2. Право на ім 'я, по батькові та прізвище

Ім'я дитини визначається за згодою батьків. Ім'я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства визначається матір'ю дитини. Дитині м.б. дано не більше 2-х імен, якщо інше не випливає зі звичаю нац.меншини, до якої належать мати та (або) батько. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Прізвище дитини визначається за прізвищем її батьків. На відміну від власного імені прізвище, по батькові не визначається довільно. Діти отримують прізвище батьків, які перебувають у шлюбі.

У разі зміни прізвища обома батьками прізвище дитини, яка досягла 7-и років, змінюється за її згодою. Вік «7 років» вибраний не випадково. Дитина готується до школи або уже навіть навчається, саме під цим прізвищем відома у своєму середовищі, а тому сама має брати участь у вирішенні питання про його зміну.

За загальним правилом, по батькові дитини визначається за іменем її батька. Якщо ім'я батька є подвійним, то по батькові дитини м.б. записано від­повідно до одного з цих імен. Випадки визначення по батькові за двома іменами батька не зафіксовані.

У разі, якщо батько змінив своє ім'я, то по батькові дитини, яка досягла 14-ти років, змінюється за її згодою)

3. право висловлювати свою думку

Дитина, незалежно від її віку, має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до різних державних та громадських інституцій, зокрема до органу опіки та піклування.

Дитині, здатній сформулювати власні погляди, надається право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адмін.розгляду.

4. Право на спілкування з батьками та іншими родичами

(це право на спілкування з батьками та іншими членами сім'ї, родичами: дідусем, бабусею, братами, сестрами тощо. Це право дитини зберігаєть­ся і у випадку розірвання шлюбу між його батьками чи визнання їхнього шлюбу недійсним.

Значення цього права, потреба в його реалізації посилюється, коли хтось із них потрапляє у надзвичайну ситуацію. Саме з урахуванням цього права має бути дозволено цілодобове перебування біля хворої матері чи дитини, навіть у критичні хвилини їхнього життя.

За чинним законодавством адвокат має право бачитися із заарештова­ним щодня, без обмежень. Таке ж право має бути надане матері, батькові та дитині)

5. право на свободу переміщення та вибору місця проживання (місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків.

За відсутності згоди щодо того, з ким із батьків буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися судом. Суд при вирішенні спору щодо місця проживання дитини з одним із батьків бере до уваги: ставлення батьків до виконання своїх обов'язків; додержання інтересів дитини; особисту прихильність дитини до кожного з батьків; вік дитини; стан її здоров'я; самостійний дохід того з батьків, з ким буде проживати дитина; наявність упоря­дженого жилого приміщення; можливість створення умов належного виховання та розвитку; стосунки батьків; матеріальне становище кожного з них; сімейний стан тощо.

Якщо дитина досягла 14 років, вона сама обирає місце свого проживан­ня у разі окремого проживання її батьків (ч.3 ст.160 СК). У зв'язку з цим спір між батьками про місце проживання дітей, які досягли 14-річного віку, не підлягає судовому розгляду)

6. право на свій захист (батьки є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. При поданні матір'ю чи батьком заяви про захист прав дитини їм достатньо пред'явити паспорт, з відповідною відміткою про народження дитини або свідоцтво про народження дитини.

Представництво батьків припиняється після досягнення дітьми повно­ліття, набуття неповнолітньою особою повної дієздатності, а також у зв'язку з позбавленням батьківських прав.

Дитина, яка досягла 14-ти років, має право сама звернутися за захистом своїх сімейних прав та інтересів. Якщо вона з різних причин цього не робить, мати чи батько або вони обоє мають право самі звернутися до суду).

126. Підстави, порядок і наслідки позбавлення батьківських прав. Поновлення батьківських прав. Відібрання дитини без позбавлення батьківських прав.

Позбавлення батьківських прав

Позбавлення батьківських прав є, з одного боку, засобом захисту прав дитини, а з другого - заходом впливу на батьків, які неналежним чином виконують свої батьківські обов'язки стосовно дитини.

Право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла 14-ти років.

Зг.із ч.4 ст.19 СК участь органу опіки та піклування при розгляді справ щодо позбавлення батьківських справ є обов'язковою. Орган опіки та піклування подає до суду письмовий висновок щодо вирішен­ня спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з виснов­ком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтова­ним, суперечить інтересам дитини.

Законодавець у ч.1 ст.164 СКУ дає вичерпний перелік підстав для позбавлення батьківських прав:

1. Відмова без поважних причин забрати свою дитину з пологового будинку (відділення) або з іншої лікувальної, виховної установи, установи соціаль­ного захисту чи населення з інших аналогічних установ і протягом 6-ти місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування. Про відмову свідчать дії батьків, які ухиляються від того, щоб забрати свою дитину додому. Коли самотня мати без поважних причин відмовляється взяти дитину з полого­вого будинку, лікарні, кидає її, не виявляючи інтересу до її подальшої долі, то виникає одна з передбачених ст. 164 СК підстав для позбавлення її батьківських прав. Якщо ж самотня мати висловлює своє бажання влаш­тувати дитину назавжди (чи на час) до однієї з дитячих установ, немає підстав для позбавлення її батьківських прав.

2. Ухилення від виконання батьками своїх обов'язків щодо виховання дитини. Для винесення рішення суду недостатньо переконатися у факті об'єктивного невиконання батьками своїх обов'язків. Необхідно також вст- ти, що батьки систематично, незважаючи на попередження, не виконують свої батьківські обов'язки хоча і мають для цього можливості.

Мати, батько вважатимуться такими, що ухиляються від виконання своїх батьківських обов'язків, якщо вони за станом свого психічного здоров'я усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними, а також якщо вони мають юридичну і фактичну можливість до вчинення відповідних дій, які становлять зміст батьківського обов'язку.

