- •1.Авторитаризм.
- •2.Базові типи політичної культури за Алмондом та Верба: Патріархальний, підданства,активістській
- •3.Взаємовідносини держави та громадянського суспільства за різних політичних режимів
- •4.Виборча система сучасної України
- •5. Поняття виборчих технологій
- •6. Політична стабільність. Типи політичних процесів
- •7.Види та напрями політики
- •8.Тоталітарний режим
- •9. Генеза та еволюція поняття "геополітика": науковий напрям та елемент політичної практики.
- •10.Глобальні проблеми сучасності та їх вплив на світову політику
- •11.Головні функції політичних систем
- •12.Головні характеристики традиційних політичних систем
- •13.Громадське суспільство сутність і структурні компоненти
- •14.Демократичні політичні режими:загальна характеристика
- •15.Джерела та види легітимності влади
- •16.Засоби боротьби з тероризмом
- •17.Зміст системного підходу до вивчення політики
- •18. Зовнiшньополiтичнi прiоритети україни
- •19. Інформаційне суспільство: загальна характеристика.
- •20. Критерії загального виборчого права : історія і сутність. Голосування: пряме і непряме. Цензи
- •21. Легальність та легітимність політичної влади
- •22. Методи вирішення політичних конфліктів
- •23. Модернізація: поняття та теорії модернізації.
- •24. Нація як суб’єкт політики.
- •25. Поняття і види об'єднань громадян
- •26.Ознаки політичної напруги та політичної кризи
- •27. Основні елементи політичної культури.
- •28. Основні концепції походження держави: телеологічна, патріархальна, договірна, класова, психологічна, органічна, іригаційна, теорія завоювання.
- •29.Основні методологічні підходи до вивчення політики
- •30. Основні підходи до визначення сутності держави та її ознак
- •31.Основні суб’єкти політики
- •32. Основні теоретичні моделі політичних систем (д. Істон, г. Алмонд, к. Дойч).
- •33. Основні теорії виникнення тоталітаризму.
- •34.Основні форми правління
- •35. Основні функції політики
- •36.Особистість як суб’єкт політики
- •37.Партійний спектр сучасної України
- •38.Політична еліта та політичне лідерство в Україні:стан та особливості розвитку
- •39. Політична етика: визначення та зміст.
- •40. Політична ідеологія
- •41. Політична поведінка: суть, типи, форми прояву.
- •42. Зміст політичної психології, її функції.
- •43. Політичний процес та його суб’єкти
- •44. Політичний режим: визначення та сенс поняття
- •45. .Поняття "об'єднання громадян", "громадс організація" та "громадс об’єднання" – їх визнач у науці та законодавстві.
- •46. Поняття пануючої еліти. Структура пануючої еліти.
- •47. Поняття політичного конфлікту. Причини виникнення політичних конфліктів.
- •48.Поняття стратегії та тактики
- •49. Поняття та ознаки партії.
- •50.Поняття та типи політичної участі.
- •51. Предмет політології.
- •52. Принципи правової держави.
- •53.Причини та умови виникнення тероризму.
- •54. Проблеми політичної еліти в науці: внесок у вивчення еліти Конфуція, Аристотеля, Платона, Макіавелі.
- •55. Ресурси політично влади; різновиди та типологія
- •56. Реформа, революція, переворот, трансформація
- •57. Рівні політичної культури
- •58.Рівні потреб суспільства за шкалою маслоу
- •59.Роль змІв політиці . Їх основні функції
- •60. Роль ідеології у тоталітарному політичному режимі.
- •61. Система міжнародних політичних відносин: загальна характеристика
- •62.Соціальне партнерство:зміст та значення
- •63. Способи рекрутування в еліту: антрепренерська система і система гільдій.
- •64. Стилі лідерства. Визначення та типологія.
- •65. Структура політичної партії
- •66. Структура політичної влади.
- •67.Структура та організація політичного процесу
- •68. Структурні компоненти політичної системи.
- •69 Суб’єкти політичної влади: соціальні, інституціональні та функціональні
- •70. Суб’єкти і об’єкти політики.
- •71. Суспільно-політичні рухи: визначення, особливості діяльності та існування
- •72. Сутність демократії: цінності, інститути, процедури.
- •76.Сутність та співвідношення поняття геополітика та зовнішня політика
- •77.Сутність та форми авторитаризму
- •78. Сутність, структура, рівні політичної свідомості
- •79. Сучасний радикалізм. Прояви, витоки, перспективи розвитку.
- •80. Теорії демократії (колективістські теорії, ліберальні й елітарні концепції, плюралістична теорія, ідентитарні та конкурентні теорії, теорія партисіпаторної демократії).
- •81. Теорії еліт
- •82. Теорії конфліктів
- •83. Теорії лідерства
- •84.Теорії походження держави
- •85. Тероризм як чинник сучасної політики.
- •86. Типи виборчих систем у світовій практиці
- •87.Типи партійних систем. Характеристика
- •88.Типи політичної культури
- •89. Типологія партій. Перспективи розвитку партій різних типів.
- •90. Типологія політичних конфліктів
- •91. Типологія політичних систем.
