1.1. Концепція національного виховання та її значення в організації і проведенні виховної роботи з учнівською молоддю. Дана Концепція має на меті визначити пріоритетні завдання виховання в національній системі освіти та основні напрями їх реалізації на сучасному етапі розвитку українського суспільства. Ідеалом виховання є гармонійно розвинена, високоосвічена, соціально активна і національно свідома людина, що наділена глибокою громадянською відповідальністю, високими духовним якостями, родинними і патріотичними почуттями, є носієм кращих надбань національної та світової культури, здатна до саморозвитку і самовдосконалення. Головна мета національного виховання - набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування, духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування молоді незалежно від національної приналежності, рис громадянина Української держави, розвиненої дyxовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

1.2. Концепція української школи Прикарпаття та її значення для освітян краю. Педагоги загальноосвітніх шкіл Прикарпаття opiєнтуються на спільні для всієї України пріоритетні напрями реформування виховання та його завдання. Проте стартові позиції щодо практичного вирішення цих завдань в умовах Прикарпаття багато чим відрізняються від шкіл інших регіонів України. Ми маємо змогу деякі виховні завдання вирішувати оперативніше і якісніше, ніж у школах інших регіонів, інакше кажучи, існує цілий ряд виховних завдань, які в умовах шкіл Прикарпаття можуть бути вирішені в найближчому майбутньому, у той час, як у школах інших регіонів їх розв`язання пов`язують з віддаленою в часі перспективою. Один із пріоритетних напрямів виховання школярів є формування національної свідомості, любові до piднoї землі, свого народу, бажання працювати заради розквіту своєї держави, готовності її захищати.Розв’язання цього завдання має на меті прищеплення й розвиток в учнів цілого ряду якостей, що є складниками громадянської культури людини. Серед них провідне місце посідає національна свідомість, що виявляється в усвідомленні своєї належності до української нації, певної етнічної групи, готовності відстоювати її інтереси, примножувати соціально культурний досвід українського народу.

1.3. Закон України “Про освіту”, його значення для школи і педагогічних працівників В Законі України "Про освіту" містяться ті основні принципи і положення, на основі яких визначається стратегія і тактика реалізації законодавчо-закріплених ідей розвитку освіти в Україні, а саме: гуманістичний характер освіти; пріоритет загальнолюдських цінностей; вільний розвиток особистості; загальна доступність освіти; безплатність загальної освіти; всебічний захист того, хто навчається; особливе значення в управлінні, функціонуванні і розвитку школи має збереження єдності державно-національного, культурного і освітнього простору, тощо. Реалізація Закону України "Про освіту" обумовлена цілим рядом труднощів і суперечностей, які значною мірою пов'язані з істотними змінами концепції розвитку нашого суспільства, зі спробами ввійти в ринкові відносини, зі змінами ціннісних орієнтацій, освітніх і життєвих потреб людини.Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної самосвідомості, взаємоповаги між націями і народностями.

1.4. Національна доктрина розвитку освіти України, її головні ідеї та очікувані результати Національна доктрина розвитку освіти в Україні (затверджена 17 квітня 2002 р) — державний документ, який визначає систему концептуальних ідей і поглядів на стратегію та головні напрями розвитку освіти у першій чверті XXI ст.У Національній доктрині розкрито обов'язок держави щодо забезпечення основних напрямів діяльності освітніх установ, наголошено на національному характері освіти і виховання, рівних можливостях для здобуття якісної освіти, накреслено шляхи забезпечення безперервності освіти, навчання впродовж життя, підкреслено необхідність застосування інформаційних технологій в освіті. Чітко сформульовано вимоги до сучасного управління освітою, до економіки освіти, вказано на необхідність поєднання освіти і науки, підготовки педагогічних і науково-педагогічних кадрів, які були б спроможні забезпечувати соціальні гарантії учасникам навчального процесу. У доктрині визначено стратегічні завдання освітньої галузі у сфері міжнародної співпраці. В останньому розділі Національної доктрини прогнозують очікувані результати: "Реалізація Національної доктрини забезпечить перехід до нового типу гуманістично-інноваційної освіти, що сприятиме істотному зростанню інтелектуального, культурного, духовно-морального потенціалу особистості та суспільства. В результаті цього відбудуться потужні позитивні зміни у системі матеріального виробництва та духовного відродження, в структурі політичних відносин, побуті й культурі.