3. Жорстоке поводження з дітьми. Поняття «жорстоке поводження» включає наступні відмінні ознаки: фізичне насильство над дитиною, тобто побої, побиття неповнолітнього, заподіяння йому фізичних страждань, болю у будь-який спосіб; психічне насильство над дитиною через подавлення її волі, погрози, вселяння почуття страху; замах на статеву недоторканість дітей, що становить особливу небезпеку для несформованої ні духовно, ні фізично особистості. Жорстоке поводження з дитиною може виявлятися у фізичному чи психічному насильстві, за­стосуванні неприпустимих прийомів виховання, приниження людської гідності дитини.

4. Алкоголізм або наркоманія батьків. Найбільшу небезпеку для дітей становить та форма алкоголізму, яку визнають хворобою, поєднаною з повним паралічем волі, коли тяга до спиртного перемагає всі інші почут­тя, у т.ч. батьківські. Що ж стосується наркоманії, то вважається, що вона сама по собі має хронічний х-ер і теж зв'язана з повним уражен­ням вольової сфери поводження батьків. Про токсикоманію батьків у СК мова не йде. Для позбавлення батьківських прав тільки через алко­голізм або наркоманію потрібен відповідний медичний висновок.

5. Експлуатація дитини, примушування її до жебракування чи бродяжни­цтва. Конвенція про права дитини у статті 32 передбачає захист дитини від економічної експлуатації та виконання роботи, яка м.б. небезпечною для її здоров'я, бути перешкодою в одержанні освіти, фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвит­ку. Стаття 34 Конвенції зобов'язує держави-учасниці захищати дити­ну від усіх форм сексуальної експлуатації: у проституції, в порногра­фії та порнографічних матеріалах.

6. Вчинення умисного злочину проти життя, здоров'я своїх дітей. Це м.б. замах на вбивство дитини, прагнення довести її до самогубства, тяжкі тілесні ушкодження, побої, катування, зараження венеричною хворобою, ВІЛ-інфекцією, залишення малолітньої дитини в небезпе­чному, загрозливому для її життя стані тощо. Кожен із перерахованих злочинів, вчинений одним із батьків, належить до числа тяжких, суспільно небезпечних та таких, що суперечать людській природі. Тому особа, яка вчинила злочин проти дитини, заслуговує і застосування сімейно-правової відповідальності у вигляді позбавлення батькі­вських прав.

Наведений перелік підстав позбавлення батьківських прав є вичерп­ним, тому розширювальному тлумаченню він не підлягає.

Поновлення в батьківських правах

Позбавлення батьківських прав строком не обмежене. Це не означає, що воно має необоротний характер. СКУ допускає відновлення в батьківських правах, якщо цього вимагають інтереси дітей і якщо діти не усиновлені. Це можливо, коли батьки змінили свою поведінку і довели, що піклуються про дитину, мають бажання зд-ти її виховання.

(Як свідчать дані статистики, в Україні, на жаль, справ про поновлення батьків­ських прав значно менше, ніж справ про позбавлення батьківських прав. У 2007р. місцеві суди України розглянули 155 справ про поновлення батьківських прав (тоді як справ про позбавлення батьківських прав - понад 17 тис). У Львівській, Терно­пільській областях та м. Севастополі такі справі не розглядалися взагалі.

У переважній більшості випадків місцеві суди задовольняють позовні вимоги у справах цієї категорії. Так, у 2007р. суди України задовольнили позовні вимоги у 116 таких справах, або у 88,5% від кількості справ, розглянутих з ухваленням рішення).

Звертаючись до суду з позовами, батьки критично ставляться до своєї поведінки в минулому стосовно дітей, вказують на зміну обставин та ставлення до дітей, фактичне поновлення сім'ї та досягнення порозумін­ня з дітьми, зміну матеріально-побутових умов життя. До матеріалів справи долучаються рішення суду про позбавлення батьківських прав, акти обстеження умов проживання батьків, характеристики як за місцем роботи, так і за місцем проживання, висновок органу опіки та піклування щодо можливості поновлення позивачів у батьківських пра­вах.

Особа, позбавлена батьківських прав, залишається матір'ю чи бать­ком дитини, але правові наслідки після набрання чинності рішенням суду все ж наступають. Згідно зі ст.166 СК особа, позбавлена батьківсь­ких прав:

• втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання;

• перестає бути законним представником дитини;

• втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям із дітьми;

• не м.б. усиновлювачем, опікуном та піклувальником;

• не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов'язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування);

• втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

Особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов'язку щодо утримання дитини.

Стаття 170. Відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав

1. Суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання.

У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування.

2. У виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків.

У цьому разі орган опіки та піклування зобов'язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав.

З таким позовом до суду має право звернутися прокурор.

3. Якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд за заявою батьків може постановити рішення про повернення їм дитини.

4. При задоволенні позову про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав суд вирішує питання про стягнення з них аліментів на дитину.

5. Положення частин першої - третьої цієї статті застосовуються до відібрання дитини від інших осіб, з якими вона проживає.

127. Правовідносини батьків та дітей з приводу майна.

Правовідносини батьків і дітей з приводу

майна

У сімейно-правовій літературі майнові правовідносини батьків та ді­тей поділяються на 2 групи:

1. правовідносини з приводу майна (залежно від джерела набуття майна поділяються на 3 види: 1 - правовідносини щодо майна, набу­того батьками і призначеного для потреб усієї сім'ї; 2 - правовідноси­ни щодо майна, набутого за рахунок спільної праці чи спільних кош­тів батьків і дітей; 3 - правовідносини щодо майна, що набувається самими неповнолітніми на різних правових підставах);

2. аліментні правовідносини.

