111,112. Особливості висвітлення проблеми митець і мистецтво в драмі Винниченка «Чорна пантера і білий ведмідь»

В. Винниченко розгортає перед нами життя талановитого художника Корнія, що вбачає у мистецтві вищість над життям людини. Помітні мелодраматизм та інтелектуальність постають двоєдиною рамкою складної художньої системи п'єси, найбільш оптимальним жанровим визначенням якої видається саме таке – інтелектуальна мелодрама.

Саме до своєрідного жанру інтелектуальної мелодрами слід віднести п'єсу “Чорна Пантера і Білий Медвідь”. Це одна з найтривожніших п'єс автора, яка наближена до достовірної житейської історії і вражає свою абсурдністю. Це п'єса про трагедію митця, що стоїть на межі між чіпкою буденністю й вабливою урочістю вільного творення.

Винниченко констатував, що існує велика кількість нещасливих шлюбів, тому він порушує проблему шлюбу, взаємодії чоловіка і дружини, батьків і дітей, розглядає проблему митця і суспільства тощо.

У пошуках відповідей В.Винниченко влаштовує досліди, ставлячи своїх персонажів в ситуацію експерименту, і він хоче побачити як герої вирішать ті чи інші питання. Питання шлюбу, шлюб як ув’язнення особистості, пошук людини щастя, реалізація у творчому плані та як батько/мати. Його цікавили закони людського життя і можливість їх удосконалення. Винниченко досліджував гру інстинктів, що призводить до гострих внутрішніх конфліктів. Письменник так будує сюжети своїх творів, щоб випробувати силу інстинкту батька-матері, протиставивши їй силу інших почуттів, бажань, вольових установок.

У драмі “Чорна Пантера і Білий Медвідь” (1910 р.) суперечності роздирають душу художника Корнія Каневича. У конфлікт вступають його батьківські почуття - і почуття митця. Вся жахливість ситуації для Каневича в тому, що він мусить зробити вибір: або дитина, або його ж картина, яку дружина вимагає продати, щоб роздобути грошей для лікування хворого Лесика. Малярство автор подає через розкриття таланту Корнія, що вбачає у мистецтві вищість над життям людини. На мою думку, картина, яку малює Білий Ведмідь є життям його хлопця – Лесика, якому, як і картині, не судилося бути дописаною – жити.

Герої твору – художник Корній Каневич (Білий Медвідь), його родина: дружина Рита – Чорна Пантера, мати, син Лесик і богемне оточення їх – “митці, їхні коханки й моделі”.

Каневич - митець, і митець талановитий. Однак цей талант ще не ствердив себе, не заявив про себе належним чином. Витвір мистецтва, який має показати світу його талант, ще не створений. Живе він разом із родиною в Парижі, де в ательє, готуючись до Осіннього Салону, Каневич і створює шедевр. Полотно представляє собою алюзію на вічний біблійний сюжет Мадонна з дитиною на руках, для цієї картини позує власна родина Каневича Рита з Лесиком.

Життя родини проходить досить богемно. В домі постійно звучать суперечки та богемні дискусії про мистецтво та роль митців у ньому (нота високодуховного). Ця ж височінь культурного інтелекту свідомо перебивається автором, який вкладає до вуст Рити тривожну новину, яку вона постійно повторює. Дитина захворіла, потрібні гроші на ліки, на курорт. І цих грошей жінка вимагає саме від батька, від митця, який весь поринений у думки про мистецтво.

За Корнія змагаються дві жінки — законна дружина Рита, вона ж Чорна Пантера, та Сніжинка, вільна жриця мистецтва. Кожна з жінок вимагає від Корнія жертви, одна - заради родини, інша - заради мистецтва. Корній же не хоче обирати, більшу частину часу він ухиляється від вибору. З одного боку, він любить дружину і сина, з іншого — відчуває себе митцем та не може перебороти мистецькі пристрасті, що киплять в ньому. Ці пристрасті митця Рита називає типовим егоїзмом і чим дальш ревнує його до його майбутнього шедевру.

