61.Мала проза о.Кобилянської 1890-1903 років:тематична й жанрова різноманітність, актуальність проблематики, модерна стилістика, інтертекст.

Мала проза Ольги Кобилянської 1890-1903 років. Тематична і жанрова різноманітність, модерна стилістика. Основний, найпродуктивнiший перiод творчостi О. Кобилянської припадає на другу половину 90-х i 1900-тi роки. Письмениця в цей час опублiкувала багато новел, оповiдань, повiстей, нарисiв, що приносять їй визнання не лише на Українi, а й за її межами – в Росiї, Болгарiї, Нiмеччинi та iнших країнах. Поряд з великим оповiдними формами (повiсть) вона розробляє жанри «малої» прози – пише соцiально-психологiчнi оповiдання з життя буковинських селян («Банк рустикальний», «У св. Iвана», «На полях»), настроєвi психологiчнi образки («Жебрачка», «Покора»), лiрико-драматичнi пейзажнi малюнки («Битва», «Пiд голим небом»), фiлософськi дiалоги («Вiн i вона»), алегоричнi поезiї в прозi («Рожi», «Акорди», «Там звiзди пробивались»), афористичнi мiнiатюри. О. Кобилянська пристрасно любила музику, взагалi мистецтво. У кiлькох оповiданнях та новелах вона майстерно змалювалаталановитi мистецькi натури. У багатьох творах виступає поетом-пейзажистом. Тонко вiдчуваючи красу природи, письменниця дала майстернi зразки пейзажної лiрики, надиханi красою карпатських гiр. Письменниця шукала гармонiї мiж людиною i природою, розглядала останню як одне iз джерел духовного збагачення людини. Саме тому її так боляче вражало порушення цiєї гармонiї, варварське ставлення до природи. У творчостi О. Кобилянської все виразнiше починають звучати соцiальнi мотиви, якi вона трактує з позицiй письменницi-демократки, посилюючи й поглибюючи той реалiстичний напрям в українськiй лiтературi на зламi двох столiть, що його репрезентували I. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник.

63,64. Проблема землі, її худ. Осмислення та специфіка розв. У творі . Літ. Контекст.

У зарубіжній літературі цю тему порушували такі письменники як Е. Золя ("Земля"), Г. Успенський ("Влада землі"), О. Бальзак ("Селяни"), В. Реймонт ("Селяни") та ін. Вона була провідною в українській літературі. Такі видатні митці слова, як І. Франко, П. Мирний, І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський, В. Стефаник, А. Тесленко, М. Черемшина, Л. Мартович, С. Васильченко та інші глибоко відчували проблеми українського селянина, зокрема проблему землі і прагнули якомога глибше розкрити її у своїх творах. Не стояла осторонь цієї проблема і відома українська письменниця Ольга Кобилянська.

Повість О. Кобилянської «Земля» написана під впливом глибокого потрясіння від трагедії, що сталася в селі Димки на Буковині. В основу покладений достовірний факт братовбивства, яке сталося на Буковині в 1894 р. в с. Димка. Відштовхнувшись від життєвого факту жахливого братовбивства, письменниця зображує в повісті широку картину тогочасного селянського життя, розкриваючи умови, що стали поштовхом до страшного злочину. У повісті ця історія позбувається соціальної конкретики - убивство заради землі, і виростає до розмірів всезагальної трагедії людини.

Земля - це те, з чого починається звивистий шлях героїв до трагедії.

Люди залежні від землі. Усі персонажі твору пов'язані з землею. Власність на землю визначає взаємини між людьми, їхню психологію, вчинки. «Ми люди, що знаємо лиш землю», — говорить Івоніка Федорчук. Слова про землю звучать у творі неодноразово. Показуючи магічну, містичну владу землі над селянами та її наслідки, О. Кобилянська тонко розкрила психологію героїв.

В основі твору лежить проблема людини і землі. Так, земля споконвіку була необхідна людині, щоб вижити, була мірилом багатства, достатку. Але до землі треба ще докласти працю рук, походити біля неї, як біля дитини, щоб вона відчула турботу про неї. З дитинства у селянській родині батьки привчали дітей до землі, у селянина виробилася психологія відданості їй, бо земля — годувальниця.

