82. Теорії конфліктів

Конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — певна завершальна ланка механізму вирішення суперечностей у системі суспільних відносин. Інакше кажучи, конфлікт — це не відхилення від норми, а норма співіснування людей у соціумі, певна форма встановлення і зміни пріоритетів у системі інтересів, потреб, суспільних відносин взагалі.

Людство зіткнулося з конфліктами з моменту свого виникнення: суперечки та війни супроводжували його протягом історичного розвитку суспільства.

Цицерон ( І ст. до н. є.), усвідомлюючи неминучість конфронтації у суспільному житті, намагався довести існування "справедливого" та "несправедливого" насильства.

Згодом конфлікт як соціальне явище дослідив Адам Сміт (1723— 1790). На його думку, в основі конфлікту лежить поділ суспільства на класи і економічне суперництво.

Перші спроби створення соціологічної теорії удосконалення соціальної системи, яка досліджує роль конфлікту, з'явилися у другій половині XIX ст. у працях англійського соціолога Герберта Спенсера (1820 — 1903). Він обґрунтував тезу про те, що конфлікти встановлюють певну рівновагу в суспільстві, чим забезпечують процес суспільного розвитку. К. Маркс розглядав в основному класові конфлікти, абсолютизуючи роль економічних відносин у виникненні соціального конфлікту.

Загальна теорія конфлікту К. Боулдинга наголошує на існуванні двох моделей конфлікту — статичної та динамічної. Це дає можливість зробити висновок, що динаміка конфлікту —це процес, який відбувається внаслідок реакції протидіючих сторін на зовнішні стимули. Ми розглянули класичні соціологічні теорії конфлікту. На відміну від них, політологічні теорії конфлікту ще не набули загальновизнаного характеру. Нині політологи виокремлюють три напрями дослідження конфліктів: теорія політичних структур (груп), теорія політичної стабільності та етнополі-тичні теорії.

Представниками теорії політичних груп є В. Парето, Г.Мос-ка, Ж. Сорель, Ф. Оппенгеймер, А. Бентлі. Провідними ідеями цієї теорії є необхідність постійної зміни еліт, існування сил, спроможних заступити правлячу групу, а також теза про те, що саме завдяки діяльності політичних груп з різними інтересами реалізується політичне життя суспільства.

Етнополітичні теорії з'явилися в останній чверті XX ст. — так звана концепція внутрішнього колоніалізму М. Гектера, концепція "нерівномірного розвитку" Т. Нейрна та теорія Дж. Ротшильда, за якою в ході модернізації відбувається по-літизація лідерів етнічних меншин, що призводить до політи-зації усієї спільноти.

Існує дві основні галузі наукових досліджень щодо мирного, ненасильницького вирішення конфліктів. Перша галузь розвивається в межах правових дисциплін і спрямована на аналіз юридичних норм урегулювання конфліктів. Друга — орієнтована на дослідження пошуку консенсусу між учасниками політичним шляхом. Цим і займається політична конфліктологія.

83. Теорії лідерства

Лідерство (англ. leader — провідник, ведучий, керівник) виявляється у вмінні пробудити у співробітників мрію, до якої вони прагнутимуть наблизитися, «вдихнути» в них необхідну для цього енергію.

У сучасній світовій науці існує чимало теорій, які намагаються пояснити феномен лідерства, визначити його функції. Функції політичного лідера: інтеграція суспільства, прийняття оптимальних рішень та ін. (схема 24).

Теорія рис (Є. Богардус, Ф. Гальтон та ін.) пояснює природу політичного лідерства видатними індивідуальними якостями людини, що приводять його до влади. Серед рис, властивих лідеру, називають розвинений інтелект, силу волі, цілеспрямованість, організаторські здібності, компетентність та ін. У цивілізованих країнах до обов'язкових якостей політичних лідерів добавляють зовнішню привабливість, комунікабельність і високу моральність.

Різновидом теорії рис є факторно-аналітична концепція. Відповідно до цієї концепції розрізняють індивідуальні якості лідера, що виявляються в міжособистому спілкуванні в повсякденному житті, і якості, пов'язані з досягненням певних політичних цілей. Між цими двома групами якостей може бути істотна різниця.

Факторно-аналітична концепція доповнює теорію лідерства властивостями індивіда, пов'язаними з його прагненням до влади. У результаті взаємодії індивідуальних якостей людини і стоячих перед нею політичних цілей виробляється певний стиль її поведінки, що характеризується роздвоєнням її сутності.

Ситуаційна концепція (Р. Согдилл, Т. Хілтон, А. Голдієр) обґрунтовує і розвиває ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов. Лідерство виявляється в якійсь конкретній ситуації. Людина, що є лідером в одній ситуації, зовсім не обов'язково буде ним в іншій. Саме конкретні обставини диктують необхідність у політичному лідері, визначають його функції і поведінку.

Психологічні теорії про політичне лідерство одержали свій подальший розвиток у працях Є. Фромма і Т. Адорно. Вони виявили психологічні особливості індивідів, що визначають авторитарний тип політичного лідера. Індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах перетворюються в авторитарних вождів.

Важливе місце в політичних науках у трактуванні природи політичного лідерства приділяється марксистським теоріям. Останні в поясненні природи лідерства виходять із соціально-класових основ суспільства. Політичні лідери, відповідно до марксистів, з'являються у відповідь на об'єктивну суспільну потребу.