108. «Сонячна машина» Винниченко

"Сонячна машина" В.Винниченка — роман особливий не тільки для української літератури, а і для творчості самого його автора. Причому мова йде не про його повсякчас афішовану утопічність, небачену в українському письменстві, а про те що він став свідченням початку нового етапу в творчому житті автора, у якого відбувається поступова переоцінка пережитого досвіду, підбиття підсумків революційної боротьби, творення нової ідеології. Неоднозначність "Сонячної машини" як перехідного етапу у творчості відбилася на оцінці та трактуванні твору. Одні літературознавці вважали його утопією [3, с. 435-457], Г.Сиваченко охрестила його антиутопією [6, с. 42-47], інші ж взагалі заперечували його утопічність [1, с. 32]. Відзначимо, що елементи соціальної критики в романі присутні (до перемоги Сонячної машини і відразу після неї), але їх не слід ототожнювати з антиутопізмом і тим більше переоцінювати їхнє значення, чим грішить Г.Сиваченко. Проте автор не формулює і свого позитивного суспільного ідеалу, зупинивши дію на моменті його досягнення. Певно свій ідеал В.Винниченко виразив в чомусь іншому. Були спроби пояснити основну ідею письменника як віру у вирішальне значення техніки для прогресу людства [5, с. 556]. При цьому Сонячна машина розглядається як символ науково-технічного прогресу. Але ж не сам винахід привів до щасливого завершення історії. Це засвідчує картина розкладу суспільства відразу по його перемозі. І лише коли людство оновилося морально, воно зробило позитивним і апарат. Тобто не винахід робить людство кращим, а навпаки: лише людина здатна облагородити його. Саме ірраціональний порив, що охопив людство, його цілеспрямоване прагнення діяти, працювати призвело до створення нового суспільного ладу. Тобто свідомість визначила буття. І це писав колишній марксист! Марксистський соціалізм у винниченківській редакції був утопією. Очевидно поступово він перестав його задовольняти. І тоді В.Винниченко почав створювати нову універсальну теорію. Цього разу морально-етичну (увага до подібних проблем у нього помічається ще з п'єс 1910-х років). У "Сонячній машині" вона проявилася в способі оновлення суспільства через моральне удосконалення людей. Згодом ці ідеї вилилися в утопічне вчення про конкордизм, положення якого намагався дотримуватися сам автор в особистому житті. Отже, "Сонячна машина" — це все ж таки утопія, але утопічною ідеєю тут є вже не соціалізм (як це було у раннього Винниченка), а зародок нового етико-морального вчення, яке, певно, і було створене, щоб замінити останній після розчарування у ньому. Не дарма І.Лисяк-Рудницький говорив, що В.Винниченко належав до людей, які не можуть жити без утопії

109.Драматургія В. Винниченка: проблематика, особливості поетики. Винниченко займає виняткове місце в історії української драматургії, українського модерного театру. Його твори значною мірою сприяли модернізації тогочасного українського театру, виведенню його на європейський рівень. Драми формою і своїм змістом витворювали своєрідну національну новаторську драматургію в дусі новітніх течій європейської драми - драм Ібсена, А.Чехова, М.Метерлінка. Їхня тематика, як і тематика інших творів письменника і драматурга, була цілком традиційною - дослідження людської особистості, морально-психологічне випробовування внутрішніх сил людини у боротьбі за утвердження свого “я”. Але інтерпретація цих тем і морально-етичні проблеми, що поставали з творів Винниченка були новаторством в українській літературі початку 20 століття. Винниченкові п‘єси руйнували канони сценічного дійства, які виношував етнографічний, романтично-сентиментальний і водевільно-розважальний український театр. Герої цих п‘єс прагнули незалежності від будь-кого і будь-чого: моралі, приписів, умовностей. Вони прагнули бути “чесними з собою”. Але, як зазначав сам Винниченко, ніхто з його героїв не був по-справжньому “чесним з собою”, оскільки вони лише прагнули цього. В.