41. Лірика Лепкого

Поезія Б.Лепкого — небуденна подія в українській літературі. Багата за охопленням явищ життя (історичне минуле, національно-визвольна боротьба, морально-етичні пошуки народу, його духовно-культурний розвиток, звичаї, традиції), різноманітна за жанрами та художніми засобами поетична спадщина поета. Він — і тонкий лірик тужливо-меланхолійного складу, і проникливий співець природи у її динамічному русі, і поет-пісняр, що тяжів до народно-пісенних форм.

«Журавлі» («Видиш, брате мій») — один з найтрагічніших ліричних віршів поета, навіяний мотивами осені, твір, де власне, стирається грань між життям і смертю. Вже понад шістдесят років ця драматично-поетична мініатюра Б.Лепкого, озвучена 1915 року його братом Левом, живе безіменно як народна пісня.

Аналіз поезії - вірші „Час рікою пливе”.

„Час рікою пливе” Час рікою пливе... Я побачив тебе На проході в міськім огороді І дивився, дивив, Довго очі трудив, Бо пізнати чомусь було годі. Та ж стать рівна, струнка, Та ж голівка мала, Очі сиві палкі, говірливі, Лиш уста мов не ті Мов чужі, не твої, Маломовні, сумні, нещасливі. Ті дрібонькі уста, Що мов пташка пуста, Щастя повні були, все розмовні, Так упрямо мовчать,

Наче кару терплять, Що були не досить правдомовні... На той вид тяжкий сум Обгортає мій ум, Похоронні нути в серцю чути, Невмолимий докір Вилітає в простір: Як ти міг, як ти міг позабути?” Не забув тебе я, Хоть взивав забуття, Не було позабути спромоги, Лиш непривітний час З серця квіти обтряс І поніс їх на інші дороги...

Мотив суму проходить через весь вірш і створює мінорний настрій. Твір побудований у формі монологу. Ліричний герой проводить паралелі між спогадами і дійсністю. Він співставляє колишній образ своєї коханої з теперішнім. Після довгої розлуки герой випадково знову зустрічає жінку, до якої мав у минулому глибоке почуття. Він вдивляється у знайомі риси обличчя, але не може впізнати кохану. Лірична героїня не звертається до автора розповіді, але її уста промовисто виражають усі її думки і почуття. Читач розуміє, що вона жалкує, що була нещирою і через це втратила своє щастя. Одна художня деталь має велике ідейне навантаження: уста героїні розповідають історію її життя. Епітети „чужі”, „маломовні”, „сумні”, „нещасливі”, порівняння „що, мов пташка пуста”, метафора „упрямо мовчать” характеризують внутрішній стан героїні. Ці художні засоби розкривають тему швидкоплинності часу. Автор закликає цінувати кожну мить життя, берегти своє кохання, не проґавити мить щастя.

42. Лірика Пачовського

У поезії В.Пачовського знаходить своє вираження філософія двох різнонаправлених світів: матеріального і духовного, конфлікт яких драматизує життя людини. Вищим для поета є світ духовних потреб, та поступово, в процесі складних життєвих перипетій перемогу отримує світ матеріальний. Звідси – характерний для поетики символізму пафос безнадії, зневіри, суму, розпачу, а відтак – містично-індивідуалістське сприйняття об'єктивного світу. Прикметною рисою творчого обличчя В.Пачовського є те, що в багатьох віршах рефлексійного, сповідального плану переживання ліричного героя супроводжуються роздумами над своїм місцем у суспільстві, долею людини в універсальній світобудові. Людина для поета – це перехрестя двох світів: видимого і невидимого, фізичного і метафізичного. Бо вона не тільки реєстратор усіх навколишніх подій, а й творець власного, індивідуального бачення, що виникає зі своєрідного поєднання фізичної і духовної реальностей. Таке сприйняття світу - це проникнення до тієї площини мікроскопічних психічних почуттів та напівпочуттів, які не піддаються точному окресленню. Роздуми над вічністю, пошук свого призначення у світі, духовна реалізація себе у ньому приводять В.Пачовського до Бога. Відбувається процес абсолютного усвідомлення ліричним героєм причетності окремішнього екзистенційного буття до неземного виміру. Для поета очевидним було те, що поза знанням вищої сили неможливо зрозуміти покликання людини, неможливі якісь життєві орієнтири особистості. Прислухатись до Бога – означає збагнути, пізнати власну екзистенцію.

Своєрідністю українського символізму початку ХХ століття було те, що митці не могли повністю відмежуватися від суспільних проблем, як це було в європейській літературі. По-справжньому людина може реалізувати себе тільки у вільному суспільстві, у державі, де народ – це нація зі своєю ментальністю, історією, культурою. На той час український народ боровся за відновлення своєї незалежності. У творчості В.Пачовського була ідея, яку не заперечували представники українського модернізму, – ідея державності України. Звідси накреслюються і завдання літератури: "Доки ми є поневолена нація, поти мистецтво мусить заступати храм держави".

У поетичній книжці "Дзвін слави князям" В.Пачовський звертається до історичних постатей, які символізують етапи національного самоусвідомлення українського народу. Його хвилюють насправді значущі, цілісні натури, як то князь Святослав, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, які відзначалися сильним характером, незламним духом. Таким чином поет творить культ героя-борця, у якому зібрані всі найкращі риси легендарних предків. Образ князя Святослава є символом лицарської звитяги, хоробрості. Його меч – символ тієї сили, яка в сміливих і чесних руках здобуде народові волю. Твори В.Пачовського, присвячені національній тематиці, наскрізь символічні. У символах він закодовував таємниче і неприступне розумові, те, що можна відчути лише душею, свої сокровенні бажання та мрії. Одним із символів державності поет обирає Грааль - міфічну смарагдову чашу Христа з Тайної Вечері. Знайти цю чашу, у його розумінні, визволитися з неволі. Наскрізним символом у В.Пачовського є дзвони, які, подібно до "золотого гомону" П.Тичини, означають пробудження народу, спроможність свого утвердження як свідомої нації.

Збірки – «Розсипані перли», «На стоці гір», «Ладі й Марені – терновий огонь мій».