86. Специфіка худ. Осмислення танатологічної образності в новелістиці Стефаника.

Мотив смерті не випадковий у творчості В. Стефаника, оскільки багато хто з його родини покінчив життя самогубством. Нарис „Басараби" – це правдива історія родини, у якій сталося 5 самогубств з його найближчої родини". Таким чином, перша думка про смерть (самогубство) виникає ще у дитинстві, де автор приймає серйозне, надто виважене, хоча надто емоційне рішення (можемо припустити, що ця думка не пройшла безслідно для свідомості автора, а залишила певний відбиток).

У літ. спадщині В.Стефаника, зокрема у кожній новелі можемо знайти ту чи іншу апеляцію до теми смерті. Смерть у творах В.Стефаника багатолика та багатогранна. Різна за характером і неминуча. Вона як тінь, як фатум висить, здається, не лише над персонажами, а над усім краєм, який описавав автор.

Смерть у Стефаника це фатум, який неминуче уразить персонажа, і людські намагання завадити їй є безрезультатними, бо смерть знаходить усіх, незалежно від віку. Неминуча загибель чекає молодого жовніра у новелі „Виводили з села". Автор тонко передає усі дії молоденького парубока із обстриженою головою, письменник акцентує увагу на тому, що голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч десь далеко на цісарську дорогу. Юнак загине десь в чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Колористика Стефаника надає психологізму, наближує нас до трагічного розв’язання: «Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого».

Драма молодого парубка стає трагедією. Усі віщування та побоювання збулись, і ми їх бачимо у страшній сцені в новелі „Стратився", де син стратився, не витримавши жовнірства. Зображаючи смерть молодого жовніра, Стефаник звертає увагу на деталі. Деталі підсилюють картину смерті, роблять її більш переконливою та фаталістичною: «У трупарні на великій білій плиті лежав Миколай. Гарне волосся плавало у крові. Вершок голови відпав, як лупина. На животі був хрест, бо навхрест пороли та позививали». Помітні гротескні елементи, зокрема коли батько одягає та прикрашає тіло свого сина, так ніби готує його до святкової події. У цій новелі смерть є невід'ємною складовою долі. Але смерть цьому творі не є природньою чи насильницькою, це самогубство, яке є результатом нестерпного життя. Стефаник відображає естетичний ритуал у хвилину прощання з життям, герої сприймають як необхідність «Стратився» - батько вбирає сина в останню путь.

Маємо побутове та спокійне сприйняття смерті матері дітьми у новелі „Діточа пригода", де хлопчик говорить до матері, що розуміє, що робити з сестрою, оскільки та вмирає. Кровопролиття, війну, смерть рідної матері дитяча уява та фантазія перетворює в гру.

Стефаникове сприйняття смерті подається не лише призму дитячої поведінки, дитячої психіки, але і через призму світосприйняття дорослої людини. Дитяча смерть у творах Стефаника - це часто емоційно-скрита, холодно-розсудлива тема, де про неї говорять спокійно-врівноважено як про річ побутового характеру.

Смерть як процес зображена в багатьох новелах. Передсмертний стан, стан агонії та наступні післясмертні хвилини привертають увагу В.Стефаника, і він з властивою йому силою слова, емоційно-психологічною концентрацією показує її у новелі „Сама-самісінька". Перед нами зображену бабу, що лежала на землі та дивилася блудними очима на хрест, що був у сволоці вирізаний. Спалені губи з трудом розривала та білим язиком 'їх зволожувала... Хатина подібна до печери з великої грішниці. Кров потекла, баба схлипнула та й умерла. Голову перехилила коло ніжки від стола і широкими мертвими очима дивилася зукоса на хату. Чорти перестали гарцювати, лише мухи зрозкошею лизали кров, позакервавлювали собі крильця... Сідали на чорні горшки під печею та на миски на миснику. Всюди розносили бабину кров.

Зовсім по-іншому бачимо смерть у новелах „Новина" та „Басараби".

Перед нами твори, у яких рішення смерті знаходиться у патологічному маніакальному стані свідомості. Цей стан є крайньою фазою акцентуації, саме такою, коли вона переходить у клінічну форму. Так, у новелі „Новина" знаходимо такі рядки:

У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів у топити і старшу, але випросилася. Далі автор розгортає передтрагедійну картину, яка ніби пояснює вчинок Гриця Летючого:

Відколи Грициха вмерла, то він бідував... - Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай ї земля вікінула! А чума десь ходить, бодай голову зломила, а до нас не поверне... Після цих рядків автор подає картину маніакальної депресії персонажа: Гриць глянув на них із лави і погадав: „Мерці", - і напудився так, що аж його піт обсипав Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камінь поклав на груди.

