61.Мала проза о.Кобилянської 1890-1903 років:тематична й жанрова різноманітність, актуальність проблематики, модерна стилістика, інтертекст.

Тонкі психологічні спостереження авторки за внутрішнім світом, духовними пориваннями її персонажів, розкриття багатства і краси світу природи, переплітаючись із глибокими ліричними відступами та музичними інтонаціями, що породили шедеври української новелістики, виявляють нові неоромантичні тенденції тогочасної світової літератури.

Новелу "Природа" Іван Франко зараховував до кращих новел цієї письменниці.

Аналізуючи творчість О. Кобилянської в цілому, Л. Білецький визначав три характерні риси її новелістики: ліризм, психологізм та почуття природи.

Ліризм проявлявся у глибокій внутрішній настроєності, переплетеній надзвичайно чуйним смутком, тугою за чимось високим, за ідеалом краси й пориваючим устремлінням до внутрішньої свободи людини, якої так бракує в реальній дійсності та яка так світить далекою перспективою звільнити душу від внутрішніх кайданів, що її сковують.

Психологічно точний аналіз дозволяв розкрити виняткову, витончену особистість, душа якої висвічується найрізноманітнішими переливами настроїв. А природа символізує людське єство. Звернення до природи, дозволяло авторці розкрити потаємні та глибинні порухи людської душі. У Щоденнику О. Кобилянська писала: "Природа часто буває дзеркалом душі... Над темними вершинами гір котиться важкий, сірий туман, захмарене небо невдоволено мовчить. Гірські смереки, на які налітає буря, схиляють свої горді верхів'я, ніби від нестерпного болю... А я... я сиджу самотою і дослухаюся до бурі в своїй душі, дослухаюся до волання шаленої, неприборканої туги... Що хоче те немудре серце? Чого воно не дає мені спокою?"

Природа у новелі — це не тільки п'янка, пишна, велична декорація, яка поетизує "роман на мент" міської дівчини та гуцульського парубка, це — їхня кров і нерви, сутність людської природи й породи взагалі. Природа стає дійовою особою, яка співпереживає з героями найтонші порухи душевного пориву. Природа манить до себе молоду .русинку із рудим волоссям, бо у світі людей їй було нецікаво. Вона виросла на самоті, не знала життя. Точніше, життя

Вона знала , але не життя суспільства. Світ поставав перед нею крізь призму книжок ("Толстой був її богом, Шевченка ж знала майже напам'ять") та власну фантазію, яка розвинулась у буйний цвіт, "що його коштом придавились всі інші пориви і ніколи не побачили Божого сонця". Вона була чуттєвою, але бездіяльністою і над усе любила природу. Природа була відгомоном, відлунням її душі, ні, скоріше давала те, чого їй самій не вистачало — бурхливої пристрасті: "Інстинктивно чула існування бур, і були хвилі, коли душа її пристрасно за ними тужила. Боротьбу любила так, як любить пишні, багаті красками картини та оп'яняючу музику, і так само вона собі її уявляла". Але поки що в житті її нічого не відбувалося. Вона любила силу, але сама не спроможна була цю силу проявити. Були хвилини, коли вона відчувала в собі надзвичайну силу, але це тривало недовго. Вона знову ставала лінивою. Очікування якихось подій мучило й розстроювало її. Тоді вона зверталася до природи, набиралася сили й терпіння.

Лише одного разу сталося з нею щось таке, чого не можна було пояснити словами. Якийсь інстинктивний порух примусив її вибігти на подвір'я приборкати буйного жеребця. їй дуже захотілося усмирити звірюку, але у найнебезпечніший момент вона просто налякалась і впала.

Це зайвий раз нагадало їй про безпорадність, але душа благала іншого. Можливо, саме в той момент, коли вона лежала обезсилена в кімнаті, народилося потаємне бажання взяти реванш. їй так захотілося подивитися на юнака, який привів коня. У той момент юний русин в її уяві постав таким же гордим, відкритим і неприступним, як природа.

Одного разу зустріч все ж таки відбулась. І ця зустріч наповнила її жаданим "щось" — тим новим і живим чуттям, якого ненастанно вона шукала. Осягнути щастя вона могла лише через сприйняття природи, яка з точністю до найдрібнішого передавала багатство відтінків збуреного до глибини психологічного стану її єства. Природа вабить її своєю красою та силою, а він тут, у лісі — уособлення і краси, і сили, і сміливості: "В неї багато значила фізична сила і тілесна красота, і хоч вона рідко коли "любила", то все ж таки їй милі гарні, кріпкі люди. Коли чулася втомленою, находило на неї часто тужне бажання, потреба — відпочити на чиїй-небудь груді. Але той хтось мусив би бути сильний і сміливий".