СЗ послідовно закріплює принцип роздільності майна батьків і ді­тей: батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, м.б. самостійни­ми власниками майна (ч.1 ст.173 СКУ).

СК уводить також презумпцію права власності батьків на спірне майно: при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповноліт­німи дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вва­жається, що воно є власністю батьків (ч.2 ст.173 СКУ). Виняток з цього правила стосується речей, які придбані батьками чи одним із них для за­безпечення розвитку, навчання і виховання дитини (одяг, інші речі осо­бистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне облад­нання тощо). СК прямо закріплює право власності дитини на таке майно (ст.174).

Батьки при визначенні порядку володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а також роздільним майном зобов'язані враховувати інтереси своїх неповнолітніх дітей. Майно, що забезпечує виховання і розвиток дитини, вони зобов'язані передавати їй у користування (ч. 1 ст. 59, ч. 1 ст. 176 СК).

Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності (ст. 175 СК).

Батьки вирішують спільно питання про управління майном дитини. За заг. правилом, продукція, плоди і доходи від майна, що належить неповнолітній особі, є її власністю. Однак управляють таким майном і доходами від нього батьки дитини. Крім того, закон надає батькам право використовувати доходи від майна, що належить малолітній дитині, на

виховання та утримання інших дітей, а також на невідкладні потреби сім'ї (ч.1 ст.178 СК).

При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. На вчинення одним із батьків правочинів щодо транспортних засобів та нерухомого майна малолітньої дитини повинна бути письмова нотаріально засвідче­на згода другого з батьків. Дозвіл органу опіки та піклування на вчинен­ня правочинів щодо нерухомого майна дитини надається в разі гаранту­вання збереження її права на житло.

Батьки управляють майном своєї дитини до досягнення нею повно­ліття та набуття повної цивільної дієздатності достроково. Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього (ч.4 ст.177 СК).

Законом урегульований правовий режим майна, одержаного як аліментні виплати. Аліменти виплачуються на ім'я того з батьків, з ким проживає дитина. Разом із правом власності на аліменти за батьками закріплюється й обов'язок використовувати їх строго за цільовим призначенням, тобто для задоволення фізичних, духовних й інших потреб дитини, її навчання і розвитку (ч.1 ст.179 СК). Неповнолітня дитина, тобто особа, яка досягла 14 років, має право на самостійне одержання аліментів і розпорядження ними відповідно до ЦК.

128. Аліментні правовідносини між батьками та дітьми.

Аліментні правовідносини між батьками і дітьми

Аліментні правовідносини (зобов'язання) батьків та дітей - право­відносини, в яких одна сторона зобов'язана надати другій стороні утримання на підставах і в порядку, що вст-ні законом, а друга сторо­на вправі вимагати виконання такого обов'язку. Поділяються на 2 групи, кожна з яких має свої підгрупи:

1. Аліментні зобов'язання батьків щодо утримання дитини:

А) зобов'язання батьків щодо утримання дитини до досягнення нею повноліття (ст.180 СК);

Б) зобов'язання батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина, що продовжують навчання й у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги (ст.199 СК);

В) зобов'язання батьків щодо утримання непрацездатних повнолітніх дочки, сина, які потребують матеріальної допомоги (ст.198 СК);

Г) зобов'язання батьків брати участь у додаткових витратах на неповно­літню дитину, що викликані особливими обставинами (ст.185 СК).

2. Аліментні зобов'язання повнолітніх дітей щодо утримання батьків:

А) зобов'язання повнолітніх дітей щодо утримання непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги (ст.202 СК);

Б) зобов'язання повнолітніх дітей брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою чи інвалідністю, не­мічністю (статті 203, 206 СК).

Аліментозобов’язаною особою (тобто особою, на яку покладається обов’язок сплати аліментів) виступає або один із батьків, або вони обид­ва. Для стягнення аліментів на користь дітей не має значення, зберіга­ється шлюб між батьками чи він розірваний.

Особливі риси аліментного зобов’язання:

1. визначене імперативно, тобто виникає і припиняється виключно у випадках, вст-х законом;

2. має суворо персональний х-ер, тобто діє щодо конкретних осіб , ні за яких обставин не м.б. передане іншим особам;

3. є безоплатним, тобто виплачені суми не м.б. витребувані назад, крім випадків, коли їх стягнення було проведено на підставі неправдивих відомостей та документів;

4. є тривалим;

5. для припинення аліментного зобов ’язання не вимагається додаткового рішення суду, воно припиняється автоматично внаслідок настання пев­них подій;

6. є безумовним і стягується з будь-якого виду доходів зобов’язаної особи.

У зв'язку з особливим станом дитини як особи, що через свій вік пот­ребує певної матеріальної підтримки та захисту, окреме значення серед аліментних правовідносин батьків та дітей мають правовідносини, за якими батьки зобов'язані утримувати дитину до її повноліття.

Закон передбачає два порядки сплати батьками аліментів на дитину: добровільний та примусовий.

У нормально функціонуючій сім'ї обов'язки щодо утримання вико­нуються батьками добровільно. Крім того, відрахування аліментів може зд-ся за ініціативою одного з батьків на підставі його заяви за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії (ст.187 СК). Чинний СКУ зна­чно розширює можливості забезпечення інтересів дитини і надає мож­ливість батькам самим визначати питання, пов'язані з виконанням ними аліментних зобов'язань шляхом укладання різних договорів. У цьому випадку йдеться про договірне утримання дитини.

Примусовий порядок сплати аліментів має місце у разі виникнення спору про надання коштів на утримання дитини. Спір щодо утримання дитини може виникнути як при роздільному, так і при спільному проживанні батьків. У такому випадку кожний з подружжя може звернутися до суду з вимогою про стягнення аліментів у примусовому порядку.