Картина маніакального стану стає глибшою і супроводжує персонажа: Дівчата глемедали хліб, а він припав до землі і молився, але щось його тягнуло все глядіти на них і гадати: „Мерці!" Виходячи з такого стану, герой наважується вбити дівчат, але одна віпросилася все ж таки у нього. Такий стан свідомості переходить у дію, і він, прийшовши додому нагодував дівчаток і повів дівчат, скрегочучи зубами, через луг до води. Над самою рікою не міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню... Тут наступає кульмінація психологічного стану: Гриць борзенько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду. Йому стало легше, і він заговорив...

Після здійснення акту вбивства своєї доньки поведінка Гриця Летючого міняється. Він уже не відчуває тягара в грудях і мислить розсудливо, даючи дочці „бучок, бо як ті пес надибає", а сам направився до міста.

Виділені нами деталі свідчать саме про психопатологічний стан.

Дещо іншого семіотичного забарвлення набуває смерть у автобіографічній новелі „Басараби": фобія смерті охоплює і переслідує уже не одну особу, а весь рід, неминуче переслідуючи учасників подій. Смерть висить прокляттям над усім родом. З нею уже ніхто не бореться, а піддаються їй, чинячи періодично самогубства.

Тома Басараб хотів повіситися у кошниці в саме полуднє... Та лиш тому три роки, як Лесь затягся; Басараби мають вже до себе що тратяться один за другим. Згадують як повісився Николай Басараб, потім за ним стратився Іван Басараб, а ще не минуло було рік, а вже одног досвітки на маленькій вишеньці зачепився Василь... Бачимо, що смерть викошує цілий рід. І на відміну від долі Гриця Летючого Басараби заможні і не знають лихих злиднів. Бог карає їх, бо і маєтки їм дає, вони богачі, і розум їм дає - а нараз все забирає та й висаджує на бантину.

Односельчани дають своє емоційно-образне пояснення такому явищу, Це своєрідний симптом психічного стану, зокрема очі Басарабів то не очі, то чорна рана в чолі, що жиє і гниє. У одного таке око, як пропасть, погляне, та й нічо не видить, бо то око не до видіння... Око ніби на тебе справлене, а само дивиться десь у себе, десь у глибінь безмірну...

Така панорамна картина тотальної смерті роду, безумовна підпорядкованість смерті для Стефаника стає предметом зображення та навіть дослідження, але автор не знаходить пояснення цьому родовому прокляттю і обмежується тільки констатацією.

У новелі „Моє слово" автор ніби узагальнює і виводить концепцію особистого життя, як і будь-якого іншого, констатуючи його фаталізм та безсенсовість: «Коли я глядів дитиною на мамині очі, як по них сунулися тихесенько пречисті хмарки щастя, - я був щасливий». «А тепер на ті очі смерть долоню поклала. А я шукаю щастя під небом і падаю...».

Стефаник прагне знайти щось біле, як контраст на чорному. Автор підкреслює буденність горя, коли воно притуплює природні реакції. Стираються межі між болем і байдужістю у новелі «Пістунка».

Персонажі Стефаника чинять смерть з якоюсь дивною легкістю, навіть насолодою. Таку картину бачимо у новелі „Злодій": Гьоргій піймав у своїй хаті злочинця, далі відбувається застільна розмова, яка супроводжується питтям горілки, але вона неминуче завершується вбивством злодія. Це вбивство відбувається на фоні інтер'єру сільської хати, де християнські символи є невід'ємним елементом – образи.

Смерть у В.Стефаника багатогранна та многолика. Стефаник розглядає людину з усіх боків, уважно вдивляючись в епізоди, фрагменти її життя. Автор майстерно виписує дітей та дорослих, що стоять на порозі смерті, передає їхні відчуття на тлі сіро-холодних, пастельно-осінніх або зимово-колючих пейзажів. Колористика творів В.Стефаника відповідає настрою смерті, духу її неминучості, тобто колористика і звукові образи відіграють важливу роль у творах письменника, акцентують увагу читача, підкреслюють драматизм. Так, помічаємо сіро-чорні, криваво-червоні, смертельно-бліді (інколи білі, що є теж ознакою смерті) кольори. Ці кольори покриті мороком смерті, вони передають майже космічний сум кінечності людського життя. Таку колористику знаходимо у творах Стефаника.

Отже, маємо проблему смерті, відбувається віталізація смерті, тобто надання смерті рис життя. Стефаник стверджує, що доки людина усвідомлює, що вона людина – вона жива. Знелюднення - найбільша трагедія. Смерть у письм. осмислена як підсумок життя, як судна година.