80. Експресіоністична модель світу в новелістиці в.Стефаника.

Експресіоні́зм (від фр. expression - вираження, виразність). Е. зосереджений на глобальних проблемах, які стосуються цілого людства і кожної людини зокрема: соціальні катаклізми, війна, голод, фатальна визначеність людського життя. Гіперболізоване ставлення до світу, сильні, яскраві, однозначні почуття. Гіперболізованість почуттів героя обумовлюється загостреним конфліктом, нагнітанням протиріч, зведенням докупи різнополюсних почуттів. Зображення експресивне. Всі засоби підпорядковані прагненню дати почуття в його крайньому, майже неможливому прояві. Лексика емоційно забарвлена, тропи теж виконують функцію нагнітання емоцій. Найактивніше використовується гіпербола, іноді посилюється роль порівняння. Кольори в зображенні густі, контрастні, викликають неприємні асоціації. Подія підпорядковується потребам виразу емоцій.

Велич творчості Стефаника полягає в тому, що він зумів поєднати нац. з уселюдським, тобто любов до укр. людини з модерним світоглядом і з модними на той час засобами мистецького впливу. Стефаник втілив експресіонізм в укр. нар. тематику, долучивши чари укр. природи та фольклору.

Він став творцем і неперевершеним майстром експресіоністичної новели в укр. літ, оскільки вражаюче змальовував і нестерпне бідування простого люду, і його нестримне прагнення до щастя, і головне – торкався проблем внутрішнього життя людини, ірраціонемних, трансцендентних.

Проза Василя Стефаника запропонувала якісно новий погляд на світ, погляд очима митця – експресіоніста. Автор по-новому бачив світ, зокрема як динамічну, рухливу системи, у якій взаємодіє контраст абсолютних протилежностей, що породжує особливу напругу сприйняття дійсності. Автор проникає у світ справжніх сутностей явищ та речей, у світ духу.

У праці О.Черненко говориться, що разом із появою експрес. відбулася революційна зміна у настанові до сприйняття дійсності: відтепер не емпірично - позитивістична, а інтуїтивно - суб'єктивна домінанта висувається на перший план. Експр. витворює новий підхід до реальності, а саме – так звану її "дереалізацію", "себто нищення зовнішнього вигляду реальний речей і явищ, щоб вони у зміненій формі знову стали приступними нашому емпіричному та смисловому сприйманню". Найбільшу увагу привертає внутрішній світ героя, а відтак посилюється психологізм прози.

Василь Стефаник має на меті оголити душу й зафіксувати її найменші, ледь зримі порухи, завдяки використанню порівняння та метафори, часте використання гіперболи, превалюють порівняння. Багато уваги приділено й прямій мові персонажів, щоб створити враження природності: думки іноді обриваються, втрачають послідовність, перериваються звертаннями до слухачів, іноді голоси зриваються на відчайдушний крик.

Для Василя Стефаника головним є психологічний бік, його цікавить, як надзвичайні події відображаються в душах персонажів, як впливають на їхні настрої та почуття. Василь Стефаник розуміє душу свого героя – знедоленого земляка. Автор будує свої твори не стільки на розвитку зовнішніх подій, скільки на зміні почуттів, переживань героя. У його новелах нема докладних історій життя персонажів, деталізованих портретів, традиційних зачинів. На початку чи наприкінці твору автор подає дуже стислі описи, які нагадують ремарку в драматичному творі. Василь Стефаник не вважає за потрібне подавати надмірні авторські пояснення. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі, тому таку велику роль відіграють діалоги і монологи, у яких людський біль немов матеріалізувався і гострими голками впивався у серце і свідомість небайдужого читача. На двох – трьох сторінках розгортається така драма людського життя, від якої серце крається. Слово було для Василя Стефаника алмазом, найдорогоціннішим матеріалом. Він невтомно шліфував його, відкидаючи зайве і непотрібне, щоб заграло воно усіма барвами, замерехтіло і засяяло, як коштовне каміння. У кожному рядочку творів відчувається злиття переживань персонажа і письменника.

У Василя Стефаника впродовж усієї його творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності, тому протиставляє омріяне майбутнє або манливе минуле.

