Тема 1. Основи загальної терапії внутрішніх хвороб

1. Вступ. Предмет, зміст і методививченнянавчальноїдисципліни.Основніетапирозвиткувчення про внутрішніхворобитварин.

2. Правила, види і методи терапії.

3. .Етіотропна терапія: суть та різновиди. Протимікробна, пребіотико-, пробіотико- і антидототерапія.

4. Патогенетична терапія: суть і різновиди. Неспецифічна стимулювальна терапія: різновиди і механізм дії. Протеїно- та імуностимулювальна терапія.

1.Вступ. Предмет, зміст і методививченнянавчальноїдисципліни. Основніетапирозвиткувчення про внутрішніхворобитварин.

Внутрішні хвороби тварин - це наука про причини виникнення, механізми розвитку, перебіг, методи розпізнання, лікування і профілактики хвороб внутрішніх органів неінфекційної природи. Раніше назва предмету була “Внутрішні незаразні хвороби ”, але в зв’язку з тим, що в етіології та патогенезі деяких хвороб, зокрема дихальної системи та хвороб ШКТ велику роль відіграють мікроорганізми. Інколи у розвитку хвороби беруть участь декілька десятків видів бактерій. Тому у більшості каїнах світу наш предмет названий “Внутрішні хвороби тварин.” Предмет “Внутрішні хвороби тварин” складається з двох частин: перша частина загальна терапія і профілактика внутрішніх хвороб тварин ; друга частина - спеціальна патологія, терапія і профілактика внутрішніх хвороб тварин.

Структурна схема вивчення дисципліни. Хвороби вивчають у наступній послідовності : визначення хвороби, поширення, економічні збитки, які вона спричиняє, класифікація, етіологія, патогенез, симптоми, патолого - анатомічні зміни і перебіг хвороби, діагноз, у тому числі диференційний, прогноз, лікування і профілактика.

Етіологія - ( від грецького aetia- причина, logos - вчення ), передбачає вивчення основної причини хвороби та факторів, що спричиняють її виникненню і розвитку.

На відміну від інфекційних і паразитарних хвороб, причиною яких є специфічні збудники (бактерії, віруси, рикетсії, паразити та інші біотичні фактори ), в етіології внутрішніх хвороб велике значення має поєднання ряду внутрішніх та зовнішніх факторів, частіше абіотичних, які впливають на організм: це і порушення умов утримання та годівлі тварин, неповноцінна та неякісна годівля, протяги, перегрівання або переохолодження. На фоні порушення нормальної взаємодії організму із зовнішнім середовищем важливе значення в етіології часто належить різним збудникам хвороб, які на певному етапі починають відігравати провідну роль у розвитку захворювання, що особливо наочно видно на прикладі респіраторних та шлунково-кишкових хвороб молодняку.

Патогенез -від грецького (pathos - страждання, хвороба , і geneticos - походження), тобто розвиток хвороби. Це внутрішній організм виникнення і розвитку патологічного процесу, який визначається механізмами взаємодії причини хвороби і організму, ланцюгом взаємозв’язаних і взаємообумовлених змін у організмі. Патогенез зумовлює появу тих чи інших клінічних симптомів, перебіг хвороби, морфологічні та функціональні зміни в організмі під час хвороби. Вивчення патогенезу є важливим для призначення науково - обґрунтованого лікування хворого, оскільки таке лікування є найбільш ефективним. Ще в 17 ст. Французький терапевт Труссо сказав пророчі слова “Якби я знав перебіг і шлях по якому піде кожна хвороба, то я знав би більше половини всієї медицини.”

Симптоми -від грецького ( symptoma - збіг обставин, ознака ) - функціональні зміни з явищами динамічного характеру (шуми хлюпання чи тертя, хрипи, кашель, Гарячка, зміни частоти пульсу), та ознаки - морфологічні зміни, викликані хворобливим процесом (набряк, рана, виразка). Симптоми та ознаки - це порушення спричинені патологічним процесом, які відрізняють хвору тварину від здорової. Симптоми поділяють на загальні і місцеві , постійні і непостійні , важливі і маловажливі, типові і нетипові, специфічні і випадкові. Так загальне пригнічення, підвищення температури тіла - є загальними симптомами.До місцевих симптомів відносять перикардіальні шуми тертя при травмах перикарду, хрипи в бронхах при бронхітах та інше. Постійні симптоми проявляються довгочасно, майже на протягом усього перебігу хвороби, наприклад жовтяниця, збільшення печінки при гепатиті. Непостійні симптоми короткочасні і більш мінливі у порівнянні з постійними, наприклад, функціональні ендокардіальні шуми, аліментарна глюкозурія. До важливих симптомів відносять такі симптоми, як стійкий ендокардіальний шум, серцеві (застійні) набряки. Типові симптоми - це відповідні симптоми , які дають змогу поставити діагноз, наприклад, шум плескоту в ділянці легень, який співпадає з фазою дихання при ексудативному плевриті. Шуми крепітації в легенях, характерний для І та останньої стадії крупозної пневмонії. До нетипових симптомів можна віднести зниження апетиту, млявість, прискорення пульсу, дихання. Перикардіальні шуми плескоту є специфічним (патогномічним) симптомом травматичного перикардиту ВРХ, а великий, стрибаючий пульс - недостатності клапанів аорти. У прогностичному відношенні розрізняють сприятливі і несприятливі, загрожуючи та безнадійні симптоми:

