82. Теорії конфліктів

Конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — певна завершальна ланка механізму вирішення суперечностей у системі суспільних відносин. Інакше кажучи, конфлікт — це не відхилення від норми, а норма співіснування людей у соціумі, певна форма встановлення і зміни пріоритетів у системі інтересів, потреб, суспільних відносин взагалі. "У світі існує лише одне місце, де немає конфліктів — це цвинтар", — писав відомий вчений Б. Гурней. Розглядатимемо конфлікт як засіб саморегулювання стабільності суспільства, бо, з одного боку, конфлікти — дестабілізуюче явище, а з другого, — сприяють чіткому усвідомленню та формуванню групових інтересів, гасел тощо. Людство зіткнулося з конфліктами з моменту свого виникнення: суперечки та війни супроводжували його протягом історичного розвитку суспільства. І лише у середині XX ст. у Статуті ООН з'явилася стаття 33 "Мирне вирішення суперечок", якою передбачається, що "сторони, які беруть участь у будь-якій суперечці, продовження якої може загрожувати підтримуванню міжнародного миру і безпеці, повинні перш за все намагатися розв'язати суперечності шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за власним вибором". Проте, незважаючи на розуміння небезпеки конфліктів, незважаючи на засоби з їх попередження, конфліктів уникнути не вдається. Перші наукові дослідження конфліктів з'явилися у VII — VI ст. до н. є. Китайські філософи вважали, що джерело розвитку всього існуючого — це протиріччя між позитивними (янь) та негативними (інь) сторонами, які належать матерії. Стародавні греки залишили нам вчення про протилежності та їх роль у виникненні речей. Геракліт (кінець VI — початок V ст. до н. є.), намагаючись пояснити причини руху, стверджував, що рух треба уявляти як процес, який відбувається внаслідок боротьби протилежностей. Соціальний конфлікт у вигляді війни вважався Гераклітом батьком усього існуючого, тоді як Платон розглядав це як велике зло. Цицерон ( І ст. до н. є.), усвідомлюючи неминучість конфронтації у суспільному житті, намагався довести існування "справедливого" та "несправедливого" насильства. Великий флорентієць Н. Макіавеллі вважав конфлікт універсальним і неперервним станом суспільства. Одним з перших науковий аналіз причин внутрішньополітичних конфліктів зробив англійський філософ Френсіс Бекон. Згодом конфлікт як соціальне явище дослідив Адам Сміт (1723— 1790). На його думку, в основі конфлікту лежить поділ суспільства на класи і економічне суперництво. Конфлікти вивчали І. Кант, Г. Гегель, К. Клаузевіц, Ч. Дарвін. Головна ідея останнього — розвиток живої природи — це постійна боротьба за існування. Погляди Ч. Дарвіна були розвинені в деяких соціологічних та психологічних теоріях конфлікту. Перші спроби створення соціологічної теорії удосконалення соціальної системи, яка досліджує роль конфлікту, з'явилися у другій половині XIX ст. у працях англійського соціолога Герберта Спенсера (1820 — 1903). Він обґрунтував тезу про те, що конфлікти встановлюють певну рівновагу в суспільстві, чим забезпечують процес суспільного розвитку. К. Маркс розглядав в основному класові конфлікти, абсолютизуючи роль економічних відносин у виникненні соціального конфлікту. Німецький соціолог Георг Зіммель (1858—1918) — основоположник функціональної теорії, за якою конфлікт — універсальне явище, тобто невід'ємна складова соціальних відносин. У першій половині XX ст. набула розвитку системно-функціональна школа Т. Парсонса, який розглядав конфлікт як причину дестабілізації та дезорганізації суспільно-політичного життя. Вчений визначав конфлікт як аномалію суспільного життя, і тому головне завдання вбачав у підтримуванні безконфліктних відносин між різними елементами суспільства, що зможе забезпечити соціальну рівновагу, взаєморозуміння та співробітництво. На рівні соціальної системи інтегративну функцію мають виконувати правові інституції, релігія та звичаї, тому з часом, на думку Т. Парсонса, суспільство стає менш конфліктним. Основу сучасної західної соціології конфлікту заклала у 1956 р. праця американського соціолога Л. Козера "Функції соціального конфлікту", в якій обґрунтовано позитивну роль конфліктів у забезпеченні сталості соціальних систем. Теорія позитивно-функціонального конфлікту розглядає конфлікт як боротьбу за цінності та соціальний статус, владу, матеріальні та духовні блага. Це боротьба, в якій метою сторін є нейтралізація та знищення супротивника. Проте ця боротьба виконує і позитивні функції — по-перше, надає можливість для виходу негативних емоцій, по-друге, люди під час конфлікту краще пізнають один одного, а взаємне пізнання може трансформувати ворожі відносини у відносини співпраці. Соціальний конфлікт, на думку Л. Козера, стимулює соціальні зміни, появу нових суспільних порядків, норм та відносин. Автор теорії конфліктної моделі суспільства Р. Дарендорф, стверджує, що класовий конфлікт визначається характером влади. Вчений вважає марними спроби ліквідації глибинних причин соціальних антагонізмів і допускає можливість впливати на зміну специфіки перебігу конфлікту. А це відкриває перед сучасним суспільством перспективу не революційних переворотів, а поступових еволюційних змін. Загальна теорія конфлікту К. Боулдинга наголошує на існуванні двох моделей конфлікту — статичної та динамічної. Це дає можливість зробити висновок, що динаміка конфлікту —це процес, який відбувається внаслідок реакції протидіючих сторін на зовнішні стимули. Ми розглянули класичні соціологічні теорії конфлікту. На відміну від них, політологічні теорії конфлікту ще не набули загальновизнаного характеру. Нині політологи виокремлюють три напрями дослідження конфліктів: теорія політичних структур (груп), теорія політичної стабільності та етнополі-тичні теорії. Представниками теорії політичних груп є В. Парето, Г.