1.5. Основні принципи побудови освіти в Україні:

§ Доступність для кожного громадянина всіх форм і типів послуг, які надає держава;

§ рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту і всебічного розвитку;

§ гуманізація та демократизація;

§ пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей над політичними і класовими інтересами;

§ органічний зв'язок з національною історією, культурою, традиціями;

§ незалежність державної системи освіти від політичних партій, інших громадських і релігійних організацій;

§ науковий і світський характер освіти в державних навчально-виховних закладах;

§ інтеграція з наукою і виробництвом, взаємозв'язок з освітою інших країн;

§ гнучкість і прогнозованість системи освіти;

§ єдність і наступність системи освіти;

§ безперервність і різноманітність системи освіти;

§ відповідність освіти світовому рівню;

§ поєднання державного управління і громадського самоврядування в системі освіти.

1.6. Структура освіти в Україні. Структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту. Дошкільна освіта і виховання здійснюються у сім'ї та дошкільних закладах освіти у взаємодії з сім'єю. Дошкільними закладами освіти є: дитячі ясла, дитячі садки, дитячі ясла-садки, дитячі садки інтернатного типу, дитячі будинки та інші. Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво. Позашкільна освіта та виховання спрямовані на розвиток здібностей, талантів дітей, учнівської та студентської молоді, задоволення їх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному визначенні. Професійно-технічна освіта зорієнтована на здобуття професії, перепідготовку, підвищення професійної кваліфікації. Відповідними закладами освіти є: професійно-технічні училища, професійно-художні училища, професійні училища соціальної реабілітації, училища-агрофірми, училища-заводи, вищі професійні училища, тощо. Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації. Вищими закладами освіти є: технікуми, коледжі, інститути, академії, університети та інші. Післядипломна освіта сприяє одержанню нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої у закладі освіти і досвіду практичної роботи, поглибленню професійних знань, умінь за спеціальністю, професією. До закладів післядипломної освіти належать: академії, інститути підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення, підрозділи вищих закладів. Для самоосвіти громадян створюють відкриті та народні університети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, тощо.

1.7. Державна програма “Освіта (Україна –ХХІ ст.)” та її значення у розвитку національної освіти та виховання.Головна мета Програми - визначення стратегії розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу XXI століття, створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації. Стратегічні завдання реформування освіти в Українській державі: відродження і розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української держави, формування освіченої, творчої особистості, становлення її фізичного і морального здоров'я, забезпечення пріоритетності розвитку людини, відтворення й трансляції культури і духовності в усій різноманітності вітчизняних та світових зразків; виведення освіти в Україні на рівень освіти розвинутих країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад;

1.8. Гуманізація та гуманітаризація навчально–виховного процесу в школі. Гуманізація освіти поставила в центр роботи педагогічних колективів навчальних закладів формування і виховання особистості, тому що саме освіта є її соціальним інститутом, де після сім'ї відбувається подальша соціалізація особистості. Виховати гідних громадян України, патріотів, які люблять свою Батьківщину, прагнуть, не шкодуючи сил, примножувати багатство країни, прикрашати свою землю і захищати її природне середовище - ось таким є завдання системи освіти, що зобов'язане забезпечувати й безперервність виховання. гуманітаризація освіти, що покликана формувати цілісну картину світу, духовність, культуру особистості. Поняття “гуманізація” і “гуманітаризація” освіти набуло у наукових дослідженнях різноманітного термінологічного тлумачення. гуманізація – це процес створення умов для самореалізації, самовизначення студентів, орієнтація навчально-виховного процесу у вищих технічних навчальних закладах насамперед на процеси формування особистості у всій багатогранній повноті її інтелектуального, культурного, психологічного і соціального розвитку.