Докія Чоп'як вклала душу в неї, боялась, щоб чоловік-п'яниця не пропив її. Свою єдину дочку Парасинку вона віддає за нелюба тільки тому, що в його батька багато землі. А любов, гадає вона, прийде потім. Так і Марійка та Івоніка Федорчуки все життя тяжко робили, стягувалися на землю, щоб мати її вдосталь, бо у них два сини, які повинні успадкувати її після їх смерті і продовжити роботу на ній, бо без землі неможливо прожити.

Нарешті Федорчуки здобули її, в селі їх вважали кращими господарями, але щасливими вони не стають, бо змушені каторжно працювати на своїй ниві, щоб вона не вирвалася з їхніх рук.

Найбільшу увагу авторка приділяє родині Федорчуків, де й стався жахливий факт братовбивства.

Родина Федорчуків природньо слідує заповітам пращурів: працюють на землі, народжують дітей. При чому, батьки чітко формулюють свою життєву мету: тяжка праця заради дітей. Так повелося, що кожне покоління готує своїх наступників, працює заради нащадків.

Старий Івоніка Федорчук — людина спокійна й лагідна. Це працьовитий хлібороб і люблячий батько. Радісних хвилин у його житті було дуже мало. Щоб придбати землю, Івоніка все життя тяжко працює. Однак, навіть ставши заможним, він продовжує так само працювати, відмовляючи собі в усьому, бо боїться втратити землю. Івоніка дуже любив своїх синів, хоча й особливі надії його пов'язані зі старшим Михайлом. Проте не пощастило. Незабаром Михайло повинен покинути батьківський дім і йти служити. Михайло такий саме працьовитий, розумний, порядний, як і батько. Але силою обставин примушений відірватися від рідної землі, яка повинна була саме йому відійти у спадок і займатися протиприродними справами: виконувати накази, стріляти, вбивати і головне — терпіти постійні знущання і приниження.

Його дружина Марійка така ж працьовита, разом із чоловіком вона поневірялася у наймах і заробітках, економила на всьому, щоб придбати власне господарство. Гонитва за землею, залежність від неї зробили Марійку скупою й черствою.

Ставлення до дітей у родині Федорчуків також залежить від того, як сини цінують хліборобську працю.

• Івоніка та його дружина поважають старшого сина Михайла, бо він любить землю, з радістю працює на ній.

• До молодшого Сави у них немає такого почуття: той лінується, не хоче працювати.

У дитинстві молодший син Федорчуків був тихим, слухняним, але під впливом оточення (зокрема родини дядька Григорія), він став грубим, непокірливим, злим. Сава спокійно вбиває пташок тільки заради задоволення, просто так.

Спочатку Саву мало цікавила праця на землі, він прагнув легшого життя, але під впливом Рахіри, яку він кохав, Сава пробує повернутися до землі, здобути її. Проте батьки поставили йому умову: або Рахіра, або земля. Сава хоче мати і те, і друге, а тому йде на злочин. Відомий біблійний мотив братовбивства в «Землі» значно розширюється, поглиблюється, психологічно ускладнюється.

Земля була початком драми та її логічним фіналом. Сава не належав землі однозначно, проте він дуже влучно стріляв з рушниці, тому помічаємо невідповідність реальної дійсності та людських можливостей та прагнень. Очевидно, гіпертрофоване почуття до землі, яке мали батьки, стало умовою зародження конфлікту, причиною зміщення пріоритету життєвих цінностей Сави, що призвело до трагедії, смерті одного сина і фактично втрату другого, Івоніка Федорчук поступово втрачає віру в землю. Саві закидали, що він п'є та ходить до Рахіри, а куди він міг подіти свої молодецькі сили, якщо до землі його серце не лежало. Він часто казав, що краще б пішов служити, але складалося по-іншому. Сава не міг жити за законами, які диктувала земля, — і став убивцею рідного брата.

Найкращий шматок землі Івоніка хоче віддати сину Анни, який піде до школи. Він хоче, щоб земля допомогла хлопчикові здобути освіту.

Отже, осмисливши багатий життєвий матеріал, О. Кобилянська показала не тільки те, до яких наслідків може призвести рабська залежність людини від землі, а й причини такої залежності.

