29. Драма «Блакитна троянда» Лесі Українки: сценічна історія, семантика заголовка, проблематика й поетика, специфіка розв’язання конфлікту.

«Блакитна троянда» - перший драматичний твір Лесі Українки, перша психологічна драма в українській драматургії. Філософський дискурс драми, нав'язуючи до творчості Гаутпмана, представляє не тільки божевілля як форму свободи, але і певну тугу за тілом. Заголовок – “Блакитна троянда”–символізує високе, чисте кохання. Цей образ Леся Українка взяла із середньовічних лицарських романів, у яких ця квітка, що росте десь у містичному лісі, означала поетичний символ любові. Доступитись до блакитної троянди міг тільки лицар “без страху і догани”, який носив на щиті її зображення, а в серці – образ своєї єдиної дами.

Сюжет твору, розвиток інтриги вибудовується на проблемі спадковості, яка у зв’язку з новими науковими відкриттями в галузі генетики і психіатрії хвилювала не лише вчених, а й письменників (Золя, Ібсен, Гауптман, Апухтін).

Головна героїня “Блакитної троянди” Люба Гощинська хвора спадковим божевіллям і розуміє його трагічні, неминучі наслідки. Тому вона позбавляє себе права на особисте щастя, кохання, сім’ю. Люба переживає велику душевну драму. Вона любить Ореста, молодого письменника. їх кохання взаємне, але дівчина не хоче зробити милого нещасливим, адже її переслідує приреченість, неминучість катастрофи.

Причини трагізму долі героїв криються в неспроможності тієї суспільної дійсності, в якій довелося їм жити.

Саме із зав’язки бере початок психологічний конфлікт і колізія характерів, зав’язка втягує в дію всіх героїв з їх почуттями і діями. Гощинська ще не усвідомила повністю свого ставлення до Ореста, і кинуті нею – з приводу психічної хвороби її матері – слова: “О, той, кому загрожує ся страшна хвороба, не повинен би дружитись, се просто злочин!” послужили зав’язкою, примусили героїв діяти. А пізніше любов до Ореста стала причиною її глибоких страждань: одружитись з ним вона вважає злочином, бо хвороба матері може виявитися спадковою, а “спадок – се фатум, се Мойра, се бог, що мститься до чотирнадцятого коліна”. Але ж і побороти почуття до Ореста для неї понад силу.

Задуманий автором психологічний конфлікт вирішується художньо переконливо, розв’язка є логічним завершенням думки, висловленої у зав’язці. Це ж стосується і кульмінації п’єси, найдраматичнішого моменту в житті Люби. Поборовши в собі докази розуму, вона віддається на волю почуття, але велике щастя для неї виявилося фатальним: сталося те, чого вона найбільше боялася.

“Сучасникам Лесі Українки здавалося, що на третій дії драма повинна закінчитися. Кохання Гощинської пройшло три етапи – закоханість блакитної троянди, вагання до освідчення в коханні і визнання права на особисте щастя і нарешті – катастрофу – божевілля Люби. Але коханню Ореста й Любові судилося пережити ще більші випробування”. Головним героям судилися інші випробування, бо в основі твору лежить не тема спадковості, а велике кохання людей, які своїм високим прагненням до світла і волі нагадують нічних метеликів. Задуманий автором психологічний конфлікт не міг припинити свого життя в III дії, він у ньому лише досяг найвищого розвитку, бо життя набагато складніше, і треба було в питанні, поставленому автором, розібратися до кінця, не порушуючи при цьому життєвої правди. Ідейний конфлікт вирішується в V дії, і, отже, відпадає сама по собі ніби покладена в основу тема спадковості.

Вже в цій ранній п’єсі накреслюються деякі стильові ознаки, що далі розвинуться в наступних драматичних творах. Сам матеріал “Блакитної троянди” вимагав посилення психологічного аналізу характеру, відтворення душевного стану героїні. В діалогах важливу роль починає грати підтекст, натяки, недомовленість. Цього вимагав жанр психологічної драми. Крім того, вже тут також помічаємо, як зростає функція метафори, збірної деталі, спрямованих на розкриття авторського задуму. Саме таку функцію відіграє образ осіннього дощу, художні деталі– абажур, червоне освітлення, яке підкреслює наростаючу тривогу. Впродовж усієї драми витримується змістовне “звучання” кольорів – червоного і блакитного як тривоги і ніжності. Леся Українка була дуже рада, що Марія Заньковецька погодилася грати героїню – Любу Гощинську. Але це не збулося: Заньковецька захворіла, Любу грала не зовсім відповідна артистка. Український театр не був готовий до постановки “Блакитної троянди”.

Нарешті в 1899 році трупа М. Л. Кропивницького поставила драму Лесі Українки. Але постановка успіху не мала. Офіційна критика вважала її невдалою, несценічною, сумішшю натуралізму і мелодрами. Таке нерозуміння пригноблювало поетесу. Та вона далі сподівається на нове прочитання п’єси. В 1907 році робиться спроба сценічної реалізації “Блакитної троянди” музично-драматичною школою ім. М. В. Лисенка. Але знову невдача, бо знову ж її трактували як побутову драму, ігноруючи філософську і психологічну основу твору. Не спрацьовувала також сценографія, бо не змогла реалізувати символічне значення кольорів, освітлення, різних художніх деталей.