72. Новелістика Коцюбинського

Новелістика М. Коцюбинського — визначне літературне явище світового рівня. Художник-психолог, уважний дослідник людської душі, він заглиблюється в характери і явища, шукає відповіді на болючі соціальні питання, простежує еволюцію духовності людини — від низького до високого, і навпаки.

Українська проза початку XX століття помітно тяжіє до жанру соціально-психологічної новели — особливого різновиду оповідання, в якому дія надзвичайно сконцентрована, сюжет вкрай динамічний, а дивовижні повороти людської долі психологічно умотивовані. Цей жанр широко представлений в українській літературі такими майстрами художнього слова, як Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Михайло Яцків, Микола Чернявський, Марко Черемшина.

Михайла Коцюбинського вважають представником «нової белетристики». Для своїх новел він брав із життя такі гостросюжетні факти, що ці твори відразу справляли неабиякий емоційний і психологічний вплив на читача, примушували замислитись над важливими морально-етичними та соціальними проблемами.

Серед модерну літературного життя імпресіоністична манера творчості давала можливість письменнику повноцінно розкрити суб’єктивні враження. акцентувати свою увагу на душевному стані героїв, не обминаючи найтонших нюансів та психологічних деталей. Неповний сюжет, фрагментарна композиція імпресіоністичних творів посилювали емоційний вплив на читача, збуджували уяву, розвиті фантазію.

Поетика імпресіонізму захопила Михайла Коцюбинського, оскільки Великого Сонцепоклонника завжди приваблювала психологічна деталь, душевні порухи героїв, естетика почуттів… Відійшовши від манери змалювання навколишнього світу перед розкриттям характерів своїх героїв, письменник відразу заглиблюється в їхню душу і, за висловом І. Франка, «нею, мов магічною лампою, освічує усе окруженця».

Етюди, образки, акварелі, психологічні новели — таке жанрове розмаїття зустрічаємо в новелістиці Коцюбинського. Найповніше характерні риси стилю письменника, який став на шлях новаторства, виявилися в етюді «Цвіт яблуні», де органічно поєднані психологічне заглиблення у внутрішній світ персонажа та авторське ставлення до зображуваного.

Душевні й фізичні муки батька, на очах якого помирає маленька донька, передані письменником з такою силою, що цей етюд ніколи вже на забудеш.

Письменник висвічує кожну деталь, яка пов’язана із стражданням батька, і як митець уважно сприймає світ у всій його складності, стверджує думку про зверхність життя над смертю. Пафос непереможності життя, оспіваний письменником, пояснюється безупинним плином буття, його діалектикою, зітканою із суперечностей і контрастів.

Новели Коцюбинського, що з’явилися на початку XX сторіччя, стати свідченням художнього новаторства автора, який зумів витончено відтворити суб’єктивні враження та спостереження, ні на крок при цьому не відступаючи від життєвої правди.

73. Глибина внутрішніх конфліктів у психологічних новелах 1901-1913 рр.

Під впливом піднесення національно-визвольного руху на початку 20 ст. помітно різноманітнилася тематика української літератури. Письменники все гостріше висловлювали своє ставлення до соціальних проблем. Вони не обмежувалися лише описом життя людей, а й відображали боротьбу мас із самодержавним ладом, викривали його нездатність керувати країною. Творчість Івана Франка й Михайла Коцюбинського, Лесі Українки й Олександра Олеся, Ольги Кобилянської і Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Богдана Лепкого, Гната Хоткевича, Миколи Вороного, Степана Васильченка високо піднесла українське художнє слово, забезпечила йому світове визнання. Небувале піднесення соціальних і національно-визвольних виступів мас, яке природно вилилося в революцію 1905 - 1907 рр,, визначило характерні тенденції розвитку літератури не тільки на Наддніпрянщині, а й в Галичині та Буковині, які перебували в межах Австро-Угорської імперії. Українські письменники прагнуть передати пафос визвольної боротьби народу, показують її політичні форми, зображують випростання людини, зростання її соціальної й національної свідомості. Творчість кращих письменників пройнята ідеями патріотичного служіння громадянина рідній землі, наснажена світлим оптимізмом, впевненістю у перемозі, у здійсненні високих ідеалів людства. Представники «нової школи» синтезують, кристалізують неореалістичні прийоми художнього зображення з неоромантичними. Взагалі в українській літературі цього часу виявляється й імпресіоністична (Михайло Коцюбинський), експресіоністична (Василь Стефаник), символістська (Олександр Олесь, Микола Вороний, Гнат Хоткевич) поетика.