Винниченко розумів, що настав час європеїзувати український театр, тобто надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію. Дискусії про тезу «чесності з собою» розгортаються у драмі «Мементо». В. вивчає буття ідей і носіїв цих ідей. Проблематика п’єс різноманітна. Першу третину складають численні психологічні драми, присвячені проблемам інтимних взаємин, родинних відносин ("Брехня", "Щаблі життя", "Пригвождені", "Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Пісня Ізраїля"). Друга третина складається з творів, де морально-етичну, духовно-національну проблематику сполучено з революційно-соціальною тематикою ("Великий Молох", "Меmento", "Базар", "Дочка жандарма", "Гріх", "Між двох сил", "Пророк"). Третя група - сатиричні п’єси ("Молода кров", "Співочі товариства", " Панна Мара"). Винниченка, як і тематика інших творів письменника, була цілком традиційною - дослідження людської особистості, морально-психологічне випробовування внутрішніх сил людини у боротьбі за утвердження свого “я”. Але інтерпретація цих тем і морально-етичні проблеми, що поставали з творів Винниченка були новаторством в українській літературі початку 20 століття. Винниченкові п‘єси руйнували канони сценічного дійства, які плекав етнографічний, романтично-сентиментальний і водевільно-розважальний український театр. Герої цих п‘єс прагнули незалежності від будь-кого і будь-чого: юрби, моралі, приписів, умовностей. Вони прагнули бути “чесними з собою”. Але, як зазначав сам Винниченко, ніхто з його героїв не був по-справжньому “чесним з собою”, оскільки вони лише прагнули цього. Драми Володимира Винниченка – це стихія, бунт, виклик самому життю. Сміливістю тематики (свідомість та інстинкти, мораль і статеві проблеми, честь і зрада) драматург часто, на думку критики, виходив за межі дозволеного. Керуючись своїм відомим принципом “чесності з собою”, як і знаменитим висловом Шопенгауера: “Філософові, як і поетові, мораль не повинна закривати правди”, Винниченко піднімає завісу, проникає у найпотаємніші схови психології і проводить експерименти на людській душі. Героєм його п’єс стає новий суспільний тип інтелігента, тло дії – двадцяте століття, з його соціальними конфліктами і моральними протиріччями. Пошуки “правди життя” і “нової моралі” не є новацією, це норма для творів будь-якого європейського письменника. Драматургія Винниченка вирізняється гостротою проблем, глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням, неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом, “новими горизонтами” і “обріями”, з яких глядач має змогу проникати в глибини світу підсвідомості. Кожна п’єса Володимира Винниченка приховує в собі загадку, яку неможливо розгадати, “розшифрувати код” до

кінця. Тому, ми переконані, в кожного, хто всерйоз замислиться над суттю п’єс Винниченка, виникне своє сприйняття їх. Цікавою є п’єса “Брехня” (1910). У ній автор порушує морально-філософську та етичну проблеми. Центральна постать у п’єсі – Наталя Павлівна. Вона вирішує дилему як заспокоїти свою совість, своє бунтівне невдоволене “я” інтелігентної людини і виправдатися перед коханцем, щоб затримати його при собі. Для цього вона йде на компроміс з совістю і творить низку брехні. “Що є істина? –каже вона. – Істина є постаріла брехня, всяка брехня буває істиною”. Вона впевнена, що “людям зовсім не треба правди чи брехні, їм треба щастя... покою. Коли брехня може це дати, слава брехні”. В цій п'єсі вражає майстерність Винниченка - психолога. Він переконливо правдиво вмонтовує поведінку Наталі Павлівни.

