25.Жанри драматичного етюду, драмат. Поеми й власне драми у творч. Лесі Укр.Драматургія Лесі Укр. В контексті модернізму.

+26

У другій половині 90-х років Леся Українка звертається до драматургії. Перша її драма «Блакитна Троянда» (1896) з життя української інтелігенції поширює тематику тогочасної української драми, що доти показувала переважно життя селянства. Філософський дискурс драми, нав'язуючи до творчості Гаутпмана, представляє не тільки божевілля як форму свободи, але і певну тугу за тілом.

Далі Леся Українка, широко використовуючи теми й образи світової літератури, розвинула новий жанр — драматичну поему. Цей жанр приваблював письменницю можливістю порушувати гострі суспільно-політичні та морально-етичні проблеми у формі словесних поєдинків між носіями альтернативних поглядів, прихильниками радикальних чи консервативних ідей.

Перша з них — «Одержима» (1901). Канва біблійної історії Міріам і Месії трансформується в мотив еросу і танатосу, які, будучи самим втіленням життя, становлять антитезу до постави Міріам. поема «Одержима», написана на основі євангельського мотиву — вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, незважаючи на те, чи він друг, чи ворог. Поему було створено одним подихом — у ніч, коли Леся Українка перебувала біля ліжка смертельно хворого С. Мержинського, від якого відвернулися його колишні товариші. Звідси той виразний суб'єктивізм авторки в окресленні конфлікту між Міріам і Месією, який в останні дні свого земного життя глибоко страждає від самотності, від нерозуміння його стану людьми, особливо учнями. Міріам, яка любить Месію, не може змиритися з байдужістю, лицемірством, безтурботністю людей, які завдають болючих ударів Учителеві. Одержима високим духом справжньої любові, Міріам не може сприйняти проповідей Месії любити ворогів. Міріам обурена, що й ті, хто вважає себе друзями Месії, зокрема його учні, не відчувають болю Учителя. Вони «сплять непробудним сном», коли душа Месії «сумна до смерті». З уст жінки зриваються пристрасні слова зневаги до людей байдужих до страждань інших. Страждання Міріам посилюються ще й від того, що вона нічим не може допомогти дорогій серцю людині, котра Приносить себе в жертву, щоб врятувати людство. Вона хотіла б кинути гнівні слова в обличчя фальшивим друзям, що «тричі одрікалися» від Месії, що не побачили в ньому Сина Божого і віддали Учителя в руки катів. В останній сцені Міріам висловила юрбі все, що накипіло на душі, і, звісно,

поплатилася за це життям: озвірілі люди, що не хочуть бачити своє непривабливе єство, забивають її камінням.

Особливе місце в її творчості посідають драматичні поеми на теми вавилонського полону при аналогії полону України в Російській Імперії («На руїнах», «Вавилонський полон», «В дому роботи — в країні неволі»). Символічний зміст цих поем поетеса розкрила в поезії «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя», де можна знайти такі рядки: «Чи довго ще, о Господи,// Чи довго, ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?». Становлять вони своєрідний ключ до зрозуміння образу неволі як образу душі, раба власних стереотипів. Персонажі раб-єгиптянин і раб-єврей з поеми «В дому роботи — в країні неволі» - це люди, які забули власне коріння. Духовна сліпота стає певним лейтмотивом творчості Лесі Українки.

У драматичній поемі «Кассандра» (1907) письменниця розвиває метафору людської правди і трагічної істини, яку представляє головна героїня. Угодництво й пасивність поміркованої громади картає поетеса в драматичній поемі «У катакомбах» (1905). Свобода творця це не служба народові і його утилітарним цілям. Кара за цей вчинок - неможливість творити далі. Мотив вищого покликання митця, який яскраво проявляється вже в циклі поезій «Сім струн» у вірші «Fa» (Фантазіє, ти сила чарівна) в даній драмі набувають особливого загострення. У драмі «Руфін і Прісцілла» світлий образ християнки протиставлено грубій силі імператорського Риму. Драматична поема «Бояриня» в новому ракурсі представляє тему волі. Виходячи поза схему мотиву «українського рісорджіменту», представлену в інтерпретації Д. Донцова, можна прочитати постать Оксани як образ людини, яка не відкрила чим є справжня свобода в її антично-християнській іпостасі.

