Мовна культура
Якщо книжна культура користувалася руським ізводом старослов’янської мови, то живе мовлення відрізнялося істотною своєрідністю. Якою мовою спілкувалися у повсякденних відносинах? Відповідь на це питання залежить від концептуального підходу до етногенетичних процесів у слов’янському середовищі. Історики та лінгвісти, які визнають існування давньоруської народності, відповідно допускають й існування давньоруської мови.
Індоєвропейська етнічна спільнота проіснувала до доби бронзи (ІІ тис. до н. е.), тож до цього часу існувала й індоєвропейська прамова. На її основі постала балто-слов’янська мовна спільність, з якої виникла праслов’янська мова, що впродовж першої половини І тис. н. е. розділилася на три групи – східну, західну та південну. Прихильники існування давньоруської мови вважають, що саме на східнослов’янському мовному масиві в середині І тис. н. е. і постає давньоруська мова, яка в ХIV–XV ст. внаслідок етнополітичних процесів (розпад давньоруської народності з розподілом києво-руської спадщини між Москвою і Литвою) розділилася на українську, білоруську і російську мови. Втім, навіть прихильники існування давньоруської мови змушені визнавати істотне діалектне розмаїття в домонгольській Русі. Зокрема, провідний російський лінгвіст академік Андрій Анатолійович Залізняк вважає, що Русь у мовному відношенні поділялася на дві великі діалектні