25 Об'єднання громадян: різновиди, методи впливу на владу.

Об'є́днання громадя́н — добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Форми суспільної активності громадян виражені в діяльності їх різних об'єднань, тому поняття «об'єднання громадян» є узагальню­ючим, що відображує різноманітність цих форм у реальному житті суспільства.Діяльність об'єднань громадян носить найрізноманітніший ха­рактер. Вона може бути спрямована на участь у розробленні держав­ної політики, розвиток науки, культури, відродження духовних цін­ностей, розв'язання конкретних соціальних проблем окремих кате­горій та груп громадян, здійснення благодійної діяльності, охорону навколишнього природного середовища, обумовлюватися спіль­ністю професійних та інших інтересів громадян тощо.Політичною партією є об'єднання громадян — прихильників цілком визначеної загальнонаціональної програми суспільного роз­витку, для яких головною метою є участь у розробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального само­врядування та представництво у їх складі.На відміну від політичної партії громадською організацією с об'єднання громадян, створене для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів.Найбільш повну характеристику об'єднань громадян дозволяє дати їх класифікація за організаційно-правовими властивостями, згідно з чим виділяються:масові об'єднання громадян (політичні партії, творчі спілки, релігійні організації, добровільні товариства, професійні спілки та ін.);органи громадської самодіяльності (народні дружини по охо­роні громадського порядку);органи громадського самоврядування (ради і колективи мікро­районів, домові, вуличні комітети та ін.).Об'єднання громадян можуть класифікуватися і з а масш­табами діяльності. Згідно з цим критерієм можна виділи­ти об'єднання громадян, які діють у масштабах всієї держави, мас­штабах окремих адміністративно-територіальних одиниць та їх частин, а також об'єднання громадян, діяльність яких носить міжнародний характер і поширюється на територію не тільки України, а й інших держав. При цьому політичні партії діють тільки в державному мас­штабі. Масштаб діяльності органів громадської самодіяльності та органів громадського самоврядування обмежений кордонами конк­ретних адміністративно-територіальних одиниць.

26.Ознаки політичної напруги та політичної кризи

Політична стабільність — одна із сторін соціальної стабільності, її можна визначити як такий стан співвідношення соціальних груп і політичних сил, при якому жодна із них не може істотно змінити політичну систему в своїх інтересах, тобто забезпечується її статус-кво. Передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості спільностей, соціальних груп і політичних інститутів як суб'єктів владних відносин.

Збалансованість здійснюється по лінії як вертикальних, так і горизонтальних зв'язків, їй властиві дві риси:

• Перша характеризує саму політичну систему — рівновагу її складових частин, відносини та взаємодію між її інститутами — організаційними, нормативними та ціннісно-ідеологічними.

• Друга стосується взаємовідносин у цілому політичної системи з іншими сторонами суспільного життя.

В цьому випадку суб'єктами відносин політичної стабільності виступають, з одного боку, різноманітні латентні політичні сили, з другого — інститути політичної системи. Саме цей аспект політичної стабільності найбільш складний і несе в собі найбільший потенціал невпорядкованості.

Політична стабільність має й інші аспекти. Вона може характеризувати стан усередині партій, інших суспільно-політичних організацій та рухів. Йдеться також про взаємостосунки між різними елементами управлінських державних структур.

Як віддзеркалення розмаїття суспільної організації виступає політична стабільність у системі міжнаціональних, міжетнічних відносин. Те ж стосується відносин між соціальними класами, верствами. Політичний характер мають і міжконфесійні відносини. Отже, і тут можливий стан певної рівноваги різних сил.

Стабільність означає нормальне функціонування політичної системи, всіх її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатню авторитетність. Вона виявляється також у виконанні законів та інших регулятивних нормативних актів, використанні відносно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об'єктивною стороною стабілізації і її складовою частиною є відсутність політичної напруги.

У суб'єктивному плані стан політичної рівноваги дає громадянам, які не перебувають в опозиції до існуючого ладу, відчуття безпеки і спокою, своєрідного політичного комфорту, впевненості в можливості задоволення своїх потреб і сподівань. Ті, хто знаходиться в опозиції, також мають відчуття захищеності законом. Політичні цінності і настанови більш-менш стійкі, відсутня політична агресивність. В умовах політичної стабільності рівень політичної активності у більшості населення відносно невисокий, оскільки перше місце серед їх пріоритетів посідають не політичні, а звичайні, буденні потреби.

Характер політичної стабільності визначається суспільною системою та її політичним режимом. При демократичному устрої всі механізми влади спрямовані на досягнення певної рівноваги соціально-політичних інтересів, звичайно, виходячи із потреб панівних кіл. Формується механізм саморегулювання, в тому числі політичних відносин. У цьому механізмі провідна роль відводиться державі, яка покликана регулювати всю систему суспільного життя для збереження існуючого ладу.