У драматичних поемах «Вавилонський полон» і «На руїнах» Леся Українка по-новому осмислює події, пов'язані із загибеллю Стародавньої Іудеї, її завоювання Вавилоном. Головну увагу тут звернено на проблему між поневоленими і переможцями, на духовний розкол серед завойованих. У центрі поеми «Вавилонський полон» — співець Єлеазар, якого співплемінники зневажають за те, що заради шматка хліба він співав для ворогів. Та справжні пісні він зберіг для свого народу і ними він піднімає його дух.

«На руїнах» — твір про руїни поневоленого Єрусалима. Ми дізнаємося про горе і відчай людей, які залишилися без даху над головою, без їжі й одягу. Сонні люди здаються вбитими, а поле, де вони знаходяться, наче вкрите трупами. І от руїнами ходить від однієї купки людей до іншої пророчиця Тірца і підбадьорює занепалих духом. На гіркі зітхання, на згадування про смерть, яка скосила близьких, вона радить будувати нову хату, дбати про свою оселю, щоб «не була чужою в ріднім краю». Тірца закликає зневіреного до праці, перекувати іржавий меч на рало. їй болить розбрат між поневоленими, вона закликає до єднання, до праці, до відбудови зруйнованого. Трагізм пророчиці в тому, що люди її не розуміють і проганяють, прирікаючи самих себе на довге рабське існування.

Поема «Оргія» в певному сенсі продовжує тему попередньої драми. Античний фон подій експлікує провідні питання філософії. Контраст між діонізійським і аполінським началами підкреслює постать співця Антея. Розуміючи чим є мистецтво і його роль в історії, він обирає смерть, яка переносить його в безсмертя.

До найвизначніших творів Лесі Українки належать драми «Камінний господар» і «Лісова пісня». Традиційна тема світової літератури знайшла в драматичній поемі «Камінний господар» (1912) цілком оригінальне трактування образу Дон-Жуана. Жіночність героя і чоловіча постава Донни Анни континує класичну традицію зміни ролей, яка призводить до символічної смерті Дон-Жуана. «Лісова пісня» (1911) — вершина творчості Лесі Українки. У ній показано конфлікт між високим ідеалом і прозаїчною дріб'язковою буденщиною. Головна героїня драми-феєрії Мавка — не тільки поетичний образ казкової істоти, а й філософське узагальнення всього прекрасного, вічно живого. Циклічність натури протиставляється людському життю. І то власне натура перемагає, байдужа до трагедій.

Три останні становлять її «діамантовий вінець», за влучним висловом М. Рильського.

27. «На полі крові»

Розповідь Юди про його життя серед Христових учнів і про причини, що спонукали Юду зректися вчителя, Леся Українка розпочинає й закінчує його ж словами про товар, який купується і продається. Цей сюжетно-композиційний хід підкреслює цинізм житейських засад Юди. Його соціальна сутність, безсоромність торгівця людьми виявляється і в ціні продажу. Якщо Юда незадоволений «вирученими» тридцятьма срібняками, то тільки через те, що їх виявилося мало, що він продешевив учителя.

Ницість і цинізм Юди найбільше виявляються в цілуванні Христа, яким зрадник виказує римській сторожі свого вчителя. Продаж людини він порівнює з продажем худоби:

Так само продають їх, як і все, як гуси, як худобу: поторгують і вдарять по руках…

Від докорів прочанина, що своїм поцілунком Юда вчинив таке плюгавство, яке вже годі пояснити, Юда ще силкується захиститися останнім своїм аргументом, який навмисно поставлено в дуже умовну форму:

А може ж я таки його любив?

А може ж я хотів з ним попрощатись?