- сприятливі - зниження t тіла при гарячці, поява апетиту;

- несприятливі - гнильний запах носових витікань свідчить про гнійно - гнильне ураження легень;

- загрозливі - явища асфіксії при тимпанії, відсутність

перистальтичних шумів у кишках при їх непрохідності;

- безнадійні - перикардіальний шум плескоту при травматичному перикардиті.

Симптомокомплекс, характерний для того чи іншого захворювання , називається синдромом.

На основі симптомів і синдромів з урахуванням причин та особливостей розвитку захворювання (патогенезу), можна поставити діагноз, тобто розпізнати хворобу.

Діагноз -від грецького (diagnosis - розпізнавання ), короткий висновок про суть хвороби, виражений в нозологічних термінах. За способом побудови і обґрунтування діагноз буває : прямий - коли симптоми хвороби збігаються з типовою картиною, яка визначається певним нозологічним терміном ; диференціальний - коли доводиться порівнювати, зважувати, і вибирати між кількома більш або менш ймовірними захворюваннями. Залежно від можливостей розпізнавання хвороби діагнози поділяють на : етіологічні, патогенетичні, анатомічні, патологоанатомічні. Крім того діагноз може бути раннім, пізнім, прижиттєвим і посмертним (секційним). При первинному обстеженні, коли недостатньо даних для постановки діагнозу встановлюють попереднійдіагноз, потім остаточний ікінцевий.Етіологічний діагноз - це діагноз поставлений на основі причини хвороби, він є достатньо точним у тому випадку коли виявляють збудника інфекційного чи паразитарного захворювання (сибірка, туберкульоз, бруцельоз). В інших випадках етіологічний діагноз буде не точним. Симптоматичнийдіагноз ставлять на основі симптомів захворювання, без етіології і патогенезу, який не можна було виявити. Такий діагноз неточний, однак при спостереженні за хворою твариною і з’ясуванні основних питань етіології, патогенезу з урахуванням позитивних результатів симптоматичного лікування, діагноз може бути уточнений, (наприклад, жовтяниця, анемія, кольки, асцит, гематурія). Патогенетичний діагноз значно точніший за симптоматичний, оскільки окрім симптомів вдається виявити особливості розвитку хвороби, тобто патогенез, (наприклад, хронічний дифузнийнефрит, гострий гіперацидний гастрит, хронічна катаральна бронхопневмонія). Анатомічний діагноз ставлять головним чином з урахуванням локалізації патологічного процесу (лівосторонній плеврит, двостороннє запалення легень). Патологоанатомічний діагноз є досить точним але його ставлять тільки після розтину трупа або туші забитої тварини, тобто він є посмертним (секційним діагнозом). У ряді випадків такий діагноз є перевіркою правильності прижиттєвого діагнозу (контрольний забій при туберкульозі) і проведеного лікування. При масових захворюваннях (особливо птиці) постановка такого діагнозу має велике практичне значення. При потребі дані патологоанатомічного дослідження уточнюють гістологічними дослідженнями уражених органів і тканин. Здебільшого найточнішим є комплексний діагноз, коли спеціалісту вдається отримати точні відомості не тільки про симптоми, а й про етіологію і патогенез захворювання. Крім цього за В.І Левченко є діагноз, що ставиться за результатами спостережень і подальших інструментальних та лабораторних досліджень. Та діагноз за лікувальним ефектом, який встановлюється на підставі позитивних результатів специфічного для кожної хвороби лікування. При постановці діагнозу і призначенні лікування завжди треба пам’ятати вислів видатного терапевта М. Я. Мудрова “Лікувати необхідно не хворобу, а хворого, керуючись тим, що одна і та сама хвороба як у тварини, так і у людини може по різному проявлятися і мати неоднаковий перебіг.” Лікар ветеринарної медицини при постановці діагнозу мусить враховувати вид, стать, породу, конституцію, вік, фізіологічний стан та інші особливості тварин. Уважне спостереження за перебігом хвороби і точне визначення симптомів дає змогу правильно передбачати кінець хвороби, тобто зробити прогноз хвороби.