Сьогодні у лісі вона була не одна, а з цим красивим, сміливим та сильним чоловіком. Напевно, то був той самий момент, коли хотілось "відпочити на чиїй-небудь груді". Підсвідомо проривається страх, а раптом він полишить її? Прірва, по краю якої піднімалася вона поруч з хлопцем в гори, густішання лісу, стрімкість стежки посилюють відчуття самотності й тривоги — з'являється чуття, незнане досі. Це кохання? Але чому Вона постійно стримує себе? Можливо, причиною стриманості була розмова, що передувала цьому сходженню. Вони приречені, оскільки між ними прірва суспільна, інтелектуальна.

Аристократка не може оселитися у колибі пастуха на високій полонині. Проте природа вивільнює всі почуття, яких вона так боялась. Вони піднімалися на вершину не тільки гори, а й своїх власних почуттів.

Продовж.Від навколишньої природи та природи внутрішньої вони падають, знеможені, підвладні її інстинктам, як бранці. Натуральні людські інстинкти вростають у рослини, в конфігурацію гір, промайнуть на оточення. Таким чином проривається її внутрішня отримувана до того часу, первинна сутність: "її бабка по батькові, власне, була гуцулка. Гарна, а проте мужичка! В них все бувають непомітні хвилі, коли інстинкти прориваються і греблі не знають". Кохаючи русина, вона віднаходить цілісність свого єства, зливаючись в органічну єдність зі світом своєї природи. Вона взяла реванш — і приборкала цього впевненого гуцула, багатого одинака, за яким усі дівчата гинули в селі.

Осип Маковей зазначав, що О. Кобилянська намагалася віднайти ключі до двері, яка називається "повним життям". У новелі "Природа" кохання, безмежні простори вивільнюють з-під страху вільну натуру, тим самим наповнюють життя героїні змістом, який вона так довго шукала. її очікування нарешті реалізуються, вона стає сама собою, бо пізнає свої внутрішні потреби: "Повне життя, звісно, це не може бути ніщо інше, як заспокоєння всіх потреб духа і тіла".

Лірична мініатюра.

"Тут повинні би рожі стояти" Є.-П.Якобсена "Рожі" О.Кобилянська, вірогідно, задумала написати 1888 року, коли перекладала новелу визнаного кольориста, свого чи не найулюбленішого скандинавського автора, однак реалізувала задум аж через вісім літ, року 1896, коли, знайшовши себе-митця, увійшла у творчий азарт: "данець" зробив так я ж спробую інак. То було змагання малярки з малярем.

Письменник, практикуючи синтез літератури й малярства, повинен би подавати колір не лише як внутрішню, а і як зовнішню ознаку предмета й зображати дійсність статично. Зовні статичними, незрушними зобразили центральних персонажів своїх новел обидва автори: О.Кобилянська рожі, Є.-П.Якобсен чурів (пажів). Колір подали по-різному: Є.-П.Якобсен поверхово, виключно як зовнішню ознаку деталей екстер'єру і вбрання чурів; О.Кобилянська ж заглиблюється у колір, психологізує його, а заодно персоніфікує рожі і надає барвам нетрадиційного символічного значення (темно-червона експансивність, блідо-рожева наївність, біла самозаглибленість).

Узагалі, в буковинської письменниці вийшов натюрморт, а в датського прозаїка пастораль, де замість пастушків ідеальні чури, а замість ідилічного тла зруйнований часом фонтан і дорога навколо нього. Навколо. Новела "Тут повинні би рожі стояти" побудована за принципом кола: починається і закінчується фразою, якою названа. О.Кобилянська "зімкнула" початок і кінець Якобсенового твору і таким чином надала своєму теж круглої форми, неспроста вважала "Рожі" за "короткий нарис, чи, властиво, рондо в прозі"1. Rondo (італ.) коло.

Героїня твору «Impromptu phantasie» ще з десяти років закохана у музику, відколи почула вперше ніжні акорди «настройника фортеп’ян». «Кождий його удар по клавішах і кождий живий рух його електризували її і виводили з рівноваги… Те, що грав, була пристрасть, а як грав –зраджувало його яко людину…» Так трапилося у житті, що героїня не вчилася музики, але ті далекі дитячі спогади дали якийсь поштовх – вона не уявляла життя без музики, яка дивним чином впливала на неї. «Я не вчилася музики ніколи. Я ніколи не могла «Impromptu phantasie» сама грати! Але коли чую її, як другі грають, то душа моя наповняється слізьми. Що се такого?... Коли чую музику – готова вмирати. Стаю тоді божевільно-відважна; стаю велика, погорджуюча, любляча... Що й залежить на мені, коли лиш музику чую!..» [5, т.1, 358].

Софія Дорошенко, героїня твору «Valse melankolique»,– творчо обдарована особистість, заповітна мрія якої – закінчити консерваторію і стати піаністкою. Подруги так і називали її – музика. На жаль, життєві обставини часом сильніші за прагнення людини. Дівчина через брак коштів не може продовжувати навчання. Найзаповітнішій мрії не судилося збутися. Безрадісне життя і чарівна музика – контрасти, які спричиняють драму душі талановитого митця. Та «загадкова сила музики» допомагає вистояти. «Грала етюд Шопена ор.21 чи 24… Кілька разів раз по раз… Душа стала здібна розуміти музику… Кімната стала мінитися. В неї напливали лагідно, одностайними хвилями, один по другім, звуки. Все звуки й звуки… Хвилюючи сильніше й слабше, піднімаючися високо й спадаючи знов, заповняючи широкий простір собою» [8, т.1,441].