СКУ передбачає 2 способи визначення розміру аліментів:

1. у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини

(СКУ відмовився від традиційних для сімейного права фіксованих аліментних часток (1/4, 1/3, 1/2). За чинним СКУ, визначення розміру аліментів відбувається в частковому відношенні до заробітку (дохо­ду) батьків, однак сам розмір такої частки законом не вст-ся. Він визначається судом у кожному конкретному випадку примусового стягнення аліментів.

Суд при визначенні частини заробітку може варіювати залежно від співвідношення одержуваної суми з прожитковим мінімумом на дитину відповідного віку. Аліменти, спрямовані на утримання дити­ни, повинні бути достатніми і співрозмірними з урахуванням мети аліментного зобов'язання);

2. у твердій грошовій сумі (можливо у випадках, якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення: відповідач не працює чи нелегально одержує доходи з різних джерел, у зв'язку з чим їхній загальний розмір складно визна­чити; у відповідача дохід відсутній, але він має на праві власності певне майно. Суд може відмовити у визначенні розміру аліментів у твердій грошовій сумі, якщо вважає мотиви позивача безпідставни­ми).

Відп.до ст.182 СКУ при визначенні розміру аліментів суд враховує:

• стан здоров'я та матеріальне становище дитини;

• стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;

• наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;

• інші обставини, що мають істотне значення.

У ч.2 ст.182 СКУ закріплене правило, відп.до якого розмір алімен­тів на 1 дитину ні при яких обставинах не м.б. меншим, ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

(Відп.до ст.52 ЗУ «Про Державний бюджет України на 2010 рік», з 1 грудня 2010 року прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць стано­вить 922 грн., для дітей віком до 6 років - 799 грн., для дітей віком від 6 до 18 років - 957 грн., для осіб, які втратили працездатність, - 734 грн.)

Якщо стягуються аліменти на 2-х і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їхнє утримання, що буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття (ч.2 ст.183 СК). Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру алімен­тів на інших дітей, аліменти стягуються з вирахуванням тієї рівної част­ки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття (ч.3 ст.183 СК).

Позов про стягнення аліментів м.б. заявлений:

• матір'ю або батьком;

• усиновлювачем;

• опікуном чи піклувальником;

• патронатним вихователем;

• самою дитиною по досягненні нею 14-річного віку.

При збереженні правового зв'язку між дитиною й іншим з батьків звернутися до нього з позовом про примусове стягнення аліментів може усиновлювач, оскільки права й обов'язки усиновлювачів щодо дитини прирівнюються до батьківських прав і обов'язків.

Аліменти можуть стягуватися в примусовому порядку з обох батьків, зокрема при позбавленні їх батьківських прав, оскільки останнє не зві­льняє від обов'язку щодо утримання дитини. У такому випадку позов може бути пред'явлений родичем, а також іншою особою, що здійснює функції опікуна чи піклувальника.

До суду з вимогою про стягнення аліментів з батьків, що ухиляються від утримання дитини, може звернутися дитяча установа, у якій прожи­ває неповнолітній. За рішенням суду аліменти можуть перераховуватися на особовий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України (ч.3 ст.193 СК).

Новелою СК є те, що з позовом про стягнення аліментів до платника може звернутися сама дитина по досягненні нею 14-річного віку (ч.1 ст.18 СК).

СКУ передбачає можливість зменшення та збільшення розміру аліментів. Так, відп.до ч.1 ст.192 СК розмір аліментів, визначений за рішенням суду або за домовленістю між батьками, м.б. згодом змен­шено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одер­жувача аліментів. Перелік обставин, які можуть слугувати підставами для зменшення або збільшення розміру аліментів, є вичерпним - це зміна матеріального чи сімейного стану платника або одержувача аліментів, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них (н-д, розмір аліментів м.б. зменшений судом у випадку народження в пла­тника аліментів дитини; підставою зменшення розміру аліментів може стати непрацездатність платника; якщо дитина, що досягла відповідного віку, працює і має достатній заробіток, а матеріальне становище платника аліментів навпаки погіршилося, дані обставини можуть слугувати підставою для зменшення розміру аліментів).

Іноді життєві обставини складаються таким чином, що виникає необ­хідність робити непередбачувані витрати. Це м.б. пов'язано з різними причинами як позитивного, так і негативного х-ру (н-д, придбання для дитини комп'ютера, музичного інструмента, спортивного спорядження, необхідність забезпечити дитині сторонній догляд та посилене хар­чування у зв'язку з хворобою тощо). СКУ передбачає обов'язок батьків брати участь у додаткових витратах на неповнолітніх дітей, які викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо; ст.185 СК).

Додаткові витрати на дитину м.б. викликані тривалими або тимчасо­вими за своєю природою обставинами, і, відповідно, мати разовий або регулярний х-ер, тому закон передбачає їх разове, періодичне або постійне покриття. Крім того, один із батьків, залежно від ситуації, що виникла, може за своїм вибором вимагати відшкодування вже понесених ним додаткових витрат на дитину, або вимагати фінансування іншим із батьків таких витрат наперед (ч.2 ст.185 СК). Розмір додаткових витрат визначається судом у твердій грошовій сумі.

129. Поняття та значення усиновлення. Умови усиновлення Порядок усиновлення. Правові наслідки усиновлення.

Поняття і сутність усиновлення

Формами влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, є усиновлення, опіка та піклування, патронатне виховання. За допомо­гою усиновлення усуваються несприятливі для формування особистості дитини обставини і створюються умови, найближчі до тих, що склада­ються у сім'ї.

Усиновлення - правовий інститут, що зд-ся в інтересах дитини, єдиний або обидва батьки якої: померли, невідомі, позбавлені бать­ківських прав, визнані в судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми чи оголошені померлими; дали згоду на усиновлення; понад 6 місяців не проживають разом із дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги і турботи.