110. Драма В. Винниченка «Брехня» - експерименти над проблемами «нової» моралі. В п”єсі В.Винниченка “Брехня” (1910 р.) легко можна вловити відгомін парадоксів та імперативів полемічно настроєного автора, який рішуче повставав проти однозначних присудів на користь невичерпності й багатоликості життя. “Хай живе брехня!” - проголошує героїня твору Наталя Павлівна, заявляючи про свою готовність ціною омани забезпечити хворому чоловікові спокій і певність себе. Як часто буває у Винниченка, у центр він ставить жінку. Вольову, розумну, пристрасну. Наталю Павлівну люблять троє чоловіків. Андрій Карпович, її чоловік, - інженер, який бачить у Наталі Павлівні свою опору і свій затишок. Він безоглядно вірить їй, а може, просто хоче вірити. Наталя Павлівна добре розуміє, що без неї він пропаде, швидко згасне, вона поважає Андрія Карповича, і тим самим накладає на себе обов'язок самопожертви. Хоча любить (із домішкою материнського ставлення) іншого - юного поета Антона, якого, втім, гнітить роль “друга сім'ї”. Молодий ідеаліст-коханець бунтує проти брехні, і цей його максималізм ще більше посилює конфлікт Наталі Павлівни з самою собою, її метання між почуттям і обов'язком. Але є і ще один персонаж у цьому любовному “квадраті” (жінка і троє мужчин) - помічник Андрія Карповича Іван Стратонович, який вимучує своєю любов'ю і Наталю Павалівну, і себе самого. А Наталі Павлівні доводиться, у свою чергу, витримувати запропоновані їй умови - вести складну психологічну гру, обминати сильця шантажу, вислуховувати екзальтовані любовні зізнання, самій вдавати таємну закоханість... Схоже, В.Винниченко, захопившись перспективою показати “безодні людські”, надто переускладнив лінію стосунків Івана Стратоновича й Наталі Павлівни. Кінці тут не завжди сходяться з кінцями. Коли Наталя Павлівна раптом заявляє Іванові Стратоновичу, що любить його, це виглядає вкрай несподівано. Фатальна жінка? Та ні, наша героїня просто лукавить, то її чергова гра, брехня, хоч їй, здається, й хочеться, щоб Іван Стратонович у ту брехню повірив, - вона для нього солодка і, може, рятівна. Він, звісно, не йме віри, і тоді Наталя Павлівна цю свою, третю любов, доводить... власною смертю. В своїй п’єсі В.Винниченко демонструє божевільно складну химерію життя, в якому немає місця для пласких істин, навіть брехня має відтінки. Самогубство героїні В.Винниченка стає “моментом істини”. В новому світлі раптом постають і любовні перипетії. Тепер уже, здається, ясно, що любов Наталії Павлівни має три іпостасі: любов-жалість, свідома самопожертва (вона визначає її ставлення до чоловіка); любов-романтика, до якої додається й материнське начало (цей симбіоз почуттів виявляється в стосунках Наталії Павлівни з Тосем); любов-стихія, наслання, “демонічна” сила, яка приходить неспогадано й фатально (так, так - це вже з історії взаємин Наталії Павлівни з Іваном Стратоновичем).

111. .Проблема митця і мистецтва в драмі В. Винниченка "Чорна пантера і Білий медвідь": основний конфлікт. У драмі «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» звучить проблема митця і мистецтва, яка розкривається через показ таланту Корнія, що вбачає у мистецтві вищість над життям людини. Картина, яку він малює є чимось більшим ніж полотном – це життя його хлопця Лесика. Структурно-естетичнi характеристики твору виявляють його реалiстичний характер, проте фiлософсько-психологiчнi нашарування в образi героїв творять характер багатовимiрного дiйства. Драма "Чорна Пантера i Бiлий Ведмiдь" вибудована на етичному конфлiктi, в котрiм суперечнiсть мiж мистецтвом i суспiльними умовами набирає фiлософського характеру. Проблема щастя людини набирає ширшого спектру, оскільки розкривається у просторi власної душi, власної сiм'ї, найближчого оточення i - ширше - в суспiльствi. Психологiзм В.