Мос-ка, Ж. Сорель, Ф. Оппенгеймер, А. Бентлі. Провідними ідеями цієї теорії є необхідність постійної зміни еліт, існування сил, спроможних заступити правлячу групу, а також теза про те, що саме завдяки діяльності політичних груп з різними інтересами реалізується політичне життя суспільства. Дослідженням чинників, які можуть запобігти конфлікто-генності суспільства, займається теорія політичної стабільності. В роботах Дж. Блондела, Д. Істона, С. Ліпсета, Д. Сандерса аналізуються об'єкти підтримки політичної системи та чинник категорії "нормальності", відхилення від якої призводить до конфліктів, і яка пов'язана з рівнем масової свідомості. На думку цих вчених, стабільними є тільки ті системи, які мають досвід перманентного стану політичної демократії та не мають значних опозиційних рухів. Етнополітичні теорії з'явилися в останній чверті XX ст. — так звана концепція внутрішнього колоніалізму М. Гектера, концепція "нерівномірного розвитку" Т. Нейрна та теорія Дж. Ротшильда, за якою в ході модернізації відбувається по-літизація лідерів етнічних меншин, що призводить до політи-зації усієї спільноти. Таким чином, можна констатувати, що проблема соціально-політичного конфлікту завжди була актуальною для будь-якого суспільства. Політичні конфлікти залишаються головним чинником дестабілізації, яким необхідно навчитися управляти мирними засобами. Технологія мирного врегулювання конфліктів набуває особливого значення в сучасних умовах. Існує дві основні галузі наукових досліджень щодо мирного, ненасильницького вирішення конфліктів. Перша галузь розвивається в межах правових дисциплін і спрямована на аналіз юридичних норм урегулювання конфліктів. Друга — орієнтована на дослідження пошуку консенсусу між учасниками політичним шляхом. Цим і займається політична конфліктологія. Політичний конфлікт як різновид соціального, — це таке зіткнення протилежних сил, поглядів, яке зумовлено взаємодією політичних інтересів і цілей різних соціальних суб'єктів — народів, націй, держав, класів, соціальних груп, громадських об'єднань. Для вивчення політичних конфліктів проаналізуємо їх причини, типи, суб'єктів, шляхи попередження, способи та стратегії урегулювання. У політично організованому суспільстві завжди є об'єктивні та суб'єктивні передумови для конфліктів. До об'єктивних належать: дефіцит цінностей та благ різних груп, закріплення державою нерівного становища людей. Суб'єктивні — це усвідомлення суб'єктами несумісності своїх цілей. Розглянемо найбільш суттєві причини політичних конфліктів. Глобальними причинами є суперечливість, несумісність і зіткнення національних та державних інтересів і цілей держав; екологічна криза; скорочення дефіцитних природних ресурсів тощо. Окремо можна виділити економічні причини, до яких, перш за все, належать нерівномірність економічного розвитку країн, соціальних груп, осіб, різний рівень їх доступу до матеріальних цінностей і благ. Серйозної уваги заслуговують історичні причини — колишні війни, загарбання, тривале поневолення однієї країни іншою в минулому, акти етноциду тощо. Перелічені причини політичних конфліктів належать до зовнішньополітичних. Проте не менш важливі і внутрішньополітичні конфлікти міжкласового, міжетнічного, міжконфесійного та міжпартійного характеру. Окремий вид конфлікту — конфлікт між гілками влади та їх лідерами. Слід чітко розуміти, що тип суспільства і тип конфлікту взаємозу-мовлені. Політичні конфлікти пов'язані з нормованими інтересами учасників взаємодії, маніфестованими, наприклад, у програмних документах політичних організацій, партій і рухів. Особливість політичного конфлікту полягає у боротьбі за політичний вплив у суспільстві. Зміст політичного життя держави, суспільства є особливою формою реалізації політичних інтересів особи, класів, соціальних груп, партій тощо. Знаходячи своє вираження у владних відносинах, політичне життя спрямоване на захист досягнутих завоювань. Тому особливостями внутрішньополітичного конфлікту є, по-перше, боротьба певних прошарків суспільства за політичні інтереси, а по-друге, — боротьба за політичне панування. При цьому остання може виражатися в різних формах від парламентської боротьби до громадянської війни. Оскільки політичні конфлікти пов'язані з нормованими інтересами їх учасників, більшість сучасних дослідників характеризують владу як здатність реалізувати свої наміри всупереч небажанню підлеглих, а це означає, що влада є конфліктоген-ною за своєю природою. Проте такий аспект влади, як насильство, конфліктогенний лише при відсутності легітимності ролі володаря, норм його поведінки чи припустимих санкцій. Законність санкцій — проблема все ж таки більш правова, ніж політична, бо політика є системою соціальної мотивації, тоді як право — система соціального контролю.