84. Трагічні колізії долі українського селянства в новелах Стефаника

Багате талантами чарівне Прикарпаття. Не випадково одне з кращих його міст носить ім'я Івана Франка. Сюди він приїжджав. Тут жили й працювали його однодумці, друзі. Серед них — Василь Стефаник, письменник, визнаний одним із кращих майстрів психологічної новели в світовій літературі.  Не знаю, чи знайдеться хоч одна людина, яка могла б без сліз читати «Новину», «Кленові листочки», «Катрусю».  Дуже точно визначила основну рису творчої манери В. Стефаника О. Кобилянська. «Страшно, сильно пишете...», — писала вона в одному з листів.  Повніше розкриває творчу індивідуальність Стефаника І. Франко. Він відзначає, що великий новеліст «дуже добре знав життя і душу сільського люду», саме душу.  «Співець мужицького горя», як називав його Марко Черемшина, виробив таку форму новели, яка була підказана внутрішнім болем письменника, народним стогоном, криком, прокляттям.  Це народ говорить його устами, говорить так, що мороз іде по спині, а деякі деталі ніколи не зникнуть з нашої пам'яті.  Ціла трагедія селянської сім'ї вмістилася в двох реченнях новели «Катруся». «Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несміливо подав доньці. Ніколи він ще не давав їй ніяких лакітків». Вмирає дочка, добра робітниця, помічниця матері. Нічим не може помогти їй батько — грошей нема. Що робиться в душі цього передчасно постарілого трударя, який тремтячою рукою подає своїй приреченій на смерть дитині перший і останній гостинець.  Вражає читача вже першим своїм акордом новела «Новина»: «У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася». Батько вчинив злочин. Чому? І автор розкриває перед нами таку страшну соціально-психологічну трагедію, яка не може залишити нас байдужими. Скажіть, хто забуде ті ніби оловом налиті очі дітей, що, здавалося, важили більше, ніж усе тіло!?  За яку б тему не брався Стефаник, він розробляв її по-своєму.  У його новелі «Виводили з села» проводи рекрута показані як похорон, як останнє прощання з рідним селом, як останнє прощання батька й матері з єдиним сином...  Завершення цієї трагедії маємо в новелі «Стратився». Не витерпів син розлуки з рідним краєм, не виніс сурової муштри, нелюдського ставлення до селянських дітей — повісився! Як глибоко в душу нещасного батька заглянув автор, як психологічно точно розкрив його велике горе!  Нову грань таланту Стефаника розкрила збірка новел «Камінний хрест». Поки я не прочитала однойменної новели з цієї збірки, чомусь думала, що від'їзд за океан для українського емігранта був якщо не веселою, то не такою вже й сумною подією. І тільки прочитавши це невеличке оповідання, я зрозуміла весь трагізм прощання селян зі своїм селом, з рідним краєм. Іван Дідух — це узагальнене втілення глибокої любові селян до рідної землі, рясно политої їхніми потом і сльозами. Ця новела — глибока психологічна трагедія українського трудівника-селянина, змушеного рвати віковічні зв'язки з рідною землею. Письменник оспівав працьовитість і чесність знедоленого бідняка, який, від'їжджаючи в далеку Канаду, залишає на горбі камінний хрест, на якому вибите його прізвище й ім'я.  «Для чого він це робить?» — питаю я себе. Відповідь прийшла сама собою. Іван Дідух хоче залишити пам'ять по собі, хоче, щоб тут, на рідній землі, згадували його й тоді, коли ляже навіки спочити в чужу землю.  Як добре розуміємо ми наймита Федора («Палій»), який вирішив помститися за свої кривди, за змарноване життя.  Який би твір В. Стефаника ми не читали, кожен переконує нас, що це був великий майстер, який мав незвичайний дар проникнення в душу своїх героїв, умів писати так, що раз познайомившись з його творчістю, не сплутаєш його ні з яким іншим письменником.