21. Легальність та легітимність політичної влади

В легітимності відображається ставлення громади до влади. Її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною та справедливою, народ погоджується з владою, добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися.

Легітимність і авторитетність влади — явища певною мірою схожі. Легітимність означає згоду з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчий рівень легітимності, тим частіше вона буде спиратися силовий на примус.

Від легітимності потрібно відрізняти поняття легальності влади.

Легальність влади — це юридичне поняття, яке означає відповідність дій влади (спосіб завоювання та здійснення влади) діючому на той час законодавству.

Між легітимністю і легальністю можуть бути суперечності. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватись населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов’язань, невдалого екномічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довіру з боку населення. У цьому випадку спостерігається процес делегітимації влади. У той же час нелегальна за своїм похподженням влада може у свою чергу бути виправдана і підтримана народом.

Типи легітимності за Вебером:

1. традиційне панування, яке спирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. (монархії) цей тип може бути декількох видів: геронтократія (влада старійшин), патріархальна (влада старійшин племені), патримоніальна (влада монарха), султанізм (різновид попереднього види, це абсолютно свавільна влада), влада суверенна над феодалами-васалами,

2. харизматичне панування базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки харизми Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні дослідники зразки харизми поширюють на Лєніна, Сталіна, Ганді, Наполеона. Особливий випадок харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки воєму становищу (функціональна харизма).

3. легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються у відповідності з конкретними постійними принципами.

Легітимність політичної влади — це стан, коли право чинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство; це форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою.

22. Методи вирішення політичних конфліктів

Регулювання конфлікту являє собою засіб впливу на конфліктуючі сторони з метою усунути окремі чинники конфлікту на основі відносин, що склалися, в рамках існуючої політики (включаючи норми, традиції тощо). Типовими шляхами є:

1) компроміс (лат. compromissum — погодження між протилежними сторонами, досягнуте взаємними поступками) на підставі збереження позицій: згода, побудована на взаємних поступках; зменшення ресурсів однієї із сторін; розуміння прав та інтересів супротивника. Частіше це шлях примирення, пов'язаний не з однобічним нав'язуванням волі, а з активністю обох конфліктуючих сторін;

2) примиренність на підставі примусовості (спосіб насилля), що дозволяє ігнорувати аргументи супротивника. В основі цього засобу нав'язування одній із сторін (або третьою силою всім сторонам) характерних взаємовідносин може бути:

— явне переважання сил і ресурсів у однієї із сторін та їх дефіцит у іншої;

— ізоляція однієї сторони конфлікту, зниження її статусу, а також інший стан" що свідчить про послаблення її позицій, поразку, завдану їй згідно з правилами гри;

— знищення, "тотальне винищування супротивника" (X. Шпейер).

Розв'язання конфлікту — це не просто послаблення його насильницького і руйнівного потенціалу, але й усунення онтологічного змісту самого конфлікту, його предмета, його підгрунтя. Конфлікт є вирішеним, якщо всі учасники беззастережно визнають досягнуті домовленості, а проблеми, які породили політичне протиборство, не стають предметом конфлікту.

Завершення конфлікту — більш широке поняття, ніж вирішення. Конфлікт може завершитися, наприклад, загибеллю обох сторін, але це не означає, що він був вирішеним.

Для врегулювання і завершення конфлікту необхідно:

— встановити точну діагностику протиборства, включаючи з'ясування його мотивів, причин;

— прогнозувати хід і наслідки конфлікту. Головне — змусити сторони усвідомити необхідність виробити спільне рішення виходу із ситуації. Чим чіткіше визначено предмет непорозумінь і наслідків, тим більше шансів на ефективність вирішення.

Можливі два варіанти вирішення конфлікту:

— вирішення самими учасниками конфліктуючих сторін. Переговори дозволяють дійти згоди, коли відкривають шлях до співробітництва між протилежними сторонами. Цей метод використовувався з часу виникнення конфліктів взагалі, тобто з виникненням людського суспільства.

— зближення позицій та інтересів протилежних сторін через посередника — медіатора (лат. "mediatio" — посередництво, посередництво у суперечці третьої сторони, третьої держави, що не бере участі у суперечці).

Однією з форм вирішення політичних конфліктів є референдуми із правовими наслідками — наприклад, прийняття конституції, визначення статусу території та ін. Другою формою є вибори. В ролі арбітра як у першому, так і в другому випадках виступають самі громадяни.

Важливим арбітром в політичних конфліктах виступає Конституційний Суд. Звичайно, не всякий політичний конфлікт у рамках державного апарату підпадає у перелік його справ, але в його компетенції, окрім інших, розв'язання проблем з тлумачення статей законодавства, визнання нелегітимності результатів голосування, як це мало місце в Україні під час "помаранчевої" революції.