2.2. Католицькі костели

На Острожчині знаходиться й низка католицьких сакральних архітектурних пам’яток.

Капуцинський монастир (Додаток 22). У квітні 1750 р. князь Януш Сангушко дав дозвіл на будівництво капуцинського монастиря. Автором проекту був архітектор Павло Антоні Фонтана (1695 – 1765 рр.), італієць за походженням. До монастирського ансамблю увійшов костел і невеликий корпус келій, прибудований до нього. З опису 1816 р. відомо, що фасад храму скульптури святих Франциска Асизького та Антонія Падуанського. У костелі було вісім дерев’яних розкішно оздоблених вівтарів: розп’ятого Ісуса, Святої Трійці та святого Франциска Фіделікса, Йозефа Антонія, Фелікса й Тадеуша. Перед костелом розміщувався цвинтар, брукований каменем, посередині якого стояла колона з фігурою Пресвятої Діви Марії [34, с. 381].

У 1865 р. за клопотанням графині Блудової будівлі передали Кирило-Мефодіївському братству.

1931 р. церкву було зачинено, а 1937-1938 рр. – знову було перебудовано на костел.

З часу переходу Західної України до УРСР і до 1944 р. в костелі була спортивна зала, а в корпусах педагогічне училище, шпиталь, гімназія, німецькі вчительські курси, німецький табір у якому відпочивали німецькі пілоти (початок 1944 р.). Пізніше в будівлях монастиря розташувалося педагогічне училище. 1944 р. було створено Острозький вищий колегіум, а в червні 1966 р. його перейменували в Острозьку академію.

Монастир був двоповерховий. Зовні та всередині обштукатурений та побілений. Він був квадратним у плані – одним павільйоном з’єднаний із фронтоном костелу, другим з’єднаний з його задньою стороною. Під монастирськими будинками знаходилися муровані підвали – «льохи».

На монастирському майданчику знаходилися різноманітні господарські будинки: конюшня, возовня, помешкання для слуг і челяді, столярня, вісківня, олійня, сад, городи. Костельний майданчик з монастирем, всі будівлі на майданчику та городи були оточені мурами.

Молитву капуцини поєднували з працею, щоб у такий спосіб довколишній світ, згідно з їх девізом, впроваджувати мир і добро. Капуцини були зобов’язані проголошувати проповіді в парафіяльному костелі в усі неділі і свята. Про це сказано в Хроніці Острозької Парафії: «Отці капуцини, діставши ласку своїх фундаторів на вимурування для себе монастиря в Острозі, назавжди прийняли на себе обов’язок доставляти здатних проповідників до парафіяльного костелу на всі наділі та свята, а також під час Великого Посту і на це дали відомче submissio, котре знаходиться в Костельному Архіві» [35, с. 339-340].

Протягом кількох років у цьому монастирі молоді капуцини з Волині Поділля розпочинали реалізацію свого чернечого покликання. Серед них – о. Петро-Флоріан Топольський (1804-1844 рр.), повстанець, емігрант і місіонер, похований на цвинтарі в Монтморенс у Франції [36, с. 265].

Капуцини мали цінну монастирську бібліотеку, яка в 1818 р. містила 819 томів, серед яких на латинській мові було 439, на польській – 368, німецькою – 11, французькою – 8, н італійській – 2 та чеською – 1. Це були переважно теологічні твори, але траплялися в цій бібліотеці також історичні, лікарські та природознавчі книги. Сьогодні не відомо місце знаходження бібліотеки [9, с. 203].

Острозькі капуцини збирали милостиню, доглядали бідних. При монастирі вони мали аптеку, з якої безкоштовно видавали ліки для убогих. У період епідемії і голоду піклувалися хворими незалежно від віросповідання. Монастир не мав жодних постійних фондів і доходів. Утримувалися виключно завдяки милостині та пожертвуванням, які давали з цією метою.

Після придушення повстання 1830-1831 рр. Росія закрила низку католицьких монастирів, серед них і костел та монастир капуцинів в Острозі. «Капуцини були вигнані урядом без попередження, протягом години, в одних тільки чернечих рясах. Настоятель узяв в руки дерев’яний хрест і вийшов із монастиря до Старокостянтинова, а за ним пішли ченці. Населення зі сльозами на очах прощалося зі своїми опікунами, стоячи на колінах вздовж дороги, якою проходили вигнані ченці [9, с. 203].

