4. Дискусія довкола питань модернізму. Газета «Рада» і журнал «Українська хата» - виразники двох позицій.

Полеміка розгорнулась на сторінках "Літературно-наукового вісника" навколо статті С.Єфремова "В поисках новой красоты (заметки читателя)", де є різкий протест проти розриву з усталеними традиціями, звинувачення молодих письменників у сліпому копіюванні чужинецьких мистецьких форм, прийомів і стилів.

Найважливіші риси, що характерні модернізмові, – це, по-перше, переважна увага до власне естетичних, художніх вартостей, а не до суспільних потреб, рішуча вимога незаангажованості мистецтва, звільнення його від служіння позаестетичним потребам (народу, нації, трудящих, партій тощо), а відтак – і ствердження права митця творити за законами краси й художньої довершеності.

а цього не могли собі дозволити українські письменники, які жили й творили на межі ХІХ і ХХ ст.

Ще С.Єфремов, автор опублікованої в 1911 р. "Історії українського письменства", зазначав, що упродовж віків зміст, форми української літератури визначали чотири ідеї: "елемент свободи" для людини, невпинна визвольна течія – це перша ідея. "Визвольно-національна ідея тягнеться другою червоною ниткою через усю історію нашого письменства". Третьою рисою (ідеєю) стає "поступова течія народності в змісті й формі", в літературній народній мові. А четверта – це її "принцип громадського слугування народові, тим широким масам трудящого люду, що кінець-кінцем дають життя, підпору і поживу всім заходам рук людських, а серед них і письменству".

Оскільки українські митці були в основному вихідцяи з гущі народу, який стогнав у ярмі соціального й національного гніту й потребував захисту, то вони не могли й не мали морального права забувати й про великі традиції. І.Франко, схвально ставлячись до нових віянь в українській літературі, не міг змиритися з тими основними постулатами модернізму, які пропагував М.Вороний. Іван Франко у вступі до поеми "Лісова ідилія" назвав Миколу Вороного "ідеалістом непоправним". І.Франко утверджував думку про те, що "сучасна пісня не перина… вона вся пристрасть і бажання, і вся вогонь, і вся тривога, вся боротьба, і вся дорога…" У відповідь на його "Посланіє" М.Вороний написав вірш "Іванові Франкові", якому передує епіграф із Ш.Бодлера: "Предметом поезії є тільки вона сама".

Микола Жулинський, і з ним важко не погодитися, вважає, що це – трагедія української літератури, оскільки метод критичного реалізму "сковує творчу волю митця, змушує його "працювати" на соціальну ідею, і ця ідея – благородна, вимірювана широкими масами, історично перспективна – підкорювала фантазію митця, певною мірою диктувала тему, стиль, форму зображення" [7, 151]. Таким чином, закономірний процес зміни творчих напрямів, методів, стилів зазнав ідеологічних коректив, а український модернізм (і в цьому його світоглядна криза) із самого початку став заложником ідеології. Можна лише погодитися й з іншим літературознавцем – Богданом Бенесьом, який писав про І.Франка, що він потрапив у прірву між двох літературних епох і ніколи не міг повністю проголосити свою приналежність ні до однієї з них. Це трагедія не лише І.Франка, а й інших письменників – його сучасників, яким "доля дала творити на перехресті двох літературних діб у народі, який мав важливіші за літературу проблеми" [8, 24]. Вибір між мистецтвом і соціальним обов'язком письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. не відбувся на користь першого чи другого. Не відмовляючись від служіння соціальній та національній ідеї, вони разом з тим свідомо чи несвідомо у своїй творчості рівнялися на кращі зразки західноєвропейського мистецтва. Проте не запозичували їх сліпо, а перепускали через своє небайдуже до народних страждань серце. Так вони створили літературу, яка має реальну основу, але поривається "у блакить". Водночас було б помилковим вважати літературу 90-х років ХІХ ст. і перших десятиріч ХХ ст. прямим продовженням методу критичного реалізму, адже навіть традиційні теми зображувалися не так, як у критичному реалізмі, стиль; форма зображення в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. були вже іншими. Маємо всі підстави стверджувати, що на межі століть з'явилася нова література, неповторна й оригінальна. Так із синтезу традиції і новаторства, критичного реалізму й модернізму утворився новий світогляд, новий художній метод.