1.9.Закон України “ Про загальну середню освіту” та його значення. В Законі України "Про освіту" містяться ті основні принципи і положення, на основі яких визначається стратегія і тактика реалізації законодавчо-закріплених ідей розвитку освіти в Україні. Відзначимо ці положення: гуманістичний характер освіти; пріоритет загальнолюдських цінностей; вільний розвиток особистості; загальна доступність освіти; безплатність загальної освіти; всебічний захист того, хто навчається; особливе значення в управлінні, функціонуванні і розвитку школи має збереження єдності державно-національного, культурного і освітнього простору; свобода і плюралізм в освіті; відкритість освіти; демократичний, державно-громадський характер управління освітою; світський характер освіти в державних, муніципальних освітніх закладах; здобуття освіти рідною мовою; зв'язок освіти з національними і регіональними культурами і традиціями; наступність освітніх програм; варіативність освіти;

1.10. Закон України “Про позашкільну освіту”, його роль у вдосконаленні системи освіти в Україні. Позашкільний навчальний заклад - це широкодоступний заклад освіти, який дає дітям та юнацтву додаткову освіту, спрямовану на здобуття знань, умінь і навичок за інтересами, а також забезпечує потреби особистості у творчій самореалізації та організації змістовного дозвілля. Завданням Закону України "Про позашкільну освіту" є: забезпечення прав громадян на здобуття позашкільної освіти; визначення основних засад державної політики щодо позашкільної освіти; створення нормативно-правової бази для подальшого розвитку позашкільної освіти; встановлення правових засад діяльності позашкільних навчальних закладів; визначення основних напрямів, змісту і форм навчально-виховного процесу в позашкільних навчальних закладах; Основні напрями роботи позашкільного навчального закладу на сучасному етапі - це вдосконалення навчально-виховного процесу, поліпшення його методичного забезпечення, впровадження Концепції позашкільної освіти і виховання, проведення експериментальної роботи з актуальних проблем позашкільної освіти. Позашкільна освіта здобувається громадянами у позаурочний та позанавчальний час у позашкільних навчальних закладах та інших навчальних закладах як центрах позашкільної освіти незалежно від підпорядкування, типів і форм власності, в тому числі в школах соціальної реабілітації, міжшкільних навчально-виробничих комбінатах, професійно-технічних та вищих навчальних закладах I-II рівнів акредитації.

2.1.Об’єкт, предмет, функції і завдання педагогіки. Її взаємозв’язок з іншими науками.

Об'єкт — процес виховання людини, ті явища об'єктивної дійсності, які обумовлюють розвиток людського індивіда в процесі цілеспрямованої діяльності його в суспільстві. Предмет - особлива сфера суспільної діяльності з виховання людини, складовими частинами якої є освіта і навчання. Функції: теоретична(вивчення передового і новаторського педагогічного досвіду; виявлення стану, умов і причин педагогічних явищ, успішності й ефективності діяльності педагога і учнів; експериментальні дослідження педагогічної дійсності і побудова на їх основі моделей перетворення цієї дійсності) та конструктивно-технологічна(розробка відповідних методичних матеріалів (навчальних планів, програм, підручників і навчальних посібників, педагогічних рекомендацій), які втілюють у собі теоретичні концепції і визначають "нормативний або регулятивний" план педагогічної діяльності, її зміст і характер; впровадження досягнень педагогічної науки в освітню практику з метою її удосконалення; оцінка впливу наукових досліджень на практику навчання й виховання і наступну корекцію у взаємозв'язку наукової теорії і практичної діяльності).Завдання: вдосконалення змісту освіти; вироблення принципово нових засобів навчання, навчального обладнання; підготовка підручників відповідно до вдосконалення змісту освіти; комп'ютеризація праці вчителя; вироблення нових і модернізація наявних форм і методів навчання; посилення виховної ролі уроку; вдосконалення змісту й методики виховання; удосконалення політехнічної підготовки учнів, їх професійної орієнтації та підготовки до праці; вироблення шляхів демократизації та гуманізації життя й діяльності школи.

2.2.Основні категорії педагогіки, їх коротка характеристика. Найважливішими категоріями педагогіки є: виховання, навчання, освіта, розвиток людини. Самоосвіта, самовиховання, перевиховання — не основні, але теж дуже важливі поняття педагогіки. Виховання - цілеспрямований і організований процес формування особистості. Навчання – це спеціально організований, цілеспрямований і керований процес взаємодії учителів і учнів, що передбачає засвоєння знань, умінь, навичок. Освіта — це результат організованого навчання і самостійного засвоєння знань, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток її творчих .сил і здібностей. Головне призначення освіти — підвести до самоосвіти. Самоосвіта — цілеспрямована робота людини над самовдосконаленням в інтелектуально-духовному, морально-вольовому, естетичному та фізичному напрямах. Самоосвіта необхідна у зв'язку з науково-технічним прогресом. Самовиховання — систематична і свідома діяльність людини, спрямована на вироблення і вдосконалення своїх позитивних якостей та подолання негативних. Перевиховання — індивідуальна цілеспрямована робота дорослих з усунення недоліків у важковиховуваного або педагогічно занедбаного учня. Розвиток особистості — це процес і результат її змін під впливом середовища, спадковості, навчання і виховання.