Намагання Юди надати своїй огидній араді якогось ореолу надмірної любові виявляються марними. Вчинок його - наймер-зенніший з усього, до чого тільки може ДІЙТИ людина. Немов відповідаючи Андрєєву, Винниченкові та іншим перекинчикам, які, зрадивши народ у революції, намагалися знайти виправдання зрадників, Леся Українка засудила зраду як огидне явище, несумісне з поняттям про людину. Вона виступила проти будь-яких «психологічних» мотивувань зради, які поширені були в декадентській літературі. Ця позиція письменниці виявляється в дальшому розгортанні діалога між прочанином і Юдою. Спочатку прочанин обурений, що Юда продав Христа поцілунком з любові, і говорить:

…Бо як правда, що ти любив його, то те плюгавство іще мерзенніше. Убий, заріж, втопи, продай, та хоч без поцілунків!

Тоді Юда сам заперечує версію про любовний поцілунок; він говорить, що той поцілунок був холодний. Це викручування Юди викликає глибоке обурення прочанина і він вигукує:

Мовчи! Не говори! Чи теплий гад, розпарений на сонці, чи холодний - однаково бридкий!

Цей епізод в драматичній поемі зазнав численних переробок - поетеса шукала таких слів, які б запам’ятовувалися, звучали, як вирок. Спочатку прочанин у чернетковому варіанті говорив Юді:

Чи ж не тямиш, що саме зрадив ти? Любов ти зрадив і віру в неї вбив тим поцілунком.

Це був відхід у властиву для творчості поетеси тему про любов і віру в людину. Висновок, який вона вкладала в уста прочанина, логічно випливав з розповіді Юди, але був дивний у мові простого селянина. Відчуваючи це, Леся Українка зняла наведені слова й відповідь Юди на них - «Ти не віриш, що можна й покидаючи любити?»-і дальшу аргументацію прочанина, який викриває в Юді торгівця, що завжди хвалить свій товар з метою набити йому ціну, а потім ганить, щоб похвалитися своїм умінням продавати непотрібне.

Цілком імовірно, що Леся Українка викреслила ці рядки через те, що наведена відповідь Юди, яка звучала афористично й могла запам’ятатися, здатна була викликати непотрібне роздвоєння образу. І, нарешті, осудові прочанином Юди авторка надавала особливої ваги як виразу зневаги й презирства народного, як вияву власного ставлення до ницості зрадника. Про це свідчить і наполеглива праця над добором найбільш точних слів, що послідовно відбилася в чернетковому рукопису.

Для розуміння авторського ставлення до Юди дуже важливо простежити, як ставиться до нього дідок-прочанин. Ставлення прочанина неоднакове, залежне від того, про що розповідає Юда. Прочанин висловлює народні погляди на зраду. Леся Українка не ідеалізує прочанина, якому властива селянська психологія, любов до землі як своєї власності, прагнення мати своє господарство. Коли Юда виступає перед ним як працьовитий хазяїн, або коли він розповідає про те, як змушений був перебирати на себе всю чорну роботу, за його словами, наймитувати в Ісуса і його учнів, там Юда знаходить у прочанина розуміння і навіть хвилинне співчуття. Та селянський розум прочанина поволі, але певно відтворює повне уявлення про Юду. Упевнившись у його підлості, плюгавстві, цілковитій ницості й негідності зватися людиною, прочанин не хоче приймати води з юдиних рук. «Я ще відхорувати з неї маю»,- говорить він у первісному варіанті твору. Прочанин воліє мучитися на безвідді від спраги, навіть пропасти, але не приймати чогось від Юди. «Тебе убити мало»,- з огидою, як підкреслила в ремарці Леся Українка, на закінчення говорить Юді перехожий селянин. Він кидає каменем у зрадника, але камінь не долітає. І, може, останнім штрихом, який підкреслює нелюдську затятість Юди і його цілковиту ворожість до всього гуманного, є останні рядки в творі, в яких Леся Українка говорить про те, що «Юда стоїть хвилинку, стиснувши голову руками, далі стукає собі кулаком по голові, хапає мотику і не розгинаючись, не втираючи поту, працює до нестяму». Так і бачиш, що Юда докорив собі за якусь часинку відвертості і своє намагання спілкуватися з людьми, і знову взявся копирсатися на полі крові,- і ця його праця виступає як втілення нелюдської, проклятої народом зради.

