78. Модерністська повість «Тіні забутих предків» Коцюбинського:заголовок як код до прочитання, тема, проблематика, сюж-комп.Особл.,міфопоет.,неором.Тенденції.

Заголовок вказує на злободенність порушених проблем для сучасності. Предки забуті, але їхні болі й радощі, шукання тінями живуть й зараз, повторюються в нас.

Повість «Тіні забутих предків» було створено М.Коцюбинським у 1911 році на основі вражень від життя карпатських гуцулів, їхніх звичаїв та обрядів, оригінальності мислення та світосприйняття. Їхнє життя проходить посеред первозданної краси природи – зелені гори, бурні річки, пишні полонини, на яких вони пасуть отари овець. Письменника вразило те, що гуцули навіть у ХХ столітті залишалися язичниками, сприймали природу як живу, населену духами, добрими та злими. «Тіні забутих предків» - модерний твір, в якому яскраво простежується імпресіоністична манера подачі матеріалу. Хоч сюжет охоплює невеличкий відрізок часу – життя Івана Палійчука, проекція часу насправді набагато ширше. Можна визначити три часові площини відповідно до культурних шарів, наявних у творі. Перший – це сучасна для оповідача дійсність, побут та світогляд гуцульського села кінця ХІХ – початку ХХ століть, яскраво змальована М. Коцюбинським у деталях. Другий – шекспірівський ідеал кохання, яким просякнуте все людське життя, яке підноситься над смертю та облагороджує людину. Третій - то доба дохристиянських народних вірувань, що повертає людину до її первісного єднання з природою.Основні теми, які розробляє Коцюбинський, - життя та смерть, людина та природа, кохання та ненависть, язичництво та християнство. Простота побудови, глибина розуміння проблеми та майстерність письменника вражають. Усе це якнайкраще сприяє втіленню наскрізної ідеї повісті – неможливо існувати без глибинного зв'язку з віковою культурою свого народу, бо без неї людина перестає бути собою, втрачає себе. Єдине спасіння – дослухатися до голосів непевних тіней забутих предків – голосів природи, що здатні розбудити душу. Проте нерідко жорстока доля руйнує людське щастя, гармонію й повноту життя (випадкова смерть Марічки). І тоді ми мусимо вибирати між духовним і матеріальним. Утративши разом із Марічкою і духовну первину свого єства, Іван за якийсь час вирішує спробувати жити матеріальною гранню душі. Відтак заводить господарство, одружується з Палагною. Спочатку нова родина спромагається навіть на якусь видимість щастя. Одначе незабаром Іван переконується, що так жити не може. Повість «Тіні забутих предків» — твір глибоко сокровенний, написаний вже не в руслі етнографічного реалізму, який розробляв М. Коцюбинський в ранній творчості, а етнографічного неоромантизму, оскільки письменника цікавить демонологія як образне втілення зв'язку людини зі світом природи та ірреальний складник світу реального.

Основу повісті складає історія кохання Івана та Марічки, і, здавалось би, ця історія, на перший погляд, носить цілком пасторальний характер. Але поруч з героями живуть і змагаються між собою дві іпостасі символічного світу — Любов і Смерть.

Отже, у творі зображене ідеальне кохання, яке, проходячи через життєві випробування, не втрачає своєї сили, не нищиться, не зникає, а навпаки, загартовується, стає міцнішим, щоб поєднатися в смерті, У коханні поєднуються життя і смерть, реальність і міфічний світ. Читач може провести паралель між історією кохання Івана та Марічки і Мавки з Лукашем. І в «Лісовій пісні», і в «Тінях забутих предків» почуття героїв розгортається на тлі прекрасної природи, і музика стає тим струменем, тим поштовхом, завдяки якому кохання зароджується і міцнішає.

Іван та Марічка знаходять для себе натхнення в природі, в музиці, у пісні, ніби захищаючись таким чином від ворожого для них світу людей, їхніх ворожих родів. Та світ не відпускає героїв від себе, змушуючи їх повернутися від мрій до реальності.

Для кохання розлука — теж смерть. І в розлуці не затьмарюється справжнє кохання, тільки сильнішає, та владна смерть не хоче поступатися життю, бореться з ним, відбираючи у Івана його кохану Марічку.З утратою коханої Іван утратив сам сенс життя, втратив свою душу, та й життя мріяв би втратити, та смерть не забрала його.

Іван не помер. Він продовжував жити і навіть одружився, та тільки то був зовсім інший рівень життя — цілком побутовий, позбавлений тієї краси і сенсу, які були поряд з Марічкою. Чоловік клопотався коло худоби, порався по господарству, навіть почував у цьому клопоті щось схоже на щастя, тільки це був уже не той Іван.

З появою Марічки-нявки життя Івана ніби знову отримало сенс, для нього немов зійшлися два виміри життя — реальний та потойбічний — щоб поєднати його знову з коханою, відродити його душу, його музику.