2.3.Характеристика структури педагогічної науки. У педагогіці існує низка відносно самостійних розділів, пов'язаних із дослідженням окремих сторін навчально-виховного процесу. Розробкою цілей, завдань, змісту, принципів, методів і організації освіти та навчання займається дидактика (теорія освіти й навчання); питання формування етичних якостей особи, політичних переконань, естетичних смаків, організації різноманітної діяльності учнів складають предмет теорії й методики виховання. Дослідженням сукупності всіх організаційно-педагогічних проблем, пов'язаних з управлінням народною освітою, мережею й структурою навчально-виховних установ і керівництвом їх діяльністю, займається школознавство. До власне педагогіки примикають методики викладання окремих навчальних дисциплін, що вивчаються в навчальних закладах різного типу; дефектологія, що досліджує психофізіологічні особливості розвитку аномальних дітей, закономірності їхнього виховання, освіти і навчання (з виділенням вузькоспеціалізованих галузей: теорія і методика виховання, освіти і навчання глухих і слабочуючих дітей — сурдопедагогіка; сліпих і слабобачучих —тифлопедагогіка, з недоліками розумового розвитку — олігофренопедагогіка, з порушеннями мови — логопедія); історія педагогіки, що вивчає розвиток теорії і практики виховання, освіти і навчання в різні історичні епохи. 2.4.Організація науково-педагогічного дослідження.

Дослідження у галузі педагогіки – це процес і результат наукової діяльності, спрямованої на отримання нових знань про закономірності освіти, виховання, їх структуру і механізм, зміст, принципи і технології. Воно покликане пояснювати і передбачати педагогічні факти і явища. Педагогічні дослідження за їх спрямованістю можна розділити на фундаментальні, прикладні або методичні. Фундаментальні дослідження своїм результатом мають узагальнюючі концепції, які підводять підсумки теоретичних і практичних систем на прогностичній основі. Прикладні або методичні дослідження — це роботи, спрямовані на поглиблене вивчення окремих аспектів педагогічного процесу, розкриття закономірностей педагогічної практики; розкриття конкретних науково-практичних рекомендацій, що ґрунтуються на вже відомих теоретичних положеннях. Будь-яке педагогічне дослідження передбачає визначення загальноприйнятих методологічних параметрів:проблеми, теми, об'єкта, предмета, мети, завдань, гіпотези дослідження. Основними критеріями якості педагогічного дослідження є критерії актуальності, новизни, теоретичної і практичної значимості. Програма дослідження, як правило, має два розділи: методологічний і процедурний. Перший містить обґрунтування актуальності теми, проблеми, визначення об'єкта, предмета, мети і завдань, формулювання основних понять (категоріального апарату), попередній системний аналіз об'єкта дослідження і висунення робочої гіпотези. У другому розділі розкривається стратегічний план дослідження, а також основні процедури збору і аналізу первинних даних.

