88. «Нечитальник», «Хитрий Панько», «Мужицька смерть» Лесь Мартович

 за наполяганням своїх друзів, він таки засів за писання і, в 1889 році, з-під його пера вийшла перша повноцінна книжечка - оповідання «Нечитальник».Цей свій літературний "первісток" він підписав псевдонімом «Лесь Мартович» і видав, окремою книжечкою, в Чернівцях. Слід зазначити, що суттєву допомогу в написанні цього твору надав його друг Василь Стефаник, який підредагував оповідання до друку та допоміг з коштами для публікації (а іншу частину коштів надала мати Олекси Мартовича). Сказати, що це був літературний вибух - поспішно, адже невеличкий тираж коротенької оповідки, нікому невідомого покутянина, не був помічений. Лише згодом, друзі Мартовича, читаючи її на своїх заходах, цитуючи на газетних шпальтах - привернули увагу до цього твору, що навіть Іван Франко та Микола Павлик відмічали початківця, особливо останній, навіть прохав в листі до юнака продовжувати писати.Недаремно це оповідання припало до душі Івану Франку. До того ж, саме оповідання було присвячено Михайлові Павлику, який дуже нахвалював літературного первістка - «Нечитальника» (в своєму листі-відгуку прохав Мартовича не зупинятися в літературі й продовжувати писати). Тому Лесь, як послідовник цього громадського діяча-демократа, в своєму творі підтримав старшого побратима - сатиричним викриттям паразитичного життя більшості тогочасних попів-священників, які користали з неписьменності та затурканості руського (як ті висловлювалися) люду. І тим самим, твір Мартовича перегукувався з епізодами з повісті Павлика - «Пропащий чоловік».

  «Хитрий Панько» — оповідання Леся Мартовича, було написане, орієнтовно, в 1900 році, та вперше вийшло друком в газеті «Громадський голос» на початку 1901 року в М 4 (ст. 26 — 31) і М 5 (ст. 34 — 37), а уже 1903 році ввійшло в збірку «Хитрий Панько і інші оповідання», як заглавне оповідання.    Передумовами, які спонукали письменника навернутися до цієї глибоко соціальної тематики були повязані з тогочасною ситуацією в Галичині. Так 6 жовтня 1900 року у Львові відбулися великі збори (зібрання-віче) селян Східної Галичини, в яких зголосилися взяло участь. а потім й приїхали біля 1000 чоловік. Тодішні газети нарекли те зібрання - «парламент руських хлопів». Саме та був вперше обраний Крайовий хлопський (селянський) виборчий комітет, до складу якого ввійшов і Лесь Мартович. Цей виборчий комітет звернувся 20 жовтня із закликом до «хлопів і робітників руської землі» обрати таких депутатів (послів), які б «повалили» парламент, що спирався на привілеї, та на пануванні одних класів над іншими, і у спілці поміж всіма ними мали намір домоглися безпосередніх, загальних і рівних прав для голосування. Так сталося, що Лесь безпосередньо був учасником цих подій та дуже активна втягнувся у той виборчий процес.    Виступи перед селянами, пропагандистські поїздки-розїзди по окрузі та боротьба за обрання депутатами виразників народних інтересів, все це дало Лесеві Мартовичу багатий матеріал для сатиричного викриття тих виборів, які, в ті часи, завжди супроводжувалися підкупом виборців, насильством над їх волею та шахрайством. І розпочату тему "виборності" ще казкою «Іван Рило», він вдало продовжив в наступному своєму творі про хлопа Панька.

Трилогії Мартович не написав, та проблеми, порушені в оповіданні «Лумера», осмислюються і в оповіданні «Мужицька смерть». У центрі твору — відтворення психології смерті спролетаризованого селянина в умовах капіталізму. Тема не нова. До неї зверталися попередники і сучасники Мартовича. Достатньо згадати новели В. Стефаника «Скін», «Самасаміська», Марка Черемшини «Лік», з яких постає глиба горя і нужди селянина, котрого «так узяли в крепи, що й умерти ніяк».       Оповідання можна назвати «сатирою без сміху» (Юрій Борєв). Характер цього сміху Мартович визначає сам: «...засміявся мужицьким сміхом, що тілько голос ніби сміється та й губи стягаються до сміху, але по обличчю зовсім не пізнати, що то сміх». Це не гоголівський сміх крізь сльози і не легкий народний гумор. Сміх Мартовича— це ніби синтез двох різних тенденцій художнього зображення дійсності: сміх як життєствердне позитивне начало і як руйнівна сила, здатна знищити все зло, що стоїть на перешкоді добра і щастя людини.       Легкого гумору немає і в «Мужицькій смерті», бо «щирий сміх дуже рідкий та Й тому неприличний. Щирим сміхом сміється, приміром, дівчина до хлопця з любощів, але люди кажуть, що вона не сміється, тільки щікириться». Герої оповідання не мають ні причини, ні підстав для «щирого сміху». Та й ситуація ніяк не сприяє йому. Помирає людяна, така ж обездолена, як вони. Свідки конання Гриця Баната намагаються розрадити його своїм, мужицьким, способом. Кожний розповідає про свої біди, бо «все легше, як видиться чоловіка нещасливішого від себе».