Винниченка у драмi зреалiзовано у низцi проблем з багатоаспектними вiдповiдями на них. Митець i суспiльство, митець i батькiвство, сiм'я i мистецтво, егоїзм i жертовнiсть — це тiльки частина проблем, кожна з яких лежить в основi певного конфлiкту. Новаторське розв'язання багатьох проблем у п'єсi через художнiй аналiз психологiї вчинку людини i можливостi неоднозначного його потрактування стало серйозним внеском драматурга у рiдну лiтературу. Морально-етичний аспект характеристики конфлiктiв у драмах Винниченка пiдтверджує думку, що фiлософiя автора була основою його свiтосприймання i свiтовiдтворення. I якщо дiя вiдбувалася навiть у просторi однiєї родини, протиставлення сутностей "щастя — нещастя", "гармонiя — дисгармонiя" виходить далеко за межi сiмейних перехресть. Розум i чуттєвiсть в аспектi їх гармонiзацiї виростають у найбiльшу проблему, котра вимагає двох рiвнiв осмислення — зовнiшнього подiйного i внутрiшнього дискусійного. У драмі “Чорна Пантера і Білий Ведмідь” (1910 р.) суперечності роздирають душу художника Корнія Каневича. У конфлікт вступають його батьківські почуття - і почуття митця. Вся жахливість ситуації для Каневича в тому, що він мусить зробити вибір: або дитина, або його ж картина, яку дружина вимагає продати, щоб роздобути грошей для лікування хворого Лесика. Корній стверджує, що «мистецтво мусить відбивати все! А найперш страждання, радість людей!» Дія у творі доведена до абсурду, автор наголошує на тому, що творчість, картина стає для Корнія значущою ніж життя його дитини, він вбачає у сімейному житті приреченість свого таланту. Головний герой байдужий до внутрішнього стану його дружини, для нього головним залишається гострота зору, важливим є рухи, погляди, а більше нічого. Художник з запалом хапає палітру, мішає фарби, гарячково пише, дійсно емоційно сприймає картину, на якій його згасаюча дитина. Все те, що відбувається є для нього лише об’єктом спостереження, він не відчуває свого батьківського зв’язку з Лесиком, не відчуває відповідальності перед ним як батько перед сином. Страждання – ось що є насправді важливим, а почуття нічого не варті. Автор піднімає проблему «небажаної» дитини, яка пов’язана з боротьбою інстинктів, вродженого й набутого, а також замішаних на “покликові крові” почуттів. Боротьбу за Корнія ведуть дві жінки - Чорна Пантера (Рита, його дружина) і Сніжинка, холодна жриця мистецтва. Кожна потребує від нього жертви: Рита - в ім'я сім”ї, Сніжинка - в ім”я мистецтва. Корній же хоче поєднати одне й друге; йому дорогий і Лесик, він любить Риту, але так само, як із батьківським інстинктом та любов'ю, він нічого не може подіяти з пристрастю митця, що живе в ньому. Рита вбачає у цьому егоїзм і навіть ревнує чоловіка до його справи, до картини, яку він готує для виставки в знаменитому паризькому Салоні. Корній – це роздвоєна особистість, що перебуває в конфлікті з самим собою. У ньому справді “дві сили ... стукнулись”. Винниченко подає колізію, що відбиває реальні суперечності життя, в якому сім'я і мистецтво нерідко постають тими олтарями, кожен із яких потребує жертвоприношень. У драмі В.Винниченка є

сцена, яка засвідчує жорстокість тих вимог, що їх часом ставить перед людиною її творча пристрасть. Страждаючий батько Корній Каневич змушений поступитися художникові Корнієві Каневичу, який хоче зупинити мить, упіймати кінчиком пензля “чудову блідість” щойно померлого Лесика. Перед нами, подібно до М.Коцюбинського, жорстокість творчості, розщеплення “Я” творчої особистості, непідвладність мистецької пристрасті силі волі і розумові. “Воно все згодиться мені як матеріал”, - краєм свідомості зізнається герой “Цвіту яблуні”, і нічого поробити з цим своїм хрестом художника він не в змозі. Так і в Корнія Каневича. Жага творчості поглинає його, не залишаючи ні часу, ні фізичних та духовних сил для чогось іншого, хай то буде навіть власна дитина. “Я мушу писати або... кінець всьому” (с.314) - це вже голос всепожираючої пристрасті, потужної життєвої потреби, яка бере гору над батьківським інстинктом, над потребою родинного затишку. Навіть Сніжинка говорить, що артист не повинен порпатися в пелюшках, сім*я обтяжує митця. Треба рано чи пізно робити вибір: або родина - або мистецтво, або самець - або творець, тобто якщо хочеш бути творцем - мусиш “звіра в собі вбити”, але Корній убивати нібито не збирається, він хоче бути з Ритою, навіть тепер, коли Лесика не стало, - але щасливого кінця в цій історії бути не може. Рита - Чорна Пантера вирішує, вбити те, що є її суперником, тобто картину чоловіка, мистецтво. Отже, Рита знищує полотно ножем і п'єса на цьому завершується, проте ми розуміємо, що лад від того в цій родині не запанує, оскільки жага творчості обов”язково нагадає про себе в Корнієві, адже він - у її владі.