2.5.Характеристика методів науково–педагогічного дослідження. Метод науково-педагогічного дослідження - шлях вивчення й опанування складними психолого-педагогічними процесами формування особистості, встановлення об'єктивної закономірності виховання і навчання. Емпіричні методи педагогічного дослідження. Ця група методів зорієнтована на пізнання безпосередньої дійсності, зовнішніх зв'язків і відношень. Найчастіше в педагогічних дослідженнях використовуються розкриті емпіричні методи дослідження, до яких належать педагогічне спостереження, бесіда, анкетування. Метод педагогічного спостереження. Суть його полягає у спеціально організованому сприйманні педагогічного процесу в природних умовах.  Метод анкетування. Використання цього методу сприяє підвищенню об'єктивності інформації про педагогічні факти, явища, процеси, їх типовість, оскільки передбачає отримання інформації від якнайбільшої кількості опитаних. Метод педагогічного експерименту. Сутність цього методу полягає в ініціюванні дослідником процесів і явищ за конкретних умов. У сфері педагогічних досліджень це забезпечує най достовірніші результати. Метод вивчення шкільної документації та учнівських робіт. Використовуючи цей метод, вивчають особові справи учнів, класні журнали, контрольні роботи, зошити з окремих дисциплін, виготовлені в навчальних майстернях предмети характеризують індивідуальні особливості учнів, їх ставлення до навчання, рівень засвоєння знань, сформованості вмінь і навичок. Метод рейтингу. Він передбачає оцінювання окремих сторін діяльності досвідченими суддями (експертами), яким повинні бути властиві компетентність - знання сутності проблеми; креативність - здатність творчо вирішувати завдання; позитивне ставлення до експертизи; відсутність схильності до конформізму - наявність власної думки і здатність обстоювати її; наукова об'єктивність; аналітичність і конструктивність мислення; самокритичність. Метод узагальнення незалежних характеристик. Особливістю цього методу є узагальнення, порівняння, осмислення отриманих за допомогою інших методів відомостей про учнів.

Метод психолого-педагогічного тестування. Передбачає він використання спеціально розроблених завдань і проблемних ситуацій з метою випробування учня на певний рівень знань, умінь, загальну інтелектуальну розвиненість.  Метод соціометрії. Використовують його з метою вивчення структури і стилю взаємин у колективі (запозичений із соціології).  Метод аналізу результатів діяльності учня. Вдаючись до аналізу результатів різних видів діяльності учня (успішності, виконання громадських доручень, участі в конкурсах та ін.), можна скласти доволі об'єктивне уявлення про нього за реальними справами. 2.6.Характеристика основних понять теми “Розвиток, виховання і формування особистості”. Розвиток людини — це розгорнутий у часі процес кількісних та якісних змін в організмі та психіці людини, її мисленні, почуттях і поведінці, що є результатом біологічних процесів в організмі та впливів навколишнього середовища. Виховання - йдеться про виховний вплив на людину всього суспільства і всієї дійсності, яка містить в собі не лише позитивну спрямованість, а й конфлікти та протиріччя; тут особистість може не тільки формуватися під впливом соціального середовища, а й деформуватися, або, навпаки, загартуватись у боротьбі з труднощами, «робити саму себе». Формування людини — це складний процес становлення людини як особистості, який відбувається в результаті розвитку і виховання; цілеспрямований процес соціалізації особистості, що характеризується завершеністю. Хоча про завершеність цього процесу можна говорити лише умовно. 2.7.Соціальна сутність особистості. Основні чинники її формування. Соціальна сутність людини — комплекс суспільних видів її діяльності, що грунтуються на збереженні позитивних сторін сучасної людини економічної (людини-працівника нового типу і людини-власника) в поєднанні з її біологічною стороною. З розвитком біологічної науки, зокрема генетики, в середині XX ст. утвердилася генетико-соціальна концепція розвитку людини. Прибічники цієї концепції вважають, що на розвиток людини впливають як біологічні, так і соціальні чинники. Вплив біологічних чинників виявляється у передачі через генно-хромосомну систему (спадковість) певних задатків, які є потенційними для фізичного та соціально-психічного розвитку особистості. Спадковість характеризується здатністю біологічних організмів передавати задатки своїм нащадкам. Крім біологічного успадкування на розвиток людини та її становлення як особистості значний вплив має соціальне успадкування, завдяки якому народжена дитина активно засвоює соціально-психологічний досвід батьків і всіх оточуючих (мову, звички, особливості поведінки, морально-етичні якості тощо). Важливе місце у процесі розвитку і формування особистості посідає її безпосередня активна діяльність (ігрова, навчальна, трудова, художньо-естетична, спортивна та ін.). Вона є внутрішнім психофізичним рушієм активності особистості, а відтак, суттєвим чинником фізичного, психічного та соціального розвитку.

2.8.Роль спадковості і середовища у формуванні особистості. Спадковість — це відновлення у нащадків біологічної подібності.

У спадковість передаються: тип нервової системи, деякі безумовні рефлекси (оборонний, орієнтовний), конституція тіла, зовнішні ознаки та власне людські задатки (високоорганізований мозок, задатки до мови, ходіння у вертикальному положенні, до окремих видів діяльності та ін.).