Прогноз - від грецького (prognosis - передбачення, передбачення перебігу і закінчення, pro - попереду, gnosis - пізнавання). Прогноз може бути сприятливим, несприятливим і сумнівним (обережним). При прогнозі лікар враховує діагноз, індивідуальні особливості організму, наявність радикальних методів лікування та можливість їх застосування у конкретних умовах.

Терапія - від грецького (therapeia - лікування ). Сукупність заходів спрямованих на відновлення здоров’я, продуктивності хворих тварині якості продукції. Лікування ґрунтується на правильно поставленому діагнозі, знанні етіології та розумінні патогенезу хвороби. Лікування здійснюється з урахуванням механізму дії окремих лікарських речовин, їх сумісності, видових, породних, статевих, вікових та індивідуальних особливостей хворих тварин.

Профілактика - від грецького (prophylakticos - запобіжний) комплекс заходів, спрямованих на створення фізіологічно обґрунтованих умов утримання і годівлі тварин, запобігання шкідливому впливу несприятливих факторів зовнішнього середовища, підтримання високого рівня неспецифічної резистентності та імунної реактивності організму, періодичне проведення диспансеризації, яка дає змогу діагностувати захворювання на ранніх (субклінічних) стадіях хвороби і проводити заходи, що до їх запобігання їх розповсюдженню. Профілактична робота базується на глибоких знаннях гігієни, годівлі, технології виробництва і заготівлі кормів, технологічного циклу ферми (комплексу), вимагає систематичної, наполегливої організованої праці, тому що здебільшого в основі виникнення внутрішніх хвороб, особливо молодняку, зумовлена недосконалістю технології утримання і годівлі тварин.

Історія розвитку дисципліни та роль терапевтів України у вивченні внутрішніх хвороб тварин. Джерела розвитку ветеринарної терапії ведуть у далеке минуле. Так перші повідомлення про лікування внутрішніх хвороб тварин зустрічається у рукописах Стародавнього Єгипту (Кахунський папірус - 2000 р.до н. е.), Індії (І ст. н. е.), праці Гіпократа (V - IV до н. е .), Арістотель, Асірт (IV - V ст. н.е.), Стародавнього Риму (МаркТеренційВаррон - ІІ - І ст. до н. е. ; Публій Вергілій марон - І ст. до н. е. ). Древні греки вірували, що є Бог, який відає ліками - Асклепій, латинізоване ім’я якого Ескулоп. Богом лікування вважався також Аполон. Найбільш видатним лікарем Стародавньої Греції був Гіпократ (460 - 377 рр. до н. Е.). З часів Гіпократа вчення про ВХТ черпало знання з медицини. На наукову основу вивчення ВХТ було поставлене після відкриття в Європі ветеринарних навчальних закладів , перетворених у подальшому у вищі ветеринарні школи : в Ліоні (1776р), Альфорті (1765 р), Відні (1775), Дрездені (1776 р), Ганновері (1778 р), Будапешті (1787 р), Берліні (1790 р ) та ін. В Росії перші ветеринарні відділення були відкриті при Петербургській (1808 р) та Московській (1811 р)медико - хірургічних академіях. В 1851 році в м. Харків був відкритий ветеринарний інститут, а в Львові була заснована вища ветеринарна школа. Першим ветеринарними клініцистами Росії були Кагайданов Я.К., Лукін П.Г., Равіч І.І., Прозоров Г.М., Бунге Х. Г., які заклали основи загальної і спеціальної терапії і профілактики. В інститутах були організовані кафедри та клініки терапії, в яких удосконавлювались методи лікування, ведення наукової роботи, клінічних і лабораторних досліджень перевірялись лікарські засоби, видавались навчальні посібники. В 20 -х роках XX століття була сформована школа ветеринарних клініцистів - терапевтів, представниками якої були Гольцман К. М., Рухлядєв Н.П., Домрачев Г.В., Євграфов, Сінєв А.В., Шарабрін та ін. На формування дисципліни вагомий вплив здіснили прогресивні праці російських фізіологів та медичних лікарів клініцистів. Боткіна С.П., Захаріна Г.П., Остроумова А.А., Сеченова І.М., Павлова І. П., Мудрова, Колчаловського і др. Зараз в Україні кафедри терапії є в 11 вузах де є ФВМ, на цих кафедрах працювали і працюють видатні вчені клініцисти - Смирнов, Богданов, - Харків, Львів - працював Зейфман, Васкаян Р.М., Мельник завкафедрою з 1992 року Стадник А.М. НАУ - працювали Клісенко Ф.Г., Леонтович М.С., Скородумов М.Г., Судаков М.О., завкафедрою Чумаченко В.Ю. Біла Церква - Колбасенко М.Х. (1919 - 1981), зараз провідний вчений Левченко В.І. Одеса - Мавсум - ЗадеКадирКурбанович (1913- 1992) Крим - Кондрахін З.П.