В основу організаційно-правового механізму усиновлення в Україні покладені принципи, які відповідають міжнародним вимогам:

• кожна дитина має право на виховання в сім'ї;

• пріоритетним є національне усиновлення;

• міжнародне усиновлення розглядається як альтернатива тільки тоді, коли були вичерпані всі можливості щодо передачі під опіку, піклу­вання, на усиновлення чи виховання в сім'ї громадян України;

• вирішення усіх процедурних питань усиновлення дитини із додер­жанням чинного законодавства України;

• заборона посередницької комерційної діяльності щодо усиновлення дітей;

• укладення з іноземними державами договорів про правову допомогу;

• зд-ня контролю за умовами утримання та виховання дітей у сім'ях іноземців;

• рішення щодо усиновлення дитини постановляється в Україні тільки в судовому порядку.

Облік дітей, які м.б. усиновлені, зд-ся службами у справах дітей ра­йонних, районних у містах Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах рад за місцем походжен­ня дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, Міністерством у справах сім'ї та молоді АРК, службами у справах дітей обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій та Державним департаментом з усиновлення та захисту прав дитини.

На облік беруться:

• діти-сироти;

^ діти, позбавлені батьківського піклування;

^ діти, батьки яких дали згоду на усиновлення.

Облік громадян України, які постійно проживають на т-ії України і бажають усиновити дитину, зд-ює служба у справах дітей за місцем проживання таких громадян.

Суб'єктами відносин щодо усиновлення є усиновлювачі і усиновле­ні. Відп.до ст.208 СКУ усиновленою м.б. дитина (тобто особа до до­сягнення нею повноліття), а за виняткових обставин і повнолітня особа (коли вона не має матері, батька, тобто є сиротою, або була позбавлена батьківського піклування і ці умови настали до досягнення нею повно­ліття. Тут повинні враховуватися не тільки інтереси повнолітньої особи, а також і інтереси усиновлювача; суд повинен брати до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, можливість спільного проживання з усиновленим, стан здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Можна припустити, що це м.б. якщо усиновлювач на момент усиновлення перебуває у скрутному становищі за умови, що він піклувався про дитину у той час, коли вона була неповнолітньою; що цих осіб поєднують родинні зв'язки, про що вони не знали; втрата усиновлювачем єдиної рідної дитини у похилому віці; коли між особою, яка бажає усиновити повнолітню особу, і особою, яку прагнуть усиновити, ще до досягнення останньою повноліття склалися відносини як між усиновлювачем та усиновленою дитиною, але надання таким відносинам передбаченої законом форми з якихось причин здійснено не було).

Вимоги до усиновлювача:

1. повнолітня дієздатна ф.о.;

2. якщо усиновлюється неповнолітня особа, то різниця у віці між нею та усиновлювачем повинна бути не менше 15-ти і не більше 45-ти років; якщо ж усиновлюється повнолітня особа, то різниця у віці між нею та усиновлювачем повинна бути не менше 18-ти років.

Законом установлено перелік тих осіб, які не м.б. усиновлювача- ми (ст.212 СКУ). Всі ці особи поділяються на певні групи:

1. - особи, які за станом свого здоров'я не можуть виконувати функції усиновлювачів: особи, які обмежені у дієздатності; визнані недієздат­ними; перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері; зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами, страждають на хвороби, перелік яких за­тверджується МОЗ України (на сьогодні цей перелік ще не затвердже­но);

2. - особи, які у минулому припустилися серйозних порушень у своїх зобов'язаннях щодо виховання дітей, внаслідок чого були позбавлені батьківських прав, і ці права на момент усиновлення не були поновлені; були усиновлювачами, опікунами, піклувальниками, прийомними бать­ками, батьками-вихователями іншої дитини, але усиновлення було ска­соване або визнане недійсним, було припинено опіку, піклування чи діяль­ність прийомної сім’ї або дитячого будинку сімейного типу з їхньої вини;

3 - особи, які з інших об'єктивних причин не м.б. усиновлювачами, а саме: не можуть забезпечити дитині прожитковий мінімум, створити належні умови для проживання і виховання; особи однієї статі; особи, що мають судимість за умисне вчинення злочину проти життя, здоро­в'я, волі, честі та гідності, статевої свободи та статевої недоторка­ності особи, проти громадської безпеки, громадського порядку та мо­ральності, у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів тощо; особи-іноземці, які не перебувають у шлюбі, крім випадків, коли іноземець є родичем дитини.

Перевага при усиновленні надається подружжю, оскільки інтересам дитини в своїй більшості відповідає виховання в сім'ї. СКУ забороняє особам, що не перебувають між собою в шлюбі, усиновити одну і ту саму дитину (за винятком, якщо такі чоловік і жінка проживають однією сім'єю).

За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити дитину, переважне право на її усиновлення має громадянин України:

1. в сім'ї якого виховується дитина;

2. який є чоловіком матері, дружиною батька дитини, яка усиновлю- ється;

3. який усиновлює кількох дітей, які є братами, сестрами;

4. який є родичем дитини.

Умови, порядок та правові наслідки уси­новлення

Умови усиновлення - це згода осіб, які відповідно до закону мають на це право: самої дитини; її батьків або осіб, що їх замінюють; одного з подружжя, якщо він не виступає усиновлювачем.

Умови та вимоги, яких слід дотримуватися при зд-ні усиновлення, витікають із самої суті інституту усиновлення, і призначення їх зводить­ся до того, щоб усиновлення слугувало виключно інтересам дитини. Н-д, якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати і сестри, вони не м.б. роз'єднані при їх усиновленні, за винятком обста­вин, що мають істотне значення (н-д, одна із дітей має фізичну ваду). Згоду на це обов'язково дає орган опіки та піклування. Причому, якщо усиновлення для дитини не є таємним, брат і сестра мають право знати про нове місце її проживання (ст.210 СКУ).