Середовище — все те, що оточує дитину від народження до кінця життя, починаючи з сім'ї, ближнього оточення і закінчуючи середовищем соціальним, в якому вона народжується і яке створює умови для. її розвитку і виховання.

Соціалізація людини — процес перетворення людської істоти на суспільний індивід, утвердження її як особистості, залучення до суспільного життя як активної, дієвої сили.

У середовищі людина соціалізується.

Соціалізація — процес двобічний. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству і соціальним групам, до яких він належить, а з другого — активно входить у систему соціальних зв'язків і набуває соціального досвіду. 2.9. Поняття про формування особистості. Роль виховання в цьому процесі. Формування особистості – це становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу зовнішніх і внутрішніх детермінант її розвитку. Виховання - третій суттєвий фактор розвитку і формування особистості. Воно коректує вплив спадковості й середовища з метою реалізації соціальної програми розвитку особистості. На відміну від соціалізації, яка відбувається в умовах стихійної взаємодії людини з навколишнім середовищем, виховання розглядається як процес цілеспрямованої і свідомо контрольованої соціалізації (шкільне, сімейне, релігійне виховання); як своєрідний механізм управління процесом соціалізації, ідеальною метою якої є людина, що відповідає соціальним вимогам і одночасно протистоїть негативним тенденціям у розвитку суспільства, життєвим обставинам, які гальмують розвиток її індивідуальності.  2.10. Фактори, що впливають на розвиток і формування особистості. Духовне багатство особистості, її погляди, потреби й інтереси, спрямованість й різноманітні здібності великою мірою залежить від цього, за яких протікає їх формування в дитячі і юнацькі роки. Народжений дитина поступово стає особистістю під впливом ряду факторів. Виділяються три чинника, що впливають розвиток людини: спадковість, середовище й виховання. Їх можна поєднати на два великі групи: біологічні і соціальні чинники. 2.11. Вікова періодизація дітей та юнацтва в педагогіці. Вікова періодизація (класифікація) - поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові відрізки (періоди), що вимірюються роками. Вікова періодизація чеського педагога Яна-Амоса Коменського (1592-1670) передбачає дитинство, отроцтво, юність, змужнілість і відповідні ступені в системі народної освіти, кожний з яких розрахований на шість років. Вікова періодизація Руссо. Перший період (до двох років). Дитину повинна годувати сама матір. Дитину не слід пеленати, оскільки це позбавляє немовля свободи руху. Маленьку людину слід з перших днів загартовувати і зміцнювати її фізичні сили. Другий період (від 2 до 12 років). Не треба примушувати вихованця розмірковувати, завчати оповідання і казки. Не можна "вичитувати" й настанови. Хай дитина у цей час усе виміряє, зважує, рахує і порівнює сама, коли відчує в цьому потребу. Добре було б до 2 років взагалі не знати книги. Третій період (від 12 до 15 років). Наступає час розумового і трудового виховання. При виборі предметів для вивчення виходити з інтересів підлітка. Як правило, його в цей час цікавить географія, астрономія, природознавство. Четвертий період (з 15 років до повноліття). Це період морального виховання, яке може дати тільки суспільство.  Нині у шкільній практиці утвердилася емпірична класифікація, пов'язана з розвитком школи і дошкільних закладів. У педагогіці шкільний вік поділяють на молодший (6-7 - 11-12 років); середній, або підлітковий (12- 15 років); старший, або юнацький (15-18 років). 2.12. Поняття про педагогічний процес як систему і цілісне явище. Педагогічний процес – це система, в якій органічно поєднані процеси формування, розвитку, виховання й навчання з усіма умовами, формами, методами їх функціонування. Система – це виділена на основі певних ознак впорядкована множина взаємопов'язаних елементів, поєднаних загальною метою функціонування і єдністю управління і, які перебувають у взаємозв'язку з середовищем як цілісне явище. Прикладом систем, в яких здійснюється педагогічний процес, є система народної освіти в цілому, школа, клас, навчальні заняття та інше.  3.1. Виховання як процес цілеспрямованого формування особистості. Мета і завдання виховання. Процес виховання - система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості. Специфіка цього процесу полягає передусім у цілеспрямованості. Наявність конкретної мети робить цей процес систематичним і послідовним, не допускає випадковості, хаотичності у проведенні виховних заходів. Особлива роль у формуванні людської особистості належить шкільному вихованню, оскільки цілеспрямований виховний вплив, на неї передбачає не лише виховання позитивних якостей, а й подолання наслідків впливу негативних об'єктивних чинників. Основна мета виховання — всебічний гармонійний розвиток особистості. Це зумовлено сутністю людини як найдосконалішого витвору природи й суспільства. Основні завдання виховання: розвиток, актуалізація духовності особистості як сутності, смислу людського буття; створення умов для самотворчості, самореалізації, самоактуалізації особистості, розвитку її духовності, індивідуальних здібностей і талантів, соціальної, професійної, комунікативної та інших компетентностей.