1910 р. позначився гострою дискусією між газетою "Рада" та журналом "Українська хата".Внаслідок полеміки, що розгорнулася між гуртком творців "Тернового вінка" (П. Богацький, М. Шаповал, О. Коваленко, В. Скрипник, Ю. Сірий (Тищенко), Ю. Будяк та ін.) і представниками поміркованого напряму, речником якого була передусім "Рада", виникло питання про створення свого друкованого органу. Ним і стала "Українська хата". Найближчий соратник П. Богацького М. Шаповал (М. Сріблянський) так писав про позицію журналу щодо українського визвольного руху: "Національність, до якої прагнемо, має величезний етичний зміст. Ми повинні казати не тільки "так-так", "ні-ні", що ми українці та й годі. Ні, треба, щоб українство було ще й цінністю загальною… Українство, як життєва течія – це емансипація від всіх сторонніх моральних, розумових, соціальних і інших впливів. Воно мусить… видвинути виразно свою індивідуальність…" [1, 40]. Виходячи з цього, "Українська хата" виступила з гострою критикою традицій "дрібних діл" і "психології решток так званого українофільства" з його поміркованим лібералізмом, поверховим демократизмом, лояльністю та орієнтацією в національно-визвольній справі на чужі суспільні сили: натомість висувала вимогу "поглиблення національно-політичного світогляду, його викристалізування у формі рішучої боротьби в напрямі національного і соціального визволення, в основу якого клала погодження особи з суспільством. Завершення цього погодження вбачала вона у відродженій Україні, в якій мусили б знайти свого синтезу соціалізм і індивідуалізм" [6, 40]. Серед існуючих тоді періодичних видань "найгарячіше" виступали проти "Української хати" газета "Рада" та її прихильники. Між редакціями та їхніми співробітниками розгорнулася гостра та жвава полеміка. Звідси і пішли назви двох таборів "противників": "радяни" та "хатяни".

Цю полеміку можна розглядати, насамперед, як традиційний і ("старих", поміркованих газетярів щоденника та "молодої порості" нового часопису), суперечку між традиційним та модерним. Однак, коли 1911 р. "українофіли" дали генеральний бій "Українській хаті" (саме тоді побачила світ брошура С. Єфремова "Серед сміливих людей. З сучасного письменства"), О. Білоусенко (О. Лотоцький) написав сатиру на "хатян". Але М. Грушевський і ЛНВ "піднесли голос в нашу оборону".

Цитуючи по пам'яті "Раду", редактор "Української хати" П. Богацький писав, що опоненти називали журнал "булькою на воді". Але невдовзі деякі "радяни" почали співпрацювати з "Українською хатою. Але, незважаючи на тісний "обмін" автурою, "війна" з "Радою" не вгавала, а "доходила вершка після виходу в світ брошури С. Єфремова "Серед сміливих людей" та памфлету О. Білоусенка. У цей період у пресі термін "хатянство" вже мав деякий ідеологічний зміст – як певний світогляд. Часописом зацікавилася молодь – студенти Петербурга, Москви, Харкова, Одеси і навіть Томська. Найбільш справедливе "резюме" стосовно полеміки цих видань належить пресознавцю А. Животку: "Українська хата" виступила з гострою критикою традицій дрібних діл та психології решток так званого українофільства з його поміркованим лібералізмом, лояльністю, угодовством та орієнтацією в національно-визвольній справі на чужі суспільні сили. Натомість висувала вимогу поглиблення національно-політичного світогляду, його викристалізування у формі рішучої боротьби в напрямі соціального і національного визволення, в основу якого клала погодження особи з суспільством. Завершенням цього погодження вбачала вона у відродженій Україні, в якій мусили б знайти свого синтезу соціалізм і індивідуалізм". Отже, полеміка між "радянами" та "хатянами" відбувалася передусім у площині конкуренції та боротьби за єдину українську літературу під знаменом національного визволення України, тому можна стверджувати про існування в результаті цього двох непримиренних журналістських течій – "радяни" та "хатяни". І хоча, як свідчать наведені вище факти, дискусія тривала швидше на ґрунті нерозуміння між старшим поколінням літераторів та молодшим, полярність поглядів позитивно позначилася на якості самого місячника, не кажучи вже про більш досвідчену "Раду". Водночас непримиренність позицій на кшталт "батьки – діти" не заважала авторам "Ради" друкуватися на сторінках "Української хати". Тому полеміку слід розглядати передусім як поштовх до творчості, намагання знайти свої літературно-публіцистичні "ніші" в реаліях тогочасного газетного ринку і суспільства загалом. Можна стверджувати, що подібні дискусії є передусім поштовхом до розвитку, вони можуть позитивно впливати на імідж видання, додаючи йому популярності. Так, наближена до народу "Громадська думка", яка мала досить широкий авторський актив, репутацію солідного і безкомпромісного в ідеологічному плані видання, у процесі дискусії ставала дедалі гострішою, зростаючи в очах сучасників, а часопис "Українська хата", незважаючи на різноманітні "колючки" з боку опонентів, набирав обертів, збільшуючи кількість авторів, передплатників та читачів, насамперед серед молоді.