Ревнощі Рити багато що пояснюють у її поведінці: і ультиматуми, що їх вона оголошує Корнієві, і нелюбов до Сніжинки, і навіть такий екстравагантний вчинок, як демонстративне полишення домівки, чоловіка й смертельно хворої дитини. Безтактна грубість, небажання перейнятися інтересами й почуттями чоловіка, вколоти чи ударити якнайдошкульніше не виправдовуються вболіванням за здоров’я дитини. Рита вимагає і прагне грошей на ліки саме в той момент, коли чоловік взявся за пензель. І все це – зовсім не від нелюбові до Корнія, скоріше навпаки: це зрозуміле, хоча й брутально виражене бажання зосередити всю його увагу й почуття на собі, підігріти їх, довести до кипіння. Їй не вистачає уваги чоловіка і Чорна Пантера вирішує хоч у такий спосіб зосередити цю увагу на собі. Автор називає її Чорної Пантерою недарма, оскільки вона живе дикими почуттями, недаремно ж у ремарках автор коментує її вчинки й жести словами “дико” та жагуче. В цьому сенсі Сніжинка з її раціоналістичним поглядом на життя є цілковитою протилежністю Риті.

Корній же - роздвоєна особистість, що перебуває в конфлікті з самим собою. У ньому справді “дві сили ... стукнулись”. Відображено суперечність сім'ї і мистецтва, які нерідко потребують жертвоприношень.

Коли Корній каже, що “Лесик і Пантера - віки”, він, по суті, погоджується зі словами Сніжинки про те, що “сім'я - це дикі, темні інстинкти, це звіряче”. Корній прагне знайти для себе опору в житті. Так з'являються його репліки щодо “нових форм” сім'ї, в яких чується бунт: “Все для сім'ї! А чому сім'я для мене не робить? Такої сім'ї я не хочу!»

Рита хоче знати, що саме є отим більшим за сім'ю, і чує у відповідь: Творчість.

Конфлікт між подружжям загострюється і дедалі набирає ще більш потворних рис – у ньому боротьба самолюбства і воль, бажання кожного поставити себе, свою правоту вище – жорстка та нищівна війна, у вирі якої гине і дитина, і художній шедевр батька, і саме життя подружжя – все.

Недаремно Корній у цій боротьбі поступово втрачає довіру до дружини, до її застережень і сприймає їх лише як прояви самолюбства та егоїзму; втрачає розумні орієнтири в житті і Рита, яка робить немало дурниць. Врешті уся її етика щодо чоловіка виливається у бажання вчинити йому на зло.

Злісно, егоїстично, потворно вони змагаються одне з одним навіть над трупом дитини, втрачаючи реальне відчуття того, що відбувається; Рита, щоб не роз’єдналося їх тріо убиває в хвилину тяжкого душевного болю не тільки себе, а й його, більше того – знищує його картину.

У драмі В.Винниченка є сцена, яка засвідчує жорстокість тих вимог, що їх часом ставить перед людиною її творча пристрасть. Страждаючий батько Корній Каневич змушений поступитися художникові Корнієві Каневичу, який хоче зупинити мить, упіймати кінчиком пензля чудову блідість щойно померлого Лесика. Та ж жорстокість творчості, розщеплення Я творчої особистості, непідвладність мистецької пристрасті силі волі і розумові. Жага творчості поглинає його, не залишаючи ні часу, ні фізичних та духовних сил для чогось іншого, хай то буде навіть власна дитина. “Я мушу писати або... кінець всьому” - це вже голос всепожираючої пристрасті, життєвої потреби, яка бере гору над батьківським інстинктом, над потребою родинного затишку. Сніжинка виграє свою “дуель” з Чорною Пантерою. Те, що відбувається з Каневичами, підтверджує правоту її слів, звернених до Корнія: “Ви хочете бути артистом? То мусите бути вільним. Артист не повинен мати сім'ї. Він - жрець”.

