53.Причини та умови виникнення тероризму.

Тероризм — це метод політичної боротьби, який полягає у систематичному застосуванні нічим не обмеженого, не пов'язаного з військовими діями фізичного насильства для досягнення визначеної мети шляхом усунення політичних супротивників (вбивства політичних лідерів, військових або рядових громадян, вибухи, напади на банки, арсенали зброї, захоплення повітряних лайнерів, заручників тощо).

"Сучасний словник іншомовних слів" дає визначення тероризму як політики і тактики терору, а терор визначається як "політика залякування, придушення політичних супротивників насильницькими діями".

Значна різноманітність думок існує у питанні про причини та походження сучасного тероризму. “Класичними” є пояснення походження тероризму природженими якостями людської натури, відомим тяжінням людини до насильства.

Поява та відтворення тероризму зумовлено сукупністю об`єктивних та суб`єктивних обставин та причин. Передумовою тероризму є кризові процеси, що характерні для сучасного розвитку. Сприятливим для формування екстремістських рухів у високорозвинених країнах є низка причин, для яких характерні не тільки бурхливий ріст економіки, поширення ліберально-демократичних тенденцій, прагнення суспільних компромісів, але й безперервні війни, спалахи соціальної, расової, релігійної нетерпимості, революції, державний терор і тому подібні факти, котрі сприяють зміцненню переконаності в тому, що відкрите насильство та контрнасильство залишається нормою політичного буття і в нашу епоху.

Наслідком цього стало руйнування старих структур та звичайних життєвих парадигм, падіння престижу деяких професій та зниження статусу, ріст безробіття, нехтування прав людини.

Також передумовою є революційні процеси сучасної епохи та національно-визвольними рухами, їх специфічними аспектами та проявами в останні десятиліття. Ця група факторів органічно пов`язана з попередньою, оскільки є зворотною стороною кризи політичної системи. Сучасна епоха є епохою звільнення багатьох народів від соціального та національного гніту, що породжує різні за своїм характером революційні та національно-визвольні, псевдореволюційні і псевдовизвольні рухи.

Передумова розвитку тероризму в сучасному світі пов`язана з зацікавленістю правлячої еліти в різних формах тероризму як засобу досягнення політичної мети у зовнішній та внутрішній політиці. Тероризм – зручний інструмент політичної боротьби.

54. Проблеми політичної еліти в науці: внесок у вивчення еліти Конфуція, Аристотеля, Платона, Макіавелі.

Ідеальною особистістю Конфуцій вважав людину, яка вище за все ставив знання, почуття обов'язку, гуманність, виконання заповітів предків. Благородний чоловік "у своїх вчинках виявляє почуття самоповаги, перебуваючи на службі у вищестоящих, виявляє почуття відповідальності (Конфуцій малює образ активного адміністратора, здатного на самостійні рішення), виховуючи народ, виявляє почуття доброти, справедливості. Потрібно виходити з принципу справедливості. Щоб народ повірив у щирість проголошеної правителем політики, вона повинна бути моральною.

Конфуцій прагнув до того, щоб народом управляли живі люди, а не сухий закон. Правила, створювані людьми для людей, повинні сприйматися усвідомлено. Правитель неодмінно повинен бути "шляхетним чоловіком", він розумів, що реально правлять часом люди, дуже далекі він морального та інтелектуального рівня цзюнь-цзи.

Найбільш впливовим напрямком політичної думки Нового часу є не, а ослаблений елітаризм - та сама "золота середина", про яку писав Аристотель, назвемо її елітизмом. На відміну від елітаризму, возвеличувати еліту як творчу ситу, справжній суб'єкт історії, елітизм виступає за еліту, відповідальну перед народом. Тобто це демократичний елітизм. Формується громадянське суспільство висуває і свою еліту. Не народ залежить від правителя і політико-адміністративної еліти, а, навпаки, правитель і еліта залежать від народу. Суспільний договір полягає, по суті, в тому, що народ як би наймає управлінську еліту і терпить її до тих пір, поки вона йому чесно служить, доводячи свою компетентність, і замінює її іншою, як тільки вона перестає йому служити або ставить свої групові інтереси вище загальнонародних. Не народ чекає "доброго царя» і плазує перед ним, а громадянське суспільство обирає зі свого середовища людини, який довів, що він виражає інтереси народу, має якості, що відповідають його запитам, і доводить це своїми діями. І як тільки ці дії перестануть відповідати сподіванням народу, він відправляється у відставку.

Увага Макіавеллі зосереджено на динамічному розвитку політичних відносин, його особливо приваблюють різкі зміни в русі державних форм, політичні перевороти. Він розглядає державу, як результат взаємодії різних соціальних сил. Пізніше він констатує, що визначальним в ході історичного процесу є не суб'єктивні бажання і уявлення людей, нехай навіть стоять біля керма державного правління, а "... вплив об'єктивних історичних законів, вплив« дійсного ходу речей "(Вступ до книги Н. Макіавеллі" Государ. Міркування про Тита Лівії »Прес А. Спб., 1900).