Розв’язуючи питання про ганебність зради, Леся Українка виявила своє ставлення не тільки до Юди, але й до зрадженого Христа, до його вчення. В нечисленній літературі про поему  «На полі крові» були спроби витлумачити цей твір не стільки як заперечення Юди, скільки як викриття і заперечення Ісуса. Ця думка, як і будь-які крайнощі, хибує на абсолютність твердження, а отже, й невірна. Проте певна рація тут є в тій частині, де говориться, що Леся Українка відразу і безповоротно відкидає питання про месіанізм Ісуса й ставить християнську легенду на реальний, навіть раціоналістичний грунт. Так, прочанин у перших же своїх словах говорить про тверде переконання, оперте на особисте знаття родини Христа:

Сам я, звісно,

не думаю, щоб твій учитель справді

Месією мав бути, сипом божим,

бо ж знаю ж добре, чий він син і зсідки…

Отже, мова йде про добре знану людину. І тоді зникає легенда про божественне походження . Прочанин закінчує свою

думку:

все ж я його вважаю за пророка.

Він знав таке, що нам не дано знати.

Він був таки великий чоловік.

Таким чином, заперечивши божественне походження Ісуса, прочанин визнає його обдарованість, більше розуміння прагнень простих людей, талант і розум пророка, який бачить далі і краще, ніж його земляки. Юда весь час хоче звести Христа до рівня буденщини. Щоправда, пізніше Юда сам мимохіть визнає талант Ісуса як промовця і проповідника ідей раю для всіх знедолених і бездомних. Навіть з його інтерпретації Ісус постає як ватажок і друг голоти. «Голота нас любила», говорить він, а заможні вважали Ісуса своїм ворогом.

Ісусові як смертній людині притаманні всі людські звички, і Юда заздрить йому в тому розумінні, що хоче осягнути повноту його влади, мати насолоду з благ земних, від яких не відмовляється і сам Ісус.

Вчення Ісуса мало великий вплив на покривджених, а суть його Юда визначає так:

…обдере маючих та дурних,

а їх добром наділить ту голоту.

Таким чином, Юда, як представник стану багатіїв, збагнув соціальне коріння проповідей свого вчителя і повстав проти них.

Не будемо говорити, що те розуміння християнства, яке виявляє Юда, суперечить офіційним догматам церкви. І з цього погляду Леся Українка, по суті, заперечує християнство, залишаючи в своєму літературному вжитку образ Ісуса лише як втілення утопійпої мрії про встановлення справедливості між людьми, як легенду про людину, що намагалася змінити життя голоти коштом багатіїв. Вчитель не знав і не міг знати шляхів до встановлення справедливості для бідняків, проповідувані ним шляхи були утопійними і, по суті, в кінцевому рахунку, корисні лише визискувачам, багатіям. Утопійність, розпливчатість учення Ісуса підозрював і Юда, коли говорив про «прозорі й темні» промови вчителя. Через те Ісус твердить про свою рокованість, про близьку його зраду. Будучи проникливим, він розгадав справжні наміри, з якими Юда пристав до його гурту,

Леся Українка підійшла до легенди про Ісуса Христа діалектично. Вона відкинула пов’язане з цим легендарним ім’ям поняття про месіанство, богорівиість і інтерпретувала його в плані одвічних прагнень людства до ідеального й безтурботного життя. Ісус виступає у творі поетеси таким, яким його хотіли бачити бідні й покривджені - своїм захисником, ватажком і пророком наступного людського едему. Таким чином, з легенди про християнство Леся Українка бере тільки рух пригноблених.

Поетеса відкидає також думку про те, що в Христовому гурті панувала згода й одностайність. І тут уже справа не в Юді, який був найяскравіше окресленим соціальним противником цього гурту. Юда в своїх викриттях не раз говорить про чвари серед Ісусових учнів. Ці викриття Юди нема підстав вважати брехливими. Ставлячись з соціальною зненавистю до голоти, що оточувала Ісуса, він пильно підмічав усе, що могло б принизити вчителя, дати привід Юді сказати, що Христос був не кращий за нього, за Юду. Серед учнів пророка були й улюбленці, яким догоджали інші, і боротьба за перше місце біля вчителя.