Альтернатива, за Сніжинкою, досить жорстка: або родина - або мистецтво, або самець - або творець. Хочеш бути творцем - мусиш “звіра в собі вбити”. Корній убивати нібито не збирається, він хоче бути з Ритою, навіть тепер, коли Лесика не стало, - але щасливого кінця в цій історії бути не може. Рита на те й Чорна Пантера, що “звір” у ній домінує, тобто аби прив'язати чоловіка до себе, вона вирішує вбити те, що є її суперником, те, що вона розуміє як суперника, а саме Корнієву картину. Рита знищує полотно ножем, п'єса на цьому завершується, а нам зрозуміло, що лад від того в Каневичів не запанує, що жага творчості обов'язково нагадає про себе в Корнієві, адже він - у її владі.

У п’єсі перемагає природа, тобто природні почуття любові до родини, до дитини – цих одвічних життєвих основ. Навіть Мистецтво – справжнє, велике Мистецтво – не може існувати в полярному холоді себелюбства, без тепла, без сув’язі рідних душ.

Винниченко ставить художника Корнія перед вибором між життям сина, сім'єю і геніальним мистецьким витвором. Корній не може зробити вибору, він вагається, сумнівається, він готовий безчестям сім'ї заплатити за творчу свободу, - і врешті він вибирає мистецтво, втрачаючи сина, сім'ю, і власне життя.

Отже, бачимо, що модернізм зробив митця стрижнем творчості, митець стає не просто суб'єктом, що творить, а й об'єктом, вибір, смаки, пріоритети і цінності якого також піддаються прискіпливому аналітичному розтинові. При цьому досить часто читачів спантеличує надмірна індивідуалізованість стилю і ускладнена форма оповіді, символічність, метафоричність. Згубність безоглядного підпорядкування індивіда будь-якій ідеї, руйнівність браку співвіднесення її з неосяжною дійсністю виразно розкривається в цій п'єсі.

113. Драматургія В. Винниченка 1910-1920 років: проблемно-тематична різноманітність, психологізм. Загальна характеристика. Тематичні обрії драматургії Винниченка визначалися його громадянською позицією революціонера-підпільника, який зазнав і ув’язнення, й еміграції. 1919 р. – «Гріх» і між драмою «Дисгармонія» є драми, де діють революціонери: «Дочка жандарма» (1912), «Базар» (1910), «Між двох сил» (1919), або колишні революціонери: «Щаблі життя» (1907), у драмі «Memento» виразно розкривається згубність безоглядного підпорядкування індивіда будь-якій ідеї, руйнівність браку співвіднесення її з неосяжною дійсністю . Драматург тут уникає зображення суспільних рухів, революційної діяльності і художнього розкриття складних суспільних проблем досягає, концентруючи увагу на інтимних взаєминах персонажів. (1910). Дослідники драматургії Винниченка звертають увагу на те, що персонажі – й інтелігенти, і революціонери діють у побутових умовах, більшість із них перебувають у сімейних, родинних, подружніх зв’язках між собою. Володимир Винниченко увійшов в історію української літератури не лише як талановитий прозаїк, але і як видатний драматург. Написані ним двадцять чотири п'єси були для українського театру революційними як щодо тематики, так і щодо драматургічної техніки. І це була на той час нагальна потреба. Минув блискучий романтичний і соціально-побутовий «театр корифеїв», минув соціальний театр Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) — виник запит на чергове оновлення. Тим більше, що на європейських сценах утвердилася «драма ідей», дискусійна драма. Винниченко підтримав діалог. До своєрідного жанру інтелектуальної мелодрами слід віднести, й п'єсу “Чорна Пантера і Білий Медвідь”. Це одна з найтривожніших п'єс автора, одна з найбільш “вдаряючих по нервах” своєю дисонансною образністю, яка грунтується на ефектному використанні вигадливої, нестандартної, можна навіть сказати, штучної ситуації, огорнутої в шати достовірної житейської історії. Це п'єса про трагедію митця, що стоїть на межі між чіпкою буденністю й вабливою урочістю вільного творення. П'єсу “Мохноноге”, так само як і “Дочку жандарма”, можна назвати героїчною драмою. Але героїка тут має перш за все не соціальну, а психологічну зумовленість, тут на першому плані конфлікт людини з самою собою, глибоко внутрішній конфлікт. Взаємодія героїчних та сатиричних мотивів значною мірою зумовлює жанрово-стильову специфіку п'єс “Пригвождені” і “Панна Мара” попри те, що перша з них всуціль похмуро-тривожна, а друга – яскраво-весела, радісно-життєствердна. “Пригвожденим”, так само як і “Мохноногому”, властива епічна монументальність, підсилена взаємодією кількох сюжетних ліній, увінчаною заголовком урочою символікою. “Панна Мара” – слідом за “Співочими товариствами” і “Молодою кров'ю” ще одна сатирична комедія автора. Час 1911–1917 років в драматургічній творчості Винниченка можна назвати періодом сатиричної комедії та героїчної драми. Художня мова Винниченка характеризується надзвичайною мальовничістю та пластичною виразністю. Промовисті портретні ремарки, де з допомогою кількох штрихів вимальовується чітка, вишукано психологізована характеристика, яка підтверджується й розвивається в дійовому плині. Особлива багатогранність мистецької мови драматурга полягає зокрема в тому, що він прагне не безоглядно відкинути, а творчо переосмислити, здавалося б, уже зужиті традиції, і створює самобутні зразки інтелектуальної мелодрами, які приносять йому широкий успіх. Новітній мистецький інтелектуалізм, вишуканий психологізм сполучаються тут з яскравою видовищністю

