21. Жанр поеми у творчості Лесі Українки.

Драматургія Лесі Українки — феноменальне явище в українській літературі: вона вражає новизною тем, гостротою соціально-психологічних конфліктів, філософськими узагальненнями і поетичною красою. У своїх драматичних творах Леся Українка часто зверталася до сюжетів і так званих «вічних образів», узятих із Біблії і Євангелія, з історії та літератури інших народів. Першим драматичним твором Лесі Українки була п'єса «Блакитна троянда», написана прозою 1896 року. Пізніше поетеса створює драматичні поеми, які на початку XX століття посіли провідне місце в її творчості. До кращих драматичних поем і соціально-філософських драм Лесі Українки належать: «Одержима» (1901), «Осіння казка» (1905), «В катакомбах» (1905), «Кассандра» (1907), «У пущі» (1897—1909), «Адвокат Мартіан» (1911), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Оргія» (1913). Три останні становлять її «діамантовий вінець», за влучним висловом М. Рильського.Однією з перших спроб поетеси у жанрі драматичної поеми стала лірико-драматична поема «Одержима», написана на основі євангельського мотиву — вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, незважаючи на те, чи він друг, чи ворог. Поему було створено одним подихом — у ніч, коли Леся Українка перебувала біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського, від якого відвернулися його колишні товариші. Звідси той виразний суб'єктивізм авторки в окресленні конфлікту між Міріам і Месією, який в останні дні свого земного життя глибоко страждає від самотності, від нерозуміння його стану людьми, особливо учнями. У драматичних поемах «Вавилонський полон» і «На руїнах» Леся Українка по-новому осмислює події, пов'язані із загибеллю Стародавньої Іудеї, її завоювання Вавилоном. Головну увагу тут звернено на проблему між поневоленими і переможцями, на духовний розкол серед завойованих. У центрі поеми «Вавилонський полон» — співець Єлеазар, якого співплемінники зневажають за те, що заради шматка хліба він співав для ворогів. Та справжні пісні він зберіг для свого народу і ними він піднімає його дух. «На руїнах» — твір про руїни поневоленого Єрусалима. Ми дізнаємося про горе і відчай людей, які залишилися без даху над головою, без їжі й одягу. Доба раннього християнства відбувається у драматичній поемі «В катакомбах», де вже на фактах з життя переслідуваних імператорським Римом прихильників нової віри засуджується рабський дух, котрий сковує порив до свободи. Та справжнім шедевром всесвітньої драматургії стала драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня». Це — «поезія рідної природи, сприйнятої через прекрасні фольклорні образи, поезія мрії про щасливе, гармонійне, красиве життя. «Лісова пісня» — найвидатніша драма Лесі Українки, твір, що приніс їй найбільшу славу і радість.

98. Неореалізм й експресіонізм у творчості В.Винниченка.

Творчість В. Винниченка розвивалася переважно в річищі реалізму, який на початку ХХ ст. набув нових рис під впливом модернізму. Цей стиль дістав назву «неореалізм». Неореалізму властива більша увага до глибин психології пересічної людини, коли письменника більше цікавлять внутрішні конфлікти персонажів, ніж боротьба із зовнішніми обставинами. Суттєвим чинником розкриття характеру став детальний самоаналіз персонажа, тому важлива роль в структурі неореалістичного твору відводиться внутрішньому мовленню героїв. Неореалізм виник на основі класичного реалізму. Документальна достовірність поєднується з філософською заглибленістю та ліричною стихією. Деталь важить більше, ніж розгорнутий сюжет. У малій прозі Винниченка відбились імпресіоністські віяння того часу; його по праву можна вважати предтечею українського імпресіонізму. Винниченка цікавить незримий процес духовного становлення особистості, усвідомлення нею соціальних зв'язків у суспільстві, пробудження в людях громадянського почуття відповідальності за все, що відбувається.

Експресіоніст “кожну прикрість підносить до масштабів світової катастрофи і

має в цьому свою рацію: насправді глобальні трагедії людства тісно пов’язані з

кожним маленьким життям, навіть якщо воно протікає в замкненому світі, осторонь

від великих подій”

Винниченко знов і знов повертається до людини, заглиблюється в її дух і почуття, щоб з'ясувати, яка вона, ця людина? Який її моральний потенціал? Які уявлення має про себе та інших, про минуле і теперішнє — про історію? Чи задумується вона про майбутнє, чи відчуває відповідальність перед ним, перед дітьми і онуками?

З винятковою зосередженістю і послідовністю Винниченко від оповідання до оповідання аналізує все нові й нові аспекти проблеми людського буття. В одних оповіданнях у центрі його роздумів — світовідчуття людини «нормально» байдужої, душа якої наглухо закрита, як і для неї закриті відповідно всі враження життя («Таємність»). В других — він роздумує про вічну ілюзію «всезнайства», з якою живе і помирає людина, не здогадуючись про свою нікчемність («Момент»). У третіх — досліджує звичайний психологічний стан людини, позбавленої єдиного і так необхідного їй співбесідника, якому могла б і захотіла розповісти про найголовніше в своєму житті («Дрібниця»).

В усіх оповіданнях, починаючи з першого, можемо відзначити лаконічність у відтворенні передісторії персонажів, відсутність розгорнутих деталізованих об'єктивно-нейтральних відображень соціальної дійсності. На початку твору письменник, як правило, знайомить читача з історією почуття, настроями свого героя, а також з тим, як ставляться до нього оточуючі, і аж потім повідомляє зовнішні прикмети та окремі штрихи його біографії. Так відбувається наше знайомство з Ільком Чубатим, Андрієм Голубом і Мотрею Чумарченко («Краса і сила»), Ганенком і Семенюком («Заручини»), Гликерією («Контрасти»), антрепренером Гаркуном-Задунайським з одноіменного оповідання, з героями оповідання «Голота»; Ґудзиком («Біля машини»), Сидором Івановичем («Мнімий господін») та ін.

В усіх оповіданнях, починаючи з першого, можемо відзначити лаконічність у відтворенні передісторії персонажів, відсутність розгорнутих деталізованих об'єктивно-нейтральних відображень соціальної дійсності. На початку твору письменник, як правило, знайомить читача з історією почуття, настроями свого героя, а також з тим, як ставляться до нього оточуючі, і аж потім повідомляє зовнішні прикмети та окремі штрихи його біографії. Так відбувається наше знайомство з Ільком Чубатим, Андрієм Голубом і Мотрею Чумарченко («Краса і сила»), Ганенком і Семенюком («Заручини»), Гликерією («Контрасти»), антрепренером Гаркуном-Задунайським з одноіменного оповідання, з героями оповідання «Голота»; Ґудзиком («Біля машини»), Сидором Івановичем («Мнімий господін») та ін.