43. Поезія Карманського

Петро Карманський — представник раннього українського модернізму. Створив цикли проникливої любовної лірики, екзотичних пейзажів. Його ранні поезії пронизані смутком, пізніші — іронією та сарказмом. Вірші радянського періоду позначені декларативністю.

Переклав «Божественну комедію» Данте. Перша частина («Пекло») вийшла 1956 року в співавторстві з Максимом Рильським. Також переклав окремі твори Гете, Де Амічіса та інших авторів.

Збірки «З теки самовбивці»: втрата надій на взаємність, провідний настрій туги, зневіра; опора в житті – «закаменілий від болю» народ; «Ой, люлі, смутку», «Блудні вогні», «Пливем по морі тьми»: мариністичні картини, завжди персоніфіковані, природа наче закликає сховатися, індивідуалізм, якщо і є патріотичні мотиви, то вірші сухі, декларативні; «Alfresco» - сатиричні і пародійні мотиви; «За честь і волю» - вже непідробний патріотизм, «До сонця». Йому приписали книгу «Ватикан – натхненник мракобісся і світової реакції», виконану на політичне замовлення.

44. М. Вороний

Традиційно вважається, що зачинателем українського модер¬нізму був Микола Вороний. Готуючи в 1901 р. альманах «З-над хмар і долин» (вийшов у 1903 р.), М. Вороний опублікував у «Літературно-науковому віснику» відкритий лист до українських письменників, в якому закликав надсилати твори, в яких були б «усунуті набік різні заспівані тенденції та вимушені моралі», де було б «хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би … блакит¬ного неба». Основна думка виступу М. Вороного виділялася чітко: він закликав писати інакше, «по-сучасному», оновлювати літера¬туру, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань.

Франко, схвально ставлячись до нових віянь в україн¬ській літературі, не міг змиритися з тими основними постулатами модернізму, які пропагував М. Вороний. Іван Франко у вступі до поеми «Лісова ідилія» назвав Миколу Вороного «ідеалістом непоправним», який вимагає від авторів: Пісень давайте нам, поети, Без тенденційної прикмети, Без соціального змагання, Без усесвітнього страждання, Без нарікання над юрбою, Без гучних закликів до бою… І. Франко утверджував думку про те, що «сучасна пісня не пе-рина…вона вся пристрасть і бажання, і вся вогонь, і вся тривога, вся боротьба, і вся дорога… » У відповідь на його «Посланіє» М. Во¬роний написав вірш «Іванові Франкові», якому передує епіграф із Ш. Бодлера: «Предметом поезії є тільки вона сама»

М. Вороний — поет «Української хати». Якщо визначати основні мотиви творчості М. Вороного, то на перше місце, безперечно, слід поставити твори про безмежну любов до України, про її мужніх, відважних борців, які готові відстоювати свободу в будь-який спосіб. Слід звернути увагу й на інтимну лірику М. Вороного. Інтерес до внутрішнього світу людини, прагнення художньо дослідити складність і суперечливість її переживань і настроїв зближують поезії Вороного з кращими здобутками європейської лірики. Так, цикл інтимної лірики «За брамою раю», що охопив поезії 1903—1910 pp., навіяний тривалими переживаннями автора через драматичну розлуку з дружиною через рік після одруження.              Проте є ще один мотив у творчості М. Вороного, який він також не міг оминути: як справжнього поета його не могло не ціка-вити питання про роль поета і поезії в житті людини. У вірші-при-святі «Іванові Франкові» Вороний намагається розібратись, чи має поезія бути зброєю в руках митця, чи мистецтво має відтворювати тільки прекрасне. Він доходить висновку, що митець не має права не реагувати на суспільне життя, не боротись за щасливе майбутнє, але водночас душа прагне пізнання «надземного», охоплення неосяжного, тому й цю потребу митець має задовольнити:        Моя девіза — йти за віком        І бути цілим чоловіком! !        Вороний добре знав європейську літературу, прагнув органічного поєднання кращих традицій європейської лірики з новаторськими пошуками. Висока культура вірша намагання сягнути художніх поетичних вершин, збагатити українську лірику новими мотивами й образами ставлять Вороного в першу шеренгу митців-новаторів новітнього часу — поруч з Лесею Українкою, О. Олесем, М. Рильським, П. Тичиною, Є. Плужником. Він прагнув у творчості «який би змістом і виглядом бодай почасти міг наблизитись до новійших течій і напрямків в сучасних літературах європейських», висловлював побажання одержати твори «хоч з маленькою ціхою оригінальності, з незалежною сво-бідною ідеєю, з сучасним змістом... де б було хоч трошки філософії, де б хоч клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємністю». При цьому тут же підкреслювалось, що на «естетичний бік творів має бути звернена найбільша увага», що оголошується війна народницькому шаблону, поезії-катеринці, що «переспівує старі збиті співи...». Новаторства поет прагнув не тільки в змісті, але й у формі. В око впадає мелодійність його поезій, ритмічність, уміння використовувати як старі класичні строфи (октави, сонети), так і експериментувати з двовіршами, терцетами, п'яти- і шестирядковими строфами. Такою своєю діяльністю Микола Вороний сприяв оновленню української літератури, орієнтації її на найкращі європейські традиції. Він став своєрідним явищем в українській культурі кінця XIX — початку XX ст. Його поетична і публіцистична творчість посіла значне й досить помітне місце на розлогих теренах українського письменства.