114. “Memento” В.Винниченко створюючи конфлікт, поступово ускладнює його. Діючи за принципом нагнітання, це заставляє реципієнта відчувати постійну напругу у процесі рецепції. Так, пані Акулина перебуває у конфлікті не лише з Мироном, а й із чоловіком-вихідцем із селянської сім’ї. Опозиція дружини і чоловіка породжує у п’єсі один із мікроконфліктів – конфлікт "мужицтва і панства".

Досліджуючи нову мораль, яка передбачає боротьбу проти тієї шкаралупи, в яку затиснуто людську душу, В.Винниченко іноді доводить своїх героїв до абсурдних, з точки зору здорового глузду, вчинків. Так, у п’єсі "Memento"- це запорука гармонійного існування особистості. Цій проблемі й підпорядкована конфліктна схема драми. Автор головну увагу звертає на внутрішньопсихологічний конфлікт Василя Кривенка, який змушений вибирати між сповідуваним принципом "чесності і усвідомленням факту народження дитини, якої він не бажає"

Жіночий дискурс любові у драмах Володимира Винниченка, навідміну від чоловічого, будується переважно, за винятком поодиноких випадків. слова Орисі з драми "Memento", ще однієї жінки "нового типу" незалежної, ерудованої, гордої: "Не тіла соромилася, а принципів. Дурна була. Всі бажання свої убивала, стискувала їх, коверкала. Для чого? Народу служила. А народу того не любила. Це ж треба такою ідіоткою буть! І того мучилася. А тепер ні народу, ні принципів не люблю, і почуваю себе чудово" [2, 81]. Ось такий репрезентований яскравий феміністичий дискурс: засудження старої патріархальної моделі стосунків, відчуття глибокої власної гідності, свобода вибору, не дарма один із персонажів характеризує її як "дуже вольну", прагнення одухотвореності, акцент на внутрішніх цінностях коханої людини. Важливим моментом є усвідомлення необхідності жінки відстоювати свої права, про що й заявляє Орися: "А от як не стане пенсії, піду на фабрику, в учительки, в проститутки. Тоді і буде рація боротися за свої інтереси і за партії усякі" [2, 156].

Можна сказати, що для всіх без винятку жіночих персонажів драм Винниченка любов - це утвердження свого буття шляхом утвердження буття коханої людини.

У драмі "Memento" герой-страдник своєї ідеї-стає вбивцею власного немовляти. Такий поворот теми в українській літературі, що після Шевченка звикла до дітовбивць-матерів,- є дещо новим, так само, як і вбивство немовляти за ідейними переконаннями. Вбивство немовляти для героя драми-не тільки і не стільки кримінальна справа, скільки злочин проти віками освяченої моральності. Бісівська ідея, що спокушає героя, виявляється неспроможною перед більш давнім комплексом ідей, перевіреним людством.

"Поєднання краси і танатологічного видається безглуздістю, адже саме краса як категорія онтологічна, що утворює одну із космічних координат існуючого, постає основою життя, його передумовою"