Після цього капуцинський монастир в Острозі почав занепадати. Його загибель зафіксував запис оглядової комісії від середини ХІХ ст.: «…будинок двоповерховий з цегли та каменю, особливих прикрас немає…кількість кімнат встановити ти неможливо через руйнацію будівлі…без вікон та дверей, склепіння та стіни промокли, а підлога, стеля з балками – згнили, через що будинок не може та й не заслуговує на поновлення…Слід продати з публічних торгів на злам» [37, с. 21].

Настоятелями капуцинського монастиря були: Целистин Рончикевич – 1749 р.; Томаш Раніцький – 10.07.1750 р.; Матеуш Карбон – 1752 р. Сикстус Бжезінскій – 27.09.1754 р.; Кресценти Фаукаль – 04.07.1755 р.; Бальтазар Скроховський – 19.08.1757 р.; Герменегільд Рейфф – 14.05.1762 р.; Бальтазар Скроховський – 05.07.0765 р.; Шимон Саганович – 16.05.1766 р.; Бальтазар Скроховський – 04.05.1767 р.

Успенський парафіяльний костел в Острозі (Додаток 23). Після Люблінської та особливо Берестейської уній у місті значно посилився вплив католицької церкви, який поступово матеріалізувався в храмовому та монастирському будівництві. У XVIII ст. в Острозі нараховувалося вже чотири значних католицьких заклади: парафіяльний костел та монастирські комплекси єзуїтів, кармелітів, капуцинів. До наших днів зберігся лише парафіяльний костел та монастир капуцинів.

Успенський парафіяльний костел був першим католицьким храмом міста. Його розташування у так званому «пригородку» (окольному замку), який був зайнятий під забудову ще в давньоруські часи, без сумніву свідчить про дуже давню історію цієї споруди. Однак точних відомостей про дату спорудження тут первісного храму та про його статус не збереглося. Перші достовірні свідчення про цей храм відносять до 1442 р., коли за даними старих візитацій, що зберігалися у костелі, князь Федір Васильович Острозький заснував тут костел для домініканського ордену. Відбулася ця подія після Флорентійського собору при участі митрополита Ісидора, який особисто сприяв появі у Острозі ченців-домініканців. Однак через татарські руйнування та непродуктивність рішень собору, домініканці мусили невдовзі (1452 р.) залишити Острог [37, с. 16-17].

Нові відомості про споруду відносяться вже до 1582 р., коли князь В.-К. Острозький підняв костел із руїн та віддав світським священикам, підтвердив фундацію (с. Лючин) і записав 2 000 злотих на шпиталь. Він же спровадив із Кракова священика Войцеха Бєжановського, який став тут першим парохом (1582-1616 рр.). Упорядкуванням костелу й острозької парафії зайнявся її другий парох, священик Войцех Вітковський (1619-1623 рр.), який володів старослов’янською мовою, знав літературу православної церкви, колекціонував книги та збирав відомості з історії. Костел отримав фундації від княгині Анни-Алоїзи Острозької та інших можновладців Острога. При костелі існувала латинська школа. У 1617 р. згаданий учитель Валентин Заклікович. У 1620 р. для школи було зведено нове приміщення.

За час існування костел неодноразово перебудовували. Будівничими нового храму були острожани, італієць за походженням Каспер Дазинт та Станіслав Зимно.

Нову декорацію інтер’єру костелу здійснювали протягом 1619-1624 років. Головний вівтар, ймовірно, був зроблений львівським скульптором Йоганом Пфістером та різьбярем з м. Тучина німцем Якубом [38, с. 187].

В 1662 р. в крипті Успенського собору поховали відомого польського гетьмана Ян-Кароль Ходкевич, під проводом якого відбувалася Хотинська битва 1621 р. Пізніше, в 1624 р. його дружина, Анна-Алоїза (онука Василя-Костянтина Острозького) перенесла прах померлого чоловіка до єзуїтського костелу.

Успенський костел двічі докорінно перебудовували в кінці ХІХ ст. Спочатку в 1887 р. старий бароковий костел, що не виділявся особливою виразністю архітектурних об’ємів та деталювання, набув принципово нового зовнішнього опорядження в досить розповсюдженому тоді так званому псевдоготичному стилі з використанням властивих йому засобів: стрільчастих вікон, гострих високих шпилів, скульптурної пластики, чітких вертикальних планувань фасадів. Автор цієї реконструкції невідомий.