3.2. Самовиховання і перевиховання: суть, умови, етапи, прийоми. Самовиховання — свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних. Самовиховання успішно здійснюється за певних умов. Передусім воно потребує від людини знання самої себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси. Перший етап. Педагоги передусім виявляють ставлення учнів до процесу самовиховання. Другий етап починається з появою в учня бажання самовдосконалення. Третій етап. Учень починає систематично працювати над собою, реалізовуючи програму самовиховання. Прийоми самовиховання: самонавіювання, самопереконання, самопідбадьорювання,самопримусу, самозобов’язання та ін. Перевиховання - виховний процес, спрямований на подолання негативних рис особистості, що сформувалися під впливом несприятливих умов виховання. На першому (підготовчому) етапі детально вивчають і аналізують позитивні й негативні якості педагогічно занедбаного учня, умови, що призвели до їх виникнення, визначають шляхи нейтралізації негативних і посилення позитивних якостей особистості, конкретні завдання та зміст процесу перевиховання. На другому (початковому) етапі перевиховання починається реалізація наміченої програми роботи з учнем: підліток долає помилкові погляди і переконання, негативні звички поведінки. На третьому (переломному) етапі триває реалізація програми роботи з підлітком, але вже в умовах, коли він прийняв її, добровільно виконує свої обов'язки, виявляє самостійність і активність.  На завершальному етапі створюють умови для залучення учня до активної участі в усіх видах системної діяльності, нагромаджується позитивний досвід поведінки, розширюється сфера самовиховання. Специфічними принципами перевиховання є: поєднання переконання з примусом, гуманне ставлення до важковиховуваних учнів, об'єктивне ставлення до важковиховуваного учня у процесі його перевиховання.  ставлення до важковиховуваного учня як до всіх школярів, педагогічний вплив на важковиховуваного учня в неафектному стані, випереджувальне формування позитивних якостей, а не боротьба з недоліками, провідна роль наставника у перевихованні.

3.3. Закони і закономірності виховання, їх коротка характеристика. Закон соціальної зумовленості цілей, змісту, принципів і методів виховання виявляє об'єктивний процес визначального впливу суспільних відносин, соціального устрою на формування основних компонентів процесу виховання.  • Закон зумовленості виховання характером діяльності та спілкування вихованців з'ясовує співвідношення між педагогічним керуванням і розвитком активності вихованців як суб'єктів самовиховання, між способами організації виховного процесу та його результатами, тобто характер виховної та іншої діяльності вихованців має формувати гармонійно розвинутих громадян України, здатних ефективно реалізувати власні життєві настанови. • Закон цілісності та єдності процесу виховання виявляє співвідношення частини та цілого у виховному процесі, необхідність гармонійної єдності всіх його компонентів.  • Закон єдності і взаємозв'язку теорії та практики виховання розкриває співвідношення між змістом і методами виховання та майбутньою діяльністю вихованців, залежністю теорії виховання від сучасної соціальної практики. 1-а закономірність. Виховання дитини як формування в структурі її особистості соціально-психологічних новоутворень, здійснюється тільки завдяки активності самої дитини. 2-а закономірність - необхідність врахування актуальних потреб у розвитку дитини.  3-я закономірність – необхідність спільно-індивідуальної діяльності вихователя і вихованця. 4-а закономірність. Вирішальним для сприятливого розвитку особистості при найінтенсивнішій її діяльності буде внутрішній стан дитини.  5-а закономірність — необхідність забезпечення ситуації успіху, яку повинна пережити кожна дитина. 6-а закономірність — автономія і психологічна емансипація дитини надає вихованню так званий "схований характер". 7-а закономірність – цілісність особистості як соціально-психологічного феномену вимагає від педагогів цілісності виховних впливів.