62.Соціальне партнерство:зміст та значення

Соціальне партнерство — це система взаємозв'язків між представниками найманих працівників (переважно професійними спілками) — з одного боку, роботодавцями та їх об'єднаннями — з другого, і державою та органами місцевого самоврядування — з третього, що виражається у взаємних консультаціях, переговорах і примирних процедурах на взаємоузгоджених принципах з метою дотримання прав та інтересів працівників, роботодавців і держави.

До основних принципів соціального партнерства відносять: дотримання норм законодавства; повноважність представників сторін; рівноправ'я сторін в свободі вибору і обговоренні питань, які складають вміст колективних договорів і відносин; добровільність сторін в прийнятті на себе зобов'язань; систематичність контролю і відповідальність за виконання зобов'язань.

Соціальне партнерство передбачає постійний діалог між суб'єк­тами відносин у сфері праці, переговорний, договірний процес узгодження інтересів. Тому правомірно стверджувати, що соціальне партнерство - це особливий тип відносин у соціально-трудовій сфері, який передбачає застосування різноманітних форм і методів погодження інтересів найманих працівників, роботодавців та їхніх представницьких органів шляхом прагнення до спільних домовле­ностей, досягнення консенсусу, опрацювання і спільної реалізації заходів з різноманітних напрямів соціально-економічного розвитку. Для ширшої характеристики сутності соціального партнерства, ро­зуміння його сучасної ролі та міс

ця в сучасній економічній системі принципово важливим є врахування таких обставин. Соціальне партнерство є одним із найважливіших аспектів організації соціального ринкового господарства й одним із суттєвих аспектів відносин між людьми в процесі виробництва і громадського життя.

Воно передбачає партнерство між двома соціальними групами людей – роботодавцями та найманими працівниками і спрямоване на узгодження їхніх соціально-трудових інтересів [2, с.185].

Зміст соціального партнерства передбачає: визначення критеріїв соці­альної справедливості і встановлення гарантій захисту ефективності праці суб'єктами соціального партнерства; спільний розгляд сторонами соціально-трудової політики на основі підвищення ефективності праці; переговорно-договірний характер взаємовідносин між сторонами при вирішенні розбіжностей [2, с.186].

Для виконання суспільних функцій соціальне партнерство повинне мати такі елементи: тимчасові і постійні органи (Український координаційний комітет сприяння зайнятості населення; Національна рада соціального партнерства; Регіональні ради соціального партнерства [1, с.46]); різні спільні документи (договори, угоди, рішення); відповідні форми взаємодії зазначених органів і порядок розробки та виконання прийнятих документів [2, с.188].

Колективний характер соці­ального партнерства виявляється в трьох аспектах: наявності колективного інтересу усіх суб'єктів у сфері застосування найманої праці; наявності колективних відносин у цій сфері; колективній структурі сторін соціального партнерства.

Предметом соціального партнерства виступають колективні відно­сини між соціальними партнерами. До сфери соціального партнерства входять: досягнення консенсусу з питань забезпечення зайнятості, створення додаткових робочих місць, організації оплачуваних громадських робіт, захисту населення від безробіття; застосування найманої праці з дотриманням техніки безпеки, вимог з охорони здоров'я працівників у процесі праці, прав працівників на своєчасне отримання заробітної плати та забезпечення їі відтворюючої і стимулюючої функції; забезпечення нормального режиму праці і відпочинку; забезпечення права працівників на участь в управлінні підприємством, в розподілі прибутку, у визначенні соціальних cтaндapтів і встановленні їх мінімальних меж, у встановленні порядку проведення колективних переговорів і вирішенні трудових конфліктів [2, с.187].

Головною метою соціального партнерства на рівні суспільства є досягнення загальнонаціональних матеріальних і духовних благ, забезпечення сталого еволюційного розвитку суспільства.

Основними принципами соціального партнерства є: законність; рівноправність сторін; демократичні засади; добровільність і реальність зобов’язань; обов’язковість виконання домовленостей; відповідальність за виконання зобов’язань; контроль за виконанням домовленостей [2, с.198].

Основними сторонами соціального партнерства в сучасному суспільстві виступають: держава, наймані працівники в особі профспілок, роботодавці або власники [1, с.42].

Існує чотири групи суб’єктів соціального партнерства: первинні носії прав та інтересів (наймані працівники, роботодавці, держава); представницькі організації та їх органи (об’єднання роботодавців, об’єднання найманих працівників, органи влади і управління); органи соціального діалогу (Національна рада соціального партнерства, органи в галузях, регіонах, на підприємствах); органи, які усувають наслідки можливих конфліктів, попереджають загострення соціально-трудових відносин (примирювальні, посередницькі структури, незалежні експерти, арбітри та інші інформаційні, консультативні формування) [1, с.43].

Формами соціального партнерства є: консультації, переговори, обмін інформацією, пошук компромісних рішень та контроль за іх виконанням. Правові рамки соціального партнерства визначає комплекс правових норм, що регулюють статус, права і відносини між соціальними партнерами. Координатором і безпосереднім учасником формування та розвитку соціально-трудових відносин на основі нормативної бази стала Національна рада соціального партнерства.

Ефективною формою регулювання соціально-трудових відносин є тристоронні або двосторонні колективні договори (угоди) на державному, галузевому і регіональному рівнях, колективні та індивідуальні договори (контракти) на рівні підприємств.

Головним методом вирішення соціальних проблем у межах соціального партнерства є компроміс, узгодження інтересів роботодавців і найманих працівників, а не конфліктне протистояння [2, с.198].

Існують специфічні принципи організації роботи партнерів: трибічність на основі трипартизму (держава, профспілки і об'єднання роботодавців); рівність сторін на переговорах; довіра у відно­синах; недопущення конфронтації; відкритість переговорів; уміння слухaти і чути партнера; культура полеміки і дискусій; завер­шення переговорів домовленістю [2, с.188].

У країнах з розвиненою ринковою економікою ідеологія соціального партнерства глибоко проникла в соціально-трудові відносини, хоча його моделі в різних країнах відрізняються організаційно-правовим меха­нізмом.

У світі склалися три основні моделі соціального партнерства. Перша модель характеризується високим рівнем централізації договірного процесу. Застосовується у Північній Європі – Бельгії, Данії, Нідерландах, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Австрії. У цих країнах втілено міжнародно-правовий принцип «трипартизму МОП». Всі рішення щодо соціально-трудових відносин приймаються за активної участі владних структур і всіх соціальних партнерів. Укази, що виробляються, стають основою для галузей і підприємств.

Друга модель найбільш типова для країн Центральної Європи – Італії, Німеччини, Швейцарії, а також для Англії та Ірландії. У цих країнах не створюються на національному рівні постійно діючі органи соціального партнерства. Уряди держав періодично проводять консультації з національними об’єднаннями профспілок і роботодавців. Спільні рішення майже не ухвалюються, іноді укладаються загальнонаціональні угоди з окремих питань соціальної політики. Головні переговори проходять переважно на регіональному і галузевому рівнях .

Третя модель є характерною для країн, в яких процес переговорів відбувається на рівні підприємств та установ, а саме: у Франції, Іспанії, Португалії, Греції, а також США та Японії. Організація власників (роботодавців) не втручається в соціально-трудові відносини [1, с.47-48].

Таким чином, соціальне партнерство – це особливий вид суспільних відносин, важливий показник економічної, соціальної і політичної зрілості суспільства.