Після пожежі 1889 р. знову виникла потреба перебудови цього храму. Знову принципово змінилося його архітектурне вирішення, цього разу з використанням художніх формотворчих засобів неокласицизму, які в основному й збереглися до цього часу. Чітко виділяється гладка поверхня високої цокольної частини, обмеженої з гори масивним кордоном. Вертикалізм готичних фасадних членувань змінюється горизонтальними лініями русту на більшу часину висоти стіни. В горішній частині влаштований тричасний антаблемент, горизонтальні членування якого мали відповідати архітраву, фризу, карнизу.

На відносно невисокому світловому барабані, зовнішня поверхня якого також розчленована пілястрами, тягами за класицистичною схемою, був влаштований великий купол з монументальним обрисом зовнішнього профілю. Та головною відзнакою став чотириколонний портик з ордерним устроєм, що наближається до тосканського. Проект виконав архітектор Віктор Піотровський. В основному він будував воєнізовані об’єкти, зокрема казарми в Варшаві, Білосотці та Острозі [37, с. 17-18].

Римо-католицькі костели с. Оженин. У другій половині XVIII ст. власник Оженина Станіслав Єловицький, волинський мечник, вибудував палацово-парковий комплекс, на території якого знаходилась домова каплиця, в середині якої був дубовий, мистецьки вирізьблений вівтар в стилі бароко (знищений більшовиками в 1920 р.). У 1939 р. радянською владою маєток зруйновано, а на його території збудовано МТС. Домову каплицю остаточно зруйновано на поч. 50-х років ХХ ст., в середині її певний час стояв генератор для подачі електроенергії.

На поч. 30-х років ХХ ст. поблизу маєтку Єловицьких на пожертви польської громади було збудовано римо-католицький костел Найсвятішого Серця Господа Ісуса (риси готичного стилю). Поряд із костелом зведений великий дерев’яний будинок: в одній половині проживав ксьондз, друга призначалася для проведення свят (не зберігся).

У 1939 р. в Оженин прибули отці капуцини з костелу Святої Трійці міста Острога і засновали тут свою парафію. Богослужіння велися до кінця Другої світової війни. У післявоєнний час приміщення костелу використовувалося для господарських потреб. В 1960 р. тут розмістилася Оженинська восьмирічна школа. З 1987 р. є одним з приміщень середньої школи. Від костелу лишилися тільки стіни і перекриття.

Костел і монастир отців францисканців у Межирічі. Фундатором монастиря і костелу отців францисканців у Межирічі був князь Януш Острозький, краківський каштелян. Літописець Острога – Станіслав Кардашевич – пише, що князь збудував у Межирічі «для францисканців прекрасний костел із тесаного камею, з п’ятьма куполами, покритими міддю, з монастирем, спорудженим у формі фортеці, і оточив її мурим, маючи по кутках чотири оборонні башти, оснащені бійницями. Гвардіан монастиря був зобов’язаний мати зверхність над місцевою залогою, утримуваною тут завжди і давати навколишнім мешканцям сховище під час нападу неприятелів» [37, с. 134]. Російські та православні історики, натомість, стверджують, що князь Януш Острозький тільки у 1610 р., після смерті свого батька Василя-Костянтина «передав православний Свято-Троїцький храм францисканцям, розміщуючи в приміщеннях католицький монастир під назвою «ConventusMederecensisordinisFranciscan» [9, с. 268]. Не піддається сумніву те, що тут знаходилася дерев’яна Свято-Троїцька церква, але історики не згідні в тому, чи вона збереглася до часів фундації монастиря.

На підставі акту, складеного в Острозі 28 червня 1612 р., орден святого Франциска законно почав володіти монастирем, фундованим в Межирічі князем Янушем Острозьким, а також пожертвувані ним землями та фільварками. Багаторазово це було підтверджено князями Сангушками – у 1649 р., 1728, 1752 роках. Фундаційний акт – повторно вписаний до земських книг Острозького повіту у 1814 р. – в книгах вже «Волинської губернії». У той час монастирські землі перейшли у власність російського скарбництва.