Вершиною худ. досконалості, композиційної оригінальності є новела «Новина». Вона починається з розв’язки: Гриць Летючий утопив свою меншу доньку, а старша випросилася. Але автор не засуджує свого героя. Своєю розповіддю Стефаник захищає Гриця, намагається дати читачеві дійсну картину подій, що призвели до трагедії. Цю новелу не можна читати без внутрішнього здригання і страху. Головний герой гине у великих нестатках, не в змозі прогодувати своїх дітей. Дружина його померла, а сам він не може забезпечити своїм дітям бодай кусок хліба щодня. Гриць приходить до висновку, що його діти - то вже живі мерці, але ще сам боїться визнати свій намір. Він хоче якось виправити становище (бігає по сусідах), але у кожного своє горе і такі ж нестатки. Гриць робить свій страшний крок, не думаючи, що це злочин. Автор намагається переконливо вмотивувати вчинок свого героя. Стефаник не тільки захищає свого героя-дітовбивцю, але й кидає звинувачення сусп-ву, що призвело до такого страшного вчинку.

Новела «Злодій» побудована за принципами драматургійно-сценічної композиції. Новела "Злодій" розпочинається мовби "зсередини". Уже перша фраза вказує на певну тривалість дії: "Посеред хати стояли два дужі моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покровавлені". Проте читач легко може домислити, уявити, що було раніше. Таким чином, ліквідовано передісторію, зав'язку, описи, істотні події й деталі, а новелістичну напругу становить розкриття психології головних героїв у драматичній, навіть трагічній ситуації. Тому і кінцівка новели закономірна – злодій мусить померти, тобто бути покараний за вчинену ним провину. Як бачимо, на противагу Мопассану, автор повністю відходить від традиційної, канонізованої побудови сюжету новел з їх поворотними пунктами, пуантом та непередбачливістю розв'язки. Стефаник не шукає новелістичної кінцівки, не ставить мету вразити читача несподіваністю, його більше цікавить поведінкова структура індивідуума, що переживає душевне сум'яття від хаосу світу, фаталізм приреченості людини. Адже літ. ситуація на зламі століть ознаменувалась багатогранним розквітом різних мистецьких напрямів та течій, від романтизму, реалізму, натуралізму до символізму, імпресіонізму, неоромантизму та експресіонізму.

Уже в перших збірках новел повнотою виявився великий літературний талант Стефаника, не зазнавши в дальшому істотних змін. Більшість цінувальників його творчості називали його, як висловився М. Черемшина, «поетом мужицької розпуки». Справді, Стефаник, досконало знаючи, чим жило покутське село, з великою художньою силою відтворив і нужденне його життя, і прив'язання селянина до землі, якої у важких психічних муках часто доводилося йому позбуватися. Герої новел Стефаника — селяни, яких нужда жене за океан шукати кращої долі («Камінний хрест»); ті, що з розпуки пропивають останнє («Лесева фамілія», «У корчмі»), щоб іти в найми («Синя книжечка»), проводжають, як на смерть, рекрутів («Виводили з села»), які часом у війську й накладали на себе руку («Стратився»); Гриць Летючий з новели «Новина», який у розпачі не бачить іншого виходу, як утопити в річці своїх дітей; нужденні й немічні баби, що самотньо вмирають у холодній хаті («Сама-саміська») тощо. Але його творчість мала багато глибше значення: черпаючи тематичний матеріал з добре знаного йому села, Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах сіл, побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головним в показі «мужицької розпуки» були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя. Побут покутського села і його типи послужили Стефанику лише для художньої конкретизації показу людини в межовій ситуації, трагедію якої щоразу переживав сам Стефаник як свою власну («І все, що я писав, мене боліло»). Сила цього співпереживання визначала експресіоністичний стиль творів Стефаника, ще заки десь на початку 1910-их років з'явився і цей термін і геть пізніше сам експресіонізм набув поширення в європейській літературі. Особливості стилю Стефаника походять також з його негативного ставлення до літературних штучностей, композиційних штампів, клішованих мотивацій і взагалі штучної будови сюжету та його облітературення. Звідси цілком новий в українській літературі жанр малої новели, вільний від народницької ідеалізації села, характеристичний зведенням до мінімуму описовості («образ без рамки», за словами самого Стефаника), крайнім лаконізмом розповіді, драматизм якої посилений перевагою діалогу і монологу над розповіддю, специфічно експресіоністичною образністю, прикметним гіперболізмом, застосуванням розгорнених катахрез тощо. Тим самим негативним наставленням до «літератури» пояснюється й уживання покутського діалекту, який засобом «учуднення» віддавав живі, як саме життя, образи трагічної дійсности, які неможливо було б відтворити літературною мовою.