Душевний неспокій, переживання, нервозність передає музика, яка відтворює стан душі. «Відтак заграла... Почала злегка, граціозно, немногими тонами якийсь вальс. Перша часть була весела, зграбна й елегантна. Друга змінилася. Почалося якесь глядання між звуками, неспокій, розпучливий неспокій! Спинялася раз по раз на басових тонах, то нижчих, то вищих, відтак покидала їх і переходила шалено скорою болючою гамою до вищих звуків. Звідти бігла з плачем наново до басів – і знов глядання, повне розпуки й неспокою... все наново, і знов ряд звуків у глибину... Весела гармонія згубилася; остався шалений біль, торгаючий божевільне чуття, перериваний яснішими звуками, мов хвилевим сміхом. Грала більш як півгодини, відтак урвала саме посередині гами, що летіла у вищі звуки акордом несамовитого смутку... в її душі відогравався цілий вальс, що його лиш скінчила і не може позбутися вражень його» [8, т.1, 447].

«Нараз підняла голову й почала знов те саме грати... Легкий, граціозний початок, а відтак другу частину. Грала майже завзято, мовби боролася з чимсь із усієї сили, але закінчила знов посередині перервавши смутком» [8, т.1, 448].

Знову неприємності у житті Софії: дядько, єдина надія, відмовився її утримувати у Відні. Зі сльозами на очах, прибита горем, із відчаєм у душі вона сідає за фортепіано і у темній кімнаті починає грати. Та музика – стан душі. «Грала свій вальс, але так, як ніколи. Мабуть, ніколи не заслуговував він більше на назву «Valse melankolique», як тепер. Перша часть – повна веселості й грації, повна визову до танцю, а друга… О, та гама! Та нам добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим летом від ясних звуків до глибоких, а там – неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, товплення тонів, бій, – і знову збіг звуків удолину… відтак саме посередині гами смутний акорд… закінчення » [8, т.1, 458].

Через весь твір проходить мотив меланхолійного вальсу, який повторюється так символічно – тричі. Сильний стресовий стан дівчини доводить її до відчаю, фізичного та душевного болю. Символічно, що з останніми акордами зіграної мелодії, обірвалася струна, як і струна життя талановитої піаністки, яку «музика позбавила життя» [8, т.1, 460].

«Меланхолія і дика непогамованість, безмежний смуток і безмежна відвага – се основні риси молодої дівчини, якою уособила Ольга Кобилянська фантазію Шопена, стараючись переповісти словами враження музики, як се вона не раз потребує і в інших творах», – зауважує Л.Турбацький [10, 65].

Аглаї-Феліцітас з твору «За ситуаціями» музика допомагає вистояти перед важкими життєвими перешкодами, заспокоює, додає сили. Її гра відтворює душевні муки та переживання.

«Грала сильно, завзято й пересипувала струменями звуків. Збирала їх з правої на ліву, з лівої на праву: вона щось пояснювала. Між те вплітала мелодію, що тужною стьожкою добувалася з-під пальців – і впивалася в серце… Аглая-Феліцітас плаче. Грає й… плаче. Кидає звуками, термосить, перешіптується ними, збирає їх, зливає в одно, благає… І посеред сильних, потрясаючих акордів вриває без закінчення мелодії і встає…» [5, т.5, 52].

Дівчина старається перебороти душевні муки, її заспокоюють, але вона розуміє, що, втративши коханого Андрія, за словами якого в ній «є триб за ситуаціями», їй допомогти перебороти душевні страждання зможе лише музика. «Його нема, я стою, мов у човні на морі.. але передусім музика, музика… та музика, що викликає небесне пекло у грудях. Не кожний її розуміє» [5, т.5, 53].

Перша прозова річ О.Кобилянської, музична від початку до кінця, від задуму до втілення його, - без сумніву, ескіз „Impromtu phantasie” (1894). Ескіз „Impromtu phantasie” помилково вважають імітацією однойменного твору Шопена, улюбленого композитора письменниці.

Словом „impromtu” письменниця натякнула на спонтанну реалізацію задуму, а „phantasie” - вільна музична форма, куди (саме тому, що ця форма вільна) авторка зуміла вкласти свій характер, наскільки такий химерний характер узагалі дається оформити. Жанр твору - ескіз - вказує на невижитість вповні його героїні.

Фрагмент „Valse mйlancolique” (1897) - теж укладене в музику життя О.Кобилянської, а не імітація Шопенового вальсу, найвагоміший доказ чого - те, що прототипом трьох героїнь новели була сама авторка, її складна душа/