Згода дитини на усиновлення. СКУ встановив, що згода дитини береться до уваги з того моменту, коли остання може сформулювати і висловити її у формі, яка відповідає її віку. Але для того, щоб дитина дала згоду або відмовилася від усиновлення, необхідно щоб вона була поінформована щодо правових наслідків усиновлення. Відмова дитини дати згоду на усиновлення, розглядається як серйозна перешкода для усиновлення. Випадки, коли усиновлення може відбуватися без згоди дитини: якщо вона у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення; якщо вона проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками.

Згода батьків на усиновлення дитини. Як правило, усиновлюються діти, у яких немає батьків. На жаль, за сучасних умов, поширеними стали випадки, коли батьки, або бодай один із них, у дитини є, але існує нагальна потреба змінити догляд за нею.

Усиновлення дитини зд-ся за вільною згодою її батьків, тобто тоді, коли мати, батько усвідомлюють значення своїх дій та можуть керува­ти ними. Якщо ж буде вст-но, що згода дана під тиском фізичного або психічного насильства, внаслідок збігу тяжких обставин, вона м.б. оскаржена у суді. Згода батьків повинна бути безумовною (н-д, батьки не можуть вимагати, щоб дитина була усиновлена конкретною особою або подружжям тощо). Згода повинна бути безоплатною (умова про надання усиновлювачем плати батькам за згоду є нікчемною і зумов­лює необхідність повернення такої плати відповідно до норм ЦКУ).

Існує певний порядок для дачі згоди батьками:

• згода м.б. дана лише після досягнення дитиною 2-місячного віку. Це правило тісно пов'язане з медичним критерієм, відп.до якого саме цей період є психічно складним для матері дитини;

• якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди по­трібна ще згода їх батьків, оскільки їх воля не може визнаватися ціл­ком сформованою;

• згода батьків на усиновлення їхньої дитини має бути укладена письмо­во і посвідчена нотаріусом.

Якщо батьки не погоджуються на усиновлення, останнє неможливе. Це пояснюється тим, що згода на усиновлення - одне з важливих особи­стих немайнових прав батьків і воно не може бути порушене.

Усиновлення дитини провадиться без згоди батьків, якщо вони:

1. невідомі;

2. визнані безвісно відсутніми;

3. визнані недієздатними;

4. позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється;

5. повнолітні і не проживаючи з дитиною понад 6 місяців без поваж­них причин, не проявляють щодо неї батьківської турботи та піклу­вання, не виховують та не утримують її.

Згода одного з подружжя на усиновлення дитини. На усиновлення дитини одним з подружжя потрібна письмова згода другого з подружжя, посвідчена нотаріально. Така згода необхідна в зв'язку з тим, що той з подружжя, що не є усиновителем, також буде брати участь у вихованні дитини як вітчим або мачуха. Між тим, усиновлення дитини може від­бутися без згоди другого з подружжя, якщо він визнаний безвісно відсу­тнім, недієздатним, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення.

Згода опікуна, піклувальника на усиновлення дитини. Щодо ді­тей, які позбавлені батьківського піклування, згоду на усиновлення надає опікун, піклувальник, заклад охорони здоров'я або навчальний заклад, в яких знаходилася дитина. Згода надається в письмовому вигляді (статті 221,222 СК). Отримання згоди вказаних осіб необхідне виключно з метою захисту інтересів дитини. Тому, якщо опікун або піклувальник не дають згоди на усиновлення, така згода м.б. дана органом опіки та піклування. Відмова вказаних органів не є перешко­дою для усиновлення дитини, якщо це відповідає її інтересам.

Заклад охорони здоров'я чи навчальний заклад також можуть не дати згоди на усиновлення. Причому, якщо в судовому порядку буде вст-но, що для цього не було достатніх підстав, заперечення вказаних органів не буде перешкодою до усиновлення.

Порядок усиновлення - це процедура, яка складається з певних стадій і зд-ся відповідними органами за правилами, що вст-ні законо­давством. Чинним законодавством передбачається судовий порядок усиновлення. Справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, розглядаються загальним судом першої інстанції за місцем проживання усиновлюваної дитини. Особа, яка бажає усиновити

дитину, подає до суду письмову заяву про усиновлення персонально. Подання заяви через представника не допускається.

Усиновлення, в першу чергу, пов'язане з волею особи, яка бажає усиновити дитину, і тому будь-яка життєва ситуація може вплинути на його наміри. Тому закон дозволяє такій особі відкликати заяву про усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення (ч.2 ст.223 СКУ). Після набрання чинності рішенням суду відмова від уси­новлення стає неможливою.

До подання заяви до суду особа, яка бажає усиновити дитину, повин­на стати на облік за місцем свого проживання у службі в справах дітей.

Іноземці, що бажають усиновити дитину, яка є громадянином Украї­ни і проживає на її території, звертаються з письмовою заявою до Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини.

Громадяни України, які бажають усиновити дитину, звертаються з письмовою заявою про взяття їх на облік кандидатів в усиновлювачі до служби у справах дітей за місцем проживання. До заяви додаються такі документи:

1. копія паспорта або іншого документа, що посвідчує особу;

2. довідка про з/п за останні 6 місяців або копія декларації про доходи за попередній календарний рік, засвідчена органами ДПС;

1. копія свідоцтва про шлюб, укладений в органах РАЦСу, якщо заявники перебувають у шлюбі;

2. висновок про стан здоров'я кожного заявника;

3. засвідчена нотаріально письмова згода другого з подружжя на усиновлення дитини (у разі усиновлення дитини одним з подружжя);

4. довідка про наявність/відсутність судимості для кожного заявника, видана ОВС за місцем проживання заявника;

5. копія документа, що підтверджує право власності або користування житловим приміщенням.

