, вони ж залишаються актуальними і сьогодні. Що таке гріх? Де шукати тонку грань між праведним і грішним? І чи є вона взагалі? Який гріх є найтяжчим? На ці та інші питання намагався знайти відповіді В. Винниченко у п'єсі «Гріх». Вустами головної героїні автор говорить, що безгрішна людина — «...солоденька мамалига..., не здатна ні на який гріх. А значить, і ні на яку святість».

Марія, дівчина «...років 26... Постать гнучка, ходить легко, але немов недбало. Манера балакати насмішкувата...»,— головна героїня п'єси. Вона дивує, а подекуди навіть шокує нас своєю «екстравагантністю». Прикурена від лампадки цигарка, відверте глузування над подругою Ніною, якій Марія придумала образливе прізвисько — Муфта, бажання спокусити монаха, що за вбивство трьох людей прирік сам себе на довічне ув'язнення у темній келії, заяви про те, що вона збирається перевірити, який коханець вийде з Муфтиного чоловіка...

Здається, дівчині не відоме почуття страху. Вона ніби живе у власному світі, де немає місця загальноприйнятим морально-етичним законам. Але ми розуміємо, що на обличчі Марії — маска. А що героїня ховає під нею?

Героїня шокує своїх співрозмовників розповідями про свої минулі гріхи як от: «Я чоловіка свого під самим носом зраджувала з близьким його другом». Навіть про глобальний гріх, війну, вона говорить підкреслено глузливо й насмішкувато: «... вривається одна купа людей до других і — лусь! хрясь! бах! — убивають, грабують, насилують, катують. А потім сидять собі, сміються, п'ють, співають, вихваляються».

Марія збирається йти на фронт. Але чому? Адже війна вже забрала життя її чоловіка. На мою думку, цим вчинком дівчина намагається спокутувати свій гріх перед людиною, яка її по-справжньому кохала, але, не витримавши складних стосунків, свідомо пішла на смерть. А можливо, Марія прагне втекти від самої себе, від своїх почуттів до Івана, чоловіка

Муфти? Вона усвідомлює, що розіб'є серце подрузі, якщо Іван покине дружину заради Марії. Тому, як бачимо, за маскою аморальності та бравадою зухвалих слів сховалася слабка жінка, яка усвідомлює, що вона — грішниця, і розплата за гріхи — неминуча.

Коли заарештували Марію разом з товаришами-революціонерами, героїня п'єси стала прикладом витримки, гідності, нескореності для інших. Але слідчий Сталінських знайшов ахілесову п'яту дівчини. Хворий на сухоти Іван, якого щиро кохала Марія, не витримав би тюремного ув'язнення. І, бажаючи врятувати його, героїня виказала місце схову друкарні. Революціонерів звільнено. Але натомість Марія потрапила у тенета шантажу Сталінського. Боячись бути викритою перед товаришами, дівчина змушена робити все нові бридкі проступки. Але й цього мало Сталінському. Він забажав поїхати з Марією в Крим «на відпочинок». Для дівчини цей гріх був останньою краплею, що переповнила чашу терпіння героїні. Душа її, сплюндрована, розчавлена слідчим Сталінським, не витримала цих мук. І ціною, яку заплатила Марія за всі свої провини, було самовбивство, а його, як відомо, християни вважають найтяжчим гріхом.

Ніхто не має права судити іншу людину, бо всі ми — грішні душі. Але п'єса В. Винниченка «Гріх» допомогла мені усвідомити те, що від себе не втечеш, і рано чи пізно доведеться відповідати за свої вчинки. Але найсуворіший наш суддя — власна совість і сумління.