Іван і Марічка поєдналися в смерті, кохана забрала його у свій світ, не залишивши ворожим душам його доброту, чисту довіру, його вірне серце. Мабуть, тому похорон Івана і зображений майже як весілля, мабуть, тому сумні мелодії на ньому переходять у веселі танці, жарти, пустощі.

Майстер психологічної новели, Коцюбинський знаходить напрочуд вдалі засоби для розкриття внутрішнього світу маленького гуцула. На початку твору таким важливим художньо навантаженим словом є не якийсь дивний троп, а звичайне дієслово «знав». Воно найкраще показує світо-відчуттєву позицію маленького хлопчика. Так, автор зауважує: «Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато». З чого ж складається знання карпатського хлопчика? «Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз провисть стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири».

Уся природа здається Іванкові, наче давньому язичникові, сповненою живої й таємничої сили: «Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржинку, щоб зробити їм шкоду».

Природа — вмістилище не тільки живої, а й божественної сили. Під чарівні звуки Іванкової сопілки Марічка думає про бога-сонце і про сонце як праве боже лице. І в цьому обожненні небесного світила злиті, воєдино і язичницькі уявлення про надприродне, і ототожнення природного тіла з християнським богом.

Коцюбинський бачить джерела міфологічних уявлень гуцулів не тільки в давній традиції, що йде від прапредків, айв особливостях самої гірської природи і способу життя серед неї. Природні явища стають джерелом народження фантастичних образів. В дитинстві для Іванка, як і Марічки, «весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна».

У дорослому віці фантастичні уявлення не зникають, а лише набирають інших форм. Цікавою в цьому відношенні є- сцена першої появи Іванка на полонині серед вівчарів. Він знаходить їх за розпалюванням вогню, причому стародавнім способом — за допомогою тріски й каменю. Письменник показує і язичницький обряд і характер гуцула. Вівчарі не відповідають гуцулові навіть на його вітання «Слава Ісусу!», бо зайняті священною справою. І коли нарешті маленький вогник вискочив із скалки і «ватаг побожно підняв вогонь і встромив в ватру», він обернувся до Івана і відповів: «Навіки слава!».

Гуцул — дитя природи і живе з нею у більшій злагоді, ніж будь-хто. Природа входить у його душу чарівними звуками, казковими образами, якими він наділяє її явища, її рослинний і тваринний світ. І, навпаки, душа людська народжує красу і вертає її природі в своїх піснях: «На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека — все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті!».

Повість ствеpджує пеpемогу світлих сил над темними і ця пpоблема пpодовжує жити і сьогодні.

Iз перших сторiнок ми поринаємо у свiт народних переказiв i вiрувань. Малий Iванко живе серед таємничих розповiдей про лiсовикiв i нявок. В скелях є злi духи, а в рiках − русалки.

"Тiнi забутих предкiв" − дума про добро i зло, любов i ненависть. Одвiчнi прагнення людини до краси, любовi, добра. Та на перешкодi завжди злi сили, земнi i небеснi. Пiснею переплелись вони в життi Iвана, головного героя повiстi М. Коцюбинського "Тiнi забутих предкiв".

У дусi фольклорної традицiї Коцюбинський майстерно поєднує реальнi картини з народними вигадками. Героям повiстi не судилося щастя, проте їхнє кохання невмируще i сильнiше за смерть. Тому в трагiчнiй розв'язцi твору звучить оптимiстична нота. Письменник не тiльки вводить читача в поетичний, таємничий свiт вiрувань наших предкiв, а й спонукає до фiлософських роздумiв про любов i ненависть, окриленiсть i бездуховнiсть, добро i зло, прекрасне i нiкчемне в людинi. Цей твiр глибоко нацiональний, сповнений яскравого народного колориту, високої поезiї почуттiв, яка єднає сучасних українцiв з їхнiми далекими, незабутнiми предками.

Гуцули, як і мешканці Центральної та Східної України, були християнами. Але їх віра у Бога переплелася із давніми язичницькими віруваннями дуже міцно.

Язичники жили серед природи як невід'ємна її частка. Вони вважали, що ліс населений безліччю живих істот: нявки заманюють парубків до провалля, щезники пасуть своїх кіз, чугайстри роздирають нявок, а отже, не є ворожими людині, лісовики доглядають свою маржинку, тобто худобу. А над ними усіма панує арідник, тобто сатана.

Язичницький та християнський світогляди так тісно сплелися у свідомості мешканців Карпат, що вони й самі не помічають, як одна їх дія протирічить іншій. Це дуже яскраво відбито у сцені похорону.

Як бачимо, гуцули багато успадкували від пращурів такого, що навіть нашим предкам з XIX сторіччя здавалося дивним, не кажучи вже про нас. Але М.Коцюбинський зміг відтворити такий незвичний світогляд так, що він здається природним і позбавленим протиріч.