48. Герострат

 Мислителем назвав поета білоруський письменник М. Богданович у чудовій статті «В. Самійленко» (1916). Ця риса творчої індивідуальності поета особливо чітко виступає в його ліричному монолозі «Герострат» (1888). Глибоко розкривши переживання Герострата, автор, проте, не викликає до нього співчуття. Страждання поетового Герострата — це страждання індивідуаліста, егоїста. Герострат не відчуває органічної потреби брати участь у творчій праці народу. Його цікавить тільки особиста слава. У жадобі слави він цілком свідомо йде на страшний злочин — підпалює видатну античну споруду — храм Артеміди. Але безсмертя — не в руйнуванні, а в творенні.

М. Рильський зазначав, що нахил до роздумування вирізняє Самійленка з-поміж його плакучих і співочих сучасників і що замилування його в грі думки, в суперечностях ідей дозволяє нам бачити в авторові «Герострата» попередника Лесі Українки з її геніальною діалектикою. «Герострат» тут згадується не випадково, але, звичайно, не один він дав підставу М. Рильському так високо оцінити поета. Афоризми й сентенції, на які багаті поезії Самійленка, також нагадують нам творчість великої поетеси. Споріднює Самійленка з Лесею Українкою і піклування про піднесення культури українського віршування.

49. 50. Самійленко. Гумористичні й сатиричні твори

Мистецтво сатири у фантазії Самійленка «У Гайхан –бея». Гротеск як ознака поетики.

У творчому доробку письменника є й драматичні твори, найвідомішими серед яких є «Чураївна» (1894) та «У Гайхан-бея» (1894). Важливі соціальні конфлікти та морально-етичні проблеми порушуються в драматургії В. Cамійленка. Відомий поет-лірик і сатирик у своїх п'єсах звертається як до історичних джерел, так і до сучасного життєвого матеріалу.

Гротескна п'єса про правителя фантастичної країни Гайхан-бея та його родину. Правитель дуже легковажна і при тому владна людина, якій покарати, повісити революціонера (який може й близько не бути революціонером) легше, аніж навчитися граматики. Вся сім'я боїться владаря і не може йому протистояти. Він же видає купу законів і статутів зовсім абсурдних і пустих, а відміняти свої покарання (навіть якщо йому доказано, що він не правий, і якшо він же з цим погодився) він не може, бо ж народ йому не буде вірити, якщо він сам свої ж рішення буде відміняти. Доходить до того, що навіть коханого хлопця своєї донечки Селіма (який допомагав, між іншим, батькові, був дуже близькою йому людиною та порадником, поки не зізнався в коханні до його дочки) перевіряє і знаходить якісь пусті докази, які не мають сенсу. Дуже цікавий і фінал п'єси, рівносильний початку. Так хочеться думати, що в цій родині все змінилося на краще.

51. Творчість Олександра Олеся в контексті символізму.

Олександр Олесь обробляючи український фольклор, відзначився своїм оригінальним поєднанням тенденцій західноєвропейського символізму з традиціями українського мистецтва, традиційні сюжети часто ставали фундаментом для вираження символістських ідей. Спираючись на “філософію серця”, письменник збагатив скарбницю світового символізму новими формами вираження душевних почуттів (особливою милозвучністю, використанням жанрів українського фольклору – пісні, думи, казки тощо, поєданням абстрактних символів з реальними враженнями).

Прикладом творів митця де переважає поетика символізму: драми Олександра Олеся «По дорозі в Казку», «Над Дніпром», «Трагедія серця», «По Мюллеру», «Злотна нитка», «Тихого вечора», «Осінь», «Танець життя», «При світлі ватри», «На свій шлях», «Хвесько Андибер», «Земля обітована», «Вилітали орли…», «Ніч на полонині», «Хам», «Буржуї». Розробляє цю тему О. Олесь у драмі «По дорозі в Казку» (1908). Символіка твору досить прозора. Народ заблудив у лісі й не може знайти стежки, щоб вийти з темряви на світло. З’являється Він — юнак, який береться вивести заблуканих із мороку й указати їм шлях у прекрасну країну Казку. Одначе із часом Він починає сумніватись у своїх силах, усвідомлює, що ще не доріс до місії провідника. Під впливом сумнівів героя зневірюється й народ. Можна здогадатися, що описана ситуація символізує суспільні настрої часів реакції після поразки Революції 1905 р. Символічно, що єдиним мешканцем Казки є хлопчик «років десяти» — це молоде покоління, для якого «ми будемо йти вперед і грудь.ми дужими дорогу пробивать». Отож зберігається надія, що знову колись з’явиться герой, який поведе людей до світла.

Важливе значення має також образ Дівчини. Вона залишається однією з тих, хто «йде зустрічати ранок», на відміну від юрби, що вбиває провідника. Фігура Дівчини підкреслює розкол, який відбувся серед людей. Більшість із них уже не прагне ввійти до Казки, але невелика когорта сміливців хоче продовжувати шлях. Крім того, Дівчина — уособлення віри в себе, у власні сили, духовної міцності, символ світлих днів майбутності, яких Він не дочекався. «По дорозі в Казку» показує боротьбу, а не перемогу — у цьому особливість етюду.