Земля, а точніше, її відсутність — це головна причина, що штовхає героїв до морального спустошення. Відсутні моральні орієнтири, відсутня віра у справедливість, а якщо немає справедливості, то можливим стає будь-який злочин. Злочинця за умов відсутності справедливості не можна покарати.

Повість "Земля" має виховне і пізнавальне значення, а також залишається актуальною і в наш час. Проблема землі не вирішена й досі, хоча багато говориться про те, що вона повинна мати справжнього господаря. Сутність людського буття полягає у тому, щоб стати справжньою Людиною, залишити в пам'яті інших добру згадку про себе. Федорчуків — це новітня інтерпретація християнського мотиву братовбивства, хоч і написана за реальними подіями, що відбулися в с. Димка, де жила якийсь час О. Кобилянська. Цьому творові притаманні глибокий психологізм та символізм у розкритті образів. Так, Михайло і Сава — протилежні психологічні типи. Марійка та Івоніка — уособлення цінностей народної моралі, Сава і Рахіра — втілення духовної деградації, образ Анни передає трагедію шляхетної, чутливої душі в жорстоких обставинах тогочасного сільського життя.Отже, тема повісті — трагедія братовбивства, що сталася в селянській родині Федорчуків.Уже сам факт розробки авторкою біблійного мотиву свідчить про те, що в основі твору морально-етична проблематика, заглиблення у філософську й навіть містичну царину, притчева атмосфера, наскрізна знаковість (символічність). Провідна ідея повісті — пошук причин братовбивства, тобто першогріха, зла у світі. Ця надідея розкривається у двох основних проблемах твору: людина й земля та доля людини. Окреслимо докладніше кожну з них.Перша проблема. Ольга Кобилянська поглиблює, конкретизує уже на той час досить розроблену ідею про те, що селянин перебуває під владою землі. Письменниця розширює діапазон — не лише селянин, а й кожна людина; крім того, виокремлює два різновиди такої влади — духовну та матеріальну.

Аби жити із землі, успішно господарювати на ній, селянин має прийняти її закони. Найголовніші з них:

• любов як життєва настанова;

• необхідність керуватись і знаннями, і вірою;

• життя — найвища краса і самоцінність;