- •92. Форми демократії : їхні сильні та слабкі сторони.
- •93. Форма державного устрою
- •94. Форми тоталітарного режиму
- •95. Функції політичних партій
- •96. Функції політичного лідера
- •97. Фукції політичної влади.
- •98. Функції політичної еліти
- •99. Характерні риси багатопартійності в Україні
21. Легальність та легітимність політичної влади
В легітимності відображається ставлення громади до влади. Її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною та справедливою, народ погоджується з владою, добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися.
Легітимність і авторитетність влади — явища певною мірою схожі. Легітимність означає згоду з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчий рівень легітимності, тим частіше вона буде спиратися силовий на примус.
Від легітимності потрібно відрізняти поняття легальності влади.
Легальність влади — це юридичне поняття, яке означає відповідність дій влади (спосіб завоювання та здійснення влади) діючому на той час законодавству.
Між легітимністю і легальністю можуть бути суперечності. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватись населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов’язань, невдалого екномічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довіру з боку населення. У цьому випадку спостерігається процес делегітимації влади. У той же час нелегальна за своїм похподженням влада може у свою чергу бути виправдана і підтримана народом.
Типи легітимності за Вебером:
1. традиційне панування, яке спирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. (монархії) цей тип може бути декількох видів: геронтократія (влада старійшин), патріархальна (влада старійшин племені), патримоніальна (влада монарха), султанізм (різновид попереднього види, це абсолютно свавільна влада), влада суверенна над феодалами-васалами,
2. харизматичне панування базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки харизми Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні дослідники зразки харизми поширюють на Лєніна, Сталіна, Ганді, Наполеона. Особливий випадок харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки воєму становищу (функціональна харизма).
3. легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються у відповідності з конкретними постійними принципами.
Легітимність політичної влади — це стан, коли право чинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство; це форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою.
22. Методи вирішення політичних конфліктів
Регулювання конфлікту являє собою засіб впливу на конфліктуючі сторони з метою усунути окремі чинники конфлікту на основі відносин, що склалися, в рамках існуючої політики (включаючи норми, традиції тощо). Типовими шляхами є:
1) компроміс (лат. compromissum — погодження між протилежними сторонами, досягнуте взаємними поступками) на підставі збереження позицій: згода, побудована на взаємних поступках; зменшення ресурсів однієї із сторін; розуміння прав та інтересів супротивника. Частіше це шлях примирення, пов'язаний не з однобічним нав'язуванням волі, а з активністю обох конфліктуючих сторін;
2) примиренність на підставі примусовості (спосіб насилля), що дозволяє ігнорувати аргументи супротивника. В основі цього засобу нав'язування одній із сторін (або третьою силою всім сторонам) характерних взаємовідносин може бути:
— явне переважання сил і ресурсів у однієї із сторін та їх дефіцит у іншої;
— ізоляція однієї сторони конфлікту, зниження її статусу, а також інший стан" що свідчить про послаблення її позицій, поразку, завдану їй згідно з правилами гри;
— знищення, "тотальне винищування супротивника" (X. Шпейер).
Розв'язання конфлікту — це не просто послаблення його насильницького і руйнівного потенціалу, але й усунення онтологічного змісту самого конфлікту, його предмета, його підгрунтя. Конфлікт є вирішеним, якщо всі учасники беззастережно визнають досягнуті домовленості, а проблеми, які породили політичне протиборство, не стають предметом конфлікту.
Завершення конфлікту — більш широке поняття, ніж вирішення. Конфлікт може завершитися, наприклад, загибеллю обох сторін, але це не означає, що він був вирішеним.
Для врегулювання і завершення конфлікту необхідно:
— встановити точну діагностику протиборства, включаючи з'ясування його мотивів, причин;
— прогнозувати хід і наслідки конфлікту. Головне — змусити сторони усвідомити необхідність виробити спільне рішення виходу із ситуації. Чим чіткіше визначено предмет непорозумінь і наслідків, тим більше шансів на ефективність вирішення.
Можливі два варіанти вирішення конфлікту:
— вирішення самими учасниками конфліктуючих сторін. Переговори дозволяють дійти згоди, коли відкривають шлях до співробітництва між протилежними сторонами. Цей метод використовувався з часу виникнення конфліктів взагалі, тобто з виникненням людського суспільства.
— зближення позицій та інтересів протилежних сторін через посередника — медіатора (лат. "mediatio" — посередництво, посередництво у суперечці третьої сторони, третьої держави, що не бере участі у суперечці).
Однією з форм вирішення політичних конфліктів є референдуми із правовими наслідками — наприклад, прийняття конституції, визначення статусу території та ін. Другою формою є вибори. В ролі арбітра як у першому, так і в другому випадках виступають самі громадяни.
Важливим арбітром в політичних конфліктах виступає Конституційний Суд. Звичайно, не всякий політичний конфлікт у рамках державного апарату підпадає у перелік його справ, але в його компетенції, окрім інших, розв'язання проблем з тлумачення статей законодавства, визнання нелегітимності результатів голосування, як це мало місце в Україні під час "помаранчевої" революції.