Служба у справах дітей протягом 10 робочих днів після надходження заяви та всіх документів:

• перевіряє документи на відповідність вимогам законодавства;

• проводить бесіду із заявниками, з'ясовує мотиви усиновлення, став­лення до виховання дітей. У разі коли усиновлення зд-ся одним із подружжя, з'ясовуються причини, з яких другий з подружжя не ба­жає бути усиновлювачем, та його ставлення до намірів дружини (чоловіка) усиновити дитину;

• складає акт обстеження житлово-побутових умов заявників;

• розглядає питання про можливість заявників бути усиновлювачами та готує відповідний висновок і в разі надання позитивного виснов­ку ставить заявників на облік кандидатів в усиновлювачі із занесен­ням даних про них до Книги обліку кандидатів в усиновлювачі.

Громадяни України, які бажають усиновити дитину, можуть за ба­жанням або за рекомендацією служби у справах дітей пройти курс під­готовки з питань виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених бать­ківського піклування.

Висновок про можливість бути усиновлювачами оформляється згідно з визначеними Департаментом вимогами на бланку служби у справах дітей, підписується її керівником, засвідчується печаткою та видається кандидатам в усиновлювачі.

Разом з висновком повертаються пронумеровані, прошнуровані, скріплені печаткою та завірені підписом керівника (заступника керівни­ка) служби у справах дітей документи, подані кандидатами в усиновлю- вачі, із зазначенням служби у справах дітей, в якій вони перебувають на обліку, та облікового номера.

Строк дії висновку про можливість бути усиновлювачами становить 1 рік від дати видачі.

Після цього відбувається знайомство та встановлення контакту кан­дидатів в усиновлювачі з дитиною. Після знайомства з дитиною для вст-ня з нею контакту кандидати в усиновлювачі мають право щодня протягом строку дії направлення відвідувати дитину за місцем її про­живання (перебування) та спілкуватися з нею у час, визначений керів­ником закладу, прийомними батьками, батьками-вихователями, опіку­нами, піклувальниками, але не менш як 3 години на день. Після вст-ня контакту з дитиною та подання до служби у справах дітей заяви про бажання її усиновити, кандидати в усиновлювачі мають право продов­жувати щоденне спілкування з дитиною до набрання чинності рішен­ням суду про усиновлення.

Для усиновлення дитини потрібна її згода, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити.

Висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інте­ресам дитини повинен бути обґрунтованим та містити інформацію про доцільність (недоцільність) усиновлення та відповідність (невідповід­ність) інтересам дитини.

Для прийняття рішення про усиновлення кандидати в усиновлювачі звертаються із заявою про усиновлення дитини до суду за місцем проживання (перебування) дитини.

Усиновлення дітей проводиться на підставі рішення суду.

Заява про усиновлення дитини повинна містити: найменування суду, до якого подається заява, ім'я, місце проживання заявника, а також прізвище, ім'я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце прожи­вання, відомості про стан здоров'я дитини. Заява про усиновлення дитини може також містити клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові, дати, місця народження дитини, про запис заявника матір'ю або батьком дитини.

До заяви про усиновлення дитини за наявності мають бути додані такі документи:

1. копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, - при усиновленні дитини одним з подружжя;

2. медичний висновок про стан здоров'я заявника;

3. довідка з місця роботи із зазначенням заробітної плати або копія декларації про доходи;

4. документ, що підтверджує право власності або користування жилим приміщенням тощо.

У розгляді справи про усиновлення бере участь як заінтересована особа орган опіки та піклування.

Розгляд справ даної категорії відповідно до ч.4 ст.234 ЦПК прова­диться судом у складі 1-го судді і 2-х народних засідателів. Суд розгля­дає справу про усиновлення дитини за обов'язковою участю заявника, органу опіки та піклування або уповноваженого о.в.в., а також дитини, якщо вона за віком і станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення, з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати.

Суд повинен перевірити у судовому засіданні наявність і законність підстав усиновлення: чи може ця особа бути усиновителем; чи не пору­шені права осіб, які мають переважне право на усиновлення цієї дитини; чи є підстави для усиновлення цієї дитини (дані про батьків, наявність їх згоди, їх правове становище, їх участь у вихованні і утриманні дитини); чи додержаний порядок взяття на облік кандидатів в усиновителі; чи є необхідні документи.

Постановляючи рішення про усиновлення дитини, суд має враховува­ти всі обставини, що мають істотне значення, а саме: стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину; її сімей­ний стан та умови проживання; ставлення до виховання дитини; мо­тиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину; мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву на усиновлення; особу дитини та стан її здоров'я, ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити; взаємини особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, навіть те, як довго ця особа опікується вже дитиною тощо (ч.1 ст.224 СКУ). Перелік цих об­ставин не є вичерпним і суддя може вимагати представлення будь-яких інших документів, залучати до участі в справі батьків дитини, саму дитину, інших заінтересованих осіб для того, щоб прийняти вірне рі­шення.

Перешкодою до усиновлення не може слугувати той факт, що особа, яка бажає усиновити дитину, вже має або може народити дитину.

Вже на стадії подачі заяви особа, що бажає стати усиновлювачем, може виявити намір бути записаною у Книзі реєстрації народжень маті­р'ю, батьком дитини або повнолітньої особи, змінити відомості про місце народження та дату народження дитини, а також змінити прізви­ще, ім'я та по батькові цієї дитини. Між тим, бажання усиновлювача можуть бути задоволеними за загальним правилом тільки тоді, коли вони відповідають інтересам дитини. При цьому в ряді випадків перед­бачено дотримання також й інших умов. Н-д, при усиновленні дитини, яка досягла 7-и років, для запису усиновлювача матір'ю, батьком, потрі­бна її згода, за винятком випадків, якщо дитина проживає в сім'ї усинов- лювачів і вважає їх своїми батьками, а також якщо вона за станом здоро­в'я не усвідомлює факту усиновлення.