• сумлінна праця — священний моральний обов’язок, єдиний засіб і виправдання буття людини.Саме за цими законами живуть Івоніка й Михайло, вони перебувають під духовною владою землі. Причому духовна й матеріальна влада землі в їхніх душах зрівноважена: люблячи землю, молячись на неї, милуючись нею, вони дбають і про зиск, і про збагачення зі своїх ґрунтів.Однак рівновага між двома владами землі в душі хлібороба часом порушується, тоді зиск стає головною його метою. Така настанова приносить у світ дисгармонію: Докія нівечить життя своїй доньці, видавши заміж за багатого нелюба; Марійка через свою скнарість мимохіть стає однією з причин трагедії Михайла й Анни; спричиняється до лиха й Рахіра, прагнучи поживитися федорчуківською землею.Ще страхітливіша духовна катастрофа настає тоді, коли людина цілком зрікається влади землі над собою, пориває з нею зв’язок. Тоді вона пориває і з мораллю, утрачає совість (здатність розрізняти добро і зло), витісняє Бога зі своєї душі. Такою людиною виступає в повісті Сава. Властиво, Сава повторює комплекс Каїна: ним також керують гординя і заздрість. Розкриваючи цей образ, Кобилянська досліджує природу каїнізму. Сава — абсолютний бунтар, його головна мета — цілковита свобода, незалежність від усього — від батьків, дому, землі, людей. До світу в цілому Сава налаштований вороже, надто ж до тих моральних настанов, що зазіхають на його егоїстичну вседозволеність. Сава затято долає в собі відчуття гріха (наприклад, він гордиться, що не боїться гріха кохатися з двоюрідною сестрою Рахірою, навмисне робить це, кидаючи виклик табу, заборонам).Куди ж веде така життєва позиція? Зрікаючись влади землі, ширше — влади любові над собою, Сава прагнув вибороти абсолютну свободу, а знайшов абсолютну неволю, став безвідмовним знаряддям у пазурах князя тьми, утратив здатність собою володіти, розпоряджатися. Наприклад, побачивши під час весняної оранки зайця, парубок блискавичним рухом машинально убив його грудкою, а потім викинув геть. На батькове запитання: Нащо ти вбив зайця?» — не міг нічого відповісти, бо «в дійсності не знав, пощо вбив його; якесь “щось” у нім приказало йому те вчинити». Значить, не жадоба землі — причина братовбивства, а, навпаки, зречення влади землі. На погрозу матері позбавити його спадку, Сава якось відповідає: «Чи я жадаю від вас землі?.. Я не жадаю від вас ані крихітки землі! Держіться вашої землі, а я зроблю, що мені схочеться!» Отже, не земля, а якраз оте «щось», що «приказало» Саві вбити зайця, підштовхнуло його і до братовбивства.Епілогові сцени повісті разюче засвідчують духовну смерть братовбивці. Пристрасний потяг до Рахіри минув, бо тепер (після законного одруження) це вже не гріх, не долання заборони; батьки й люди загалом відсахнулися від нього. А головне — сам він «не має спокою», «ходить, як зб.чуджений», тобто відчуває смерть своєї душі, отже, безцільність свого існування.Друга проблема, досліджена в повісті, — фатум, влада долі над людиною. Авторка наголошує, що кожна людина проходить по життю лише тим шляхом, який їй накреслено згори, і як би не старалася, що б не робила, не зможе звернути з цього шляху. Все-таки зречення влади землі — лише зовнішня, очевидна причина трагедії, глибинна, визначальна — доля. Це одразу підтверджує епіграф, узятий із писань норвезького містика Юнаса Лі: «Кругом нас знаходиться якась безодня, що ґі вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша». Кобилянська підкреслює вплив спадковості на характер людини. Проте тільки доля вирішила, що Михайло вдався в Івоніку, а Сава — у Марійку, а не навпаки; чи так само Анна — у «чесного ґазду» батька, а не в лиху, потворну тілом і душею матір.Мріючи про своє щастя, Михайло якось згадує народну мудрість: «Що має бути, те не мине його!» Усім наступним ходом подій ця мудрість підтверджується. І то доля часто засвідчує свою волю певними символами, треба лишень уміти їх розгадувати. Так, саме в ту мить, як Михайло вперше наважився запросити Анну на танець, стихла музика — обірвалася струна. А коли того ж вечора Петро повів Анну до танцю, «голос скрипки неначе навіки злучив їх з собою». Так доля показала, з ким судилося бути Анні в парі.Саме в день свого святого Михайло мусить лягти в землю — і лягає. І ніщо не може зрушити цього присуду, навіть сутінки й священний звичай не хоронити небіжчиків після заходу сонця. Даремно благає Івоніка навколішках суддів, аби дозволили підождати з похованням до світанку. Йому відмовляють не люди, а сама доля. Так мусило статися і так сталося.З якою ж метою посилаються людині удари долі? Авторка підводить до думки: для того, аби людина приборкала свою гординю, навчилася скорятися волі Божій, якщо та навіть незбагненна, визначила в житті головне й зосередилася на ньому, відкинувши другорядні, а то й хибні вартості, узялася спокутувати свої гріхи (що й спричинили фатум).Ось Івоніка. Він майже одразу після трагедії визнає себе грішним, а значить, змиряється з карою, знаходить душевну рівновагу й далі чинить мудро (починаючи з того, що мовчить на суді, не звинувачує і не виправдовує Саву перед людьми, примушує сина-братовбивцю пам’ятати про злочин і при тому жаліє, любить його).Інша річ — Марія. Вона всіляко противиться долі — упадає у відчай, ремствує, лютиться, винуватить усіх, окрім себе й Сави, тобто не хоче визнати гріха. Наслідок: коли доля зробила їй подарунок (Анна принесла онука), Марія не оцінила, не зрозуміла цього (засліплена образою за те, що Анна звинувачувала Саву) і в такий спосіб власноруч убила живу пам’ять про Михайла, його продовження, рід. Лише пекучі чоловікові слова відкривають Марії очі, вона усвідомлює нарешті свій гріх.Визнання власної вини робить Івоніку й Марію мудрими. Вони чинять саме те, що тільки й може зняти з їхнього роду гріх, зупинити фатум, — тяжко працюють для того, щоби наймати служби Божі й відбувати посмертні обіди — «дбати за Михайлову дуиіу… і за свою, і Савину провину благати Бога». Отже, це шлях молитви, духовного очищення через самозречення й добротворення.