З опису, зробленого 1850 р., можна дізнатися, що францисканський костел мав 11 вівтарів, 7 образів з сюжетами життя Пресвятої Діви Марії, її образ, 14 образів – стації Хресного Шляху, 6 образів святих, не рахуючи вміщених у вівтарях, і 2 статуї. Крім того в описі перелічуються наступні предмети: 1 срібна монстрація, 2 Чаші для Святих Дарів, 11 чаш, 2 хрести, 1 сукенка для чудотворного образу Божої Матері і 179 різних вот на образах. Далі 67 фелонів, 9 риз, 1 балдахін, 36 стихарів, 22 кожми, 32 антимінси, 59 ілітонів, 48 вівтарних рушників, 3 килимки, 22 вівтарні подушки. Крім цього монастир мав бібліотеку, яка складалася з більш як 1900 томів.

В окремому вівтарі, з правого боку головного вівтаря, знаходивс чудотворний образ Матері Божої, який тут помістив князь Януш Острозький, коли образ прославився дивами, він був перенесений до головного вівтаря.

Образ Матері Божої Межиріцької був урочисто коронований папськими коронами 15 серпня 1779 р. єпископом-помічником у Луцьку, Франциском Комарницьким, котрий мав резиденцію у Острозі. Межиріч, будучи найважливішим монастирем «на Волині, Поділлі і дальнішої Русі» багато років був резиденцією кустодії. Межиріцька кустодія охоплювала такі населені пункти: Бар (1662), Івниця (1783), Комаргород (1746), Корець (1606), Крем’янець (1607), Лісянка (1733), Межиріч (1609), Шумськ (1656), Віньківці (1628).

У Межиріцькому монастирі з огляду на його високий ранг у провінції звичайно мав резиденцію капітульний кустош. Тут також знаходився новіціят та філософське училище для семінаристів.

У 1648-1649 рр. козаки разом з татарами знищили костел, монастир і всі будови. У деяких джерелах говориться про мученицьку смерть монахів. Гвардіаном монастиря у той час був отець Людовік Бєховський, котрий при відході козацької навали до Києва вніс до міської влади в Крем’янці маніфест – «Року 1649, 22 жовтня в граді Крем’янецькому…отця Буховецького гвардіана межиріцького про забрання паперів, зруйнування архіву козаками і татарами складений маніфест» [32]. Наїзди і спустошення монастиря продовжувалися багаторазово і пізніше.

Дня 14 жовтня 1854 року в Межирічі спалахнула пожежа, яка почалася від єврейських будівель. У наслідок сильного західного вітру пожежа розійшлася й охопила також костел францисканців. Станіслав Кардашевич так описує події: «Це страшне видовище пройняло тривогою мешканців Острога, котрі громадами рушили рятувати храм, який опинився під загрозою. Полум’я раптово впало на середній купол костелу, якийсь час блищала ворожа вогняна зірка, яку посилено гасили, але незабаром усю споруду охопило полум’я. Незважаючи на посилене рятування, згоріло покриття костельних куполів, дах на костелі і монастирі, а також усі дерев’яні господарські будівлі на території монастиря. Потріскали вікна, пошкоджено оздоби при вівтарях, але ревне рятування не дало поширитися полум’ю і біля півночі пожежа була погашена» [30, с. 255].

Протягом року, із загальних пожертвувань і власних коштів францисканців, костел із монастирем були відреставровані. Також збудували новий орган для цього запросили майстра Еденгофера з Реген у Баварії. Гіршим від пожежі в 1854 р. нещастям для межиріцьких францисканців була касата монастиря, проведена царською владою. Це сталося раптово 23 вересня 1866 р., у п’ятницю – ввечері, костел був замкнений, опечатаний, біля нього була виставлена сторожа. 19 жовтня костел був переданий православному духовенству. Костел швидко замінили на церкву, і вже 13 листопада 1866 р. тут було відправлено перше православне богослужіння.

Після касати монастиря бібліотека монастиря загинула, а вцілілі рукописні матеріали і менші документи, на підставі розпорядження Синоду від 11 грудня 1874 р. були перенесені до Київської Духовної Академії.

У лютому 1920 р. Межиріч відвідав отець Алоїз Карвацький. Результатом цього візиту був детальний історичний опис, а передусім, опис стану монастиря і костелу. Описи доповнені планами монастиря і костелу, а також малюнком.

Францисканський монастир у Межирічі залишився у списку латинських парафіяльних костелів, а також греко-католицьких церков, забраних і перероблених на православні церкви на терені Луцької дієзії. Нині у колишньому францисканському монастирі знаходиться православний Свято-Троїцький монастир.