Політична криза характеризується, перш за все, станом політичної напруги. Її характерні ознаки такі: поширення у населення настроїв незадоволення існуючим становищем; втрата довіри до влади і відчуття безпеки, атмосфера масового неспокою і збудження; масові дії стихійної та організованої суспільно-політичної активності, різноманітні форми громадянської непокори. Політична криза є наслідком конфліктного протистояння сторін у політичній боротьбі, яке своєчасно не розв’язується. Цей процес проходить певні стадії. Перша – передконфліктна ситуація. Конфлікт визріває на фоні більш загостреного зіткнення інтересів протилежних сторін, але ще не виявляється. Друга – конфлікт у неприхованому вигляді. До нього призводять якісь суттєві прорахунки політичної влади, або свідомі дії екстремістських, непримиримих сил. Якщо конфлікт не вдається погасити, наступає третя стадія – поглиблення, ескалація конфлікту. Розширюється зона конфлікту, скорочуються можливості взаємних поступок, відбувається перехід до більш жорстких, іноді насильницьких і збройних форм боротьби. Наявними є значні збої в функціонуванні політичної системи, одним з проявів яких може бути урядова криза. Заключна стадія полягає у виявленні результатів впливу конфлікту на суспільно-політичне життя (зміна панівного режиму, зміна еліти тощо).

27. Основні елементи політичної культури.

Політичну культуру можна розглядати як історично обумовлену якісну характеристику політичної сфери суспільства, яка охоплює рівень розвитку суб'єкта політики, його політичну діяльність і її результати, "опредмечені" у відповідних суспільно-політичних інститутах і відносинах.

У вузькому розумінні — це комплекс уявлень тієї чи іншої національної або соціально-політичної спільноти про світ політики. Політична культура визначає і пропонує норми поведінки і "правила гри" в політичній сфері. Вона надає окремій людині керівні принципи політичної поведінки, а колективу — систему цінностей і орієнтацій, що можуть забезпечити єдність.Політична культура включає характерну для даного суспільства сукупність політичних знань, норм, правил, звичаїв, стереотипів політичної поведінки, політичних оцінок, політичний досвід і традиції політичного життя, політичне виховання і політичну соціалізацію.

Політична культура — це певний спосіб мислення і комплекс уявлень про світ політики, про те, що може бути прийнятним для більшості населення, а що буде відкинуто, всупереч ініціаторам політичних інновацій.Політична культура уявляє собою складне явище, що складається з цілого комплексу взаємопов'язаних елементів. Розглянемо деякі з них:

Ціннісно-нормативний — політичні почуття, цінності, ідеали, переконання, норми, правила.

Пізнавальний — політичні знання, способи політичного мислення, уміння, навички;

Оціночний — відношення до політичного режиму, до політичних явищ, подій, лідерів;

Настановчий — стійкі особисті орієнтири поведінки, орієнтація на певні дії в тих чи інших умовах;

Поведінковий — готовність до дій в певній ситуації, а коли знадобиться — участь у відповідних діях.

Крім компонентів, можна також визначити рівні політичної культури:

Світоглядний рівень — наші уявлення про політику в різних її аспектах;

Громадянський рівень — визначення свого політичного статусу у відповідності з існуючими можливостями;

Політичний рівень — визначення свого ставлення до політичного режиму, до своїх союзників і опонентів.

Діяльнісний підхід до політичної культури підкреслює її функціональну послідовність, що базується на типологізованих способах діяльності.

28. Основні концепції походження держави: телеологічна, патріархальна, договірна, класова, психологічна, органічна, іригаційна, теорія завоювання.

Держава розуміється як організація політичної влади, яка поширюється на всю територію країни і її населення і розташовує для цього спеціальним апаратом управління, видає обов'язкові для всіх веління і володіє самостійністю під час вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем. Існує декілька концепцій походження держави: Теологічна концепція пояснює виникнення держави, а також всі його рішення діями і санкціями божественної волі. Патріархальна концепція трактує владу правителя в державі як влада батька в великій сім'ї, а відносини між підданими і володарями - як сімейні відносини. Відображенням подібних поглядів стала, наприклад, російська традиція називати правителя "цар-батюшка", "батько народу". Походження держави може розглядатися як розростання сім'ї до розмірів держави.  Договірна концепція грунтується на тому, що виникненню держави передує природний стан суспільства і людини, що характеризується необмеженою свободою. Тільки після укладення суспільного договору безмежна свобода була введена в розумні рамки шляхом створення держави як організації, покликаної забезпечити баланс різних суспільних інтересів, права і свободи особистості. Психологічна концепція виходить з того, що держава існує в силу наявності у людини психологічних потреб жити в рамках організованого співтовариства, в почутті необхідності колективної взаємодії. Класова (марксистська) концепція трактує державу класовим за походженням (з'являється разом з поділом суспільства на класи) і по суті (орган класового панування і орган гноблення одного класу іншим). Теорія завоювання (насильства) розглядає походження держави як результат завоювання сильними племенами слабких. Аналогічним чином трактується і походження класової експлуатації. Органічна теорія проводить аналогію між державою і живим організмом як у структурі, так і у функціях. Іригаційна теорія пов'язує походження держави з необхідністю будівництва великих зрошувальних споруд. Цей підхід використовується для пояснення історії ряду країн Сходу. Як показують дослідження істориків і етнографів, не існує однієї причини виникнення держави. Більшість наведених теорій відображають певні групи факторів, що стали причинами генезису держави. Держава з'являється в результаті розкладу родового ладу, коли влада вождів відокремлюється від суспільства. На цей процес впливали різноманітні фактори: поява приватної власності та майнової нерівності, зростання чисельності і щільності населення, завоювання одних народів іншими, потреби оборони, перехід до осілого способу життя, суспільний поділ праці і виділення управління в особливий вид діяльності, потреби організації іригаційних робіт .