Бажання змінити дату народження впливатиме на медичні показники розвитку дитини, тому закон дозволяє це зробити, але не більш як на б місяців.

Зазвичай дитина при усиновленні зберігає своє прізвище, ім'я та по батькові, що випливає з Конвенції про права дитини. Між тим, прізвище та по батькові дитини закон дозволяє змінити за умови, якщо усиновлю- вачами одночасно є жінка та чоловік, які записуються батьками дитини. Якщо прізвища усиновлювачів не співпадають, прізвище дитини визначається за їх вибором. Що ж стосується імені дитини, то це відбувається з її згоди, якщо вона досягла 7-и років, за винятком випадку, коли дитина живе в сім'ї усиновлювачів і звикла до імені.

При усиновленні повнолітньої особи її прізвище, ім'я та по батькові можуть бути змінені тільки з взаємної згоди усиновлювача та самої повнолітньої особи - усиновленого.

Якщо при усиновленні змінюється ім'я, прізвище, по батькові, дата чи місце народження дитини або усиновителі записуються матір'ю, батьком дитини, про це робиться спеціальна вказівка у рішенні суду про усинов­лення.

На підставі рішення суду про усиновлення в актовий запис про наро­дження дитини або повнолітньої особи орган державної РАЦСу вносить відповідні зміни і видає нове Свідоцтво про народження з урахуванням цих змін. Свідоцтво про народження, що було видане раніше, анулюєть­ся. Такою процедурою також реалізовується таємниця усиновлення.

Усиновлювач має право приховувати факт усиновлення від дитини, яка ним усиновлена, якщо розкриття таємниці усиновлення може завдати шкоди її інтересам, і вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дити­ною повноліття. А особи, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення, зобов'язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним. Відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохорон­ним органам, суду у зв'язку з цивільною чи кримінальною справою, яка є у їх провадженні. Між тим, особа, яка була усиновлена, має право після досягнення нею 14-ти років на одержання інформації щодо свого усиновлення.

Усиновлення вважається здійсненим у день набрання чинності рі­шенням суду про усиновлення.

Правові наслідки усиновлення:

1. Припиняються особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням. Виняток: одночасно з заявою про усиновлення суд може розглядати заяву найближчих родичів (баби, діда, рідних бра­тів та сестер дитини) про збереження між ними та дитиною, яку усиновлюють, правового зв'язку. Суд задовольняє заяву, якщо це буде відповідати інтересам дитини.

2. З моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов'язки між особою, яка усиновлена (а в майбутньо­му — між її дітьми, онуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням.

3. Усиновлювачі одержують правовий статус матері, батька, а усиновлені

• правовий статус дитини (сина, дочки). Усиновлювачеві надаються права і накладаються на нього обов'язки щодо дитини, яку він усино­вив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини, а особі, яку усиновлено, надаються права і накладаються на неї обов'язки щодо усиновлювача у такому ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків.

4. За усиновленою дитиною зберігаються права на пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годува­льника, які вона мала до усиновлення.

За станом утримання та виховання дитини, що усиновлена і проживає в Україні, до досягнення нею повноліття нагляд зд-ся органом опіки та піклування. Якщо ж діти усиновлені іноземцями і проживають за межа­ми України, відповідна консульська установа за дорученням Міністер­ства закордонних справ України веде облік цих дітей і до досягнення ними 18-ти років здійснює нагляд за дотриманням їхніх прав.

130. Поняття і значення опіки та піклування над дітьми. Встановлення опіки та піклування над дітьми. Патронат над дітьми.

Поняття опіки і піклування. Умови і по­рядок призначення опікуна і піклуваль­ник

Інститут опіки і піклування - комплексний інститут, а норми СКУ про опіку і піклування тлумачаться в поєднанні з нормами ЦКУ, що перед­бачають цей інститут, і з нормами адміністративного права, що встанов­люють, зокрема, компетенцію органів опіки і піклування.

У сімейному праві опіка та піклування розглядаються як передача дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, іншим особам з метою виховання та захисту їх майнових і особистих прав.

Діти, позбавлені батьківського піклування, над якими вст-ся опіка чи піклування, - це діти, батьки яких:

• померли,

• невідомі,

• визнані у судовому порядку безвісно відсутніми

• оголошені в судовому порядку померлими;

• судом позбавлені батьківських прав;

• прийнято рішення про відібрання дитини, оскільки перебування з батьками небезпечне для її життя;

• визнані у судовому порядку недієздатними або обмежено дієздат­ними;

• понад 6 місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні;

• не виявляють щодо дитини батьківської уваги та турботи або підки­нули дитину, і це підтверджено відповідними актами органів внут­рішніх справ;

• відмовилися від дитини у встановленому законом порядку;

• перебувають під слідством;

• виїхали на постійне місце проживання або на постійне місце роботи за кордон чи перебувають у тривалому відрядженні.

Між тим, вст-ня опіки та піклування стосовно дитини, яка позбав­лена батьківського піклування, не є обов'язковим. У випадках, перед­бачених законом, близькі родичі, можуть без встановлення над дитиною опіки і без призначення їх опікунами, звертатися з позовами до суду про захист прав та інтересів такої дитини або брати участь у її вихованні. Закон відносить до таких осіб діда, бабу, сестру, брата, мачуху, вітчима, особу, яка взяла у свою сім'ю таку дитину («фак­тичного вихователя»).

Питання, пов'язані з утриманням і вихованням дітей, позбавлених батьківського піклування, вирішуються не тільки на підставі норм СКУ і ЦКУ, а на сьогодні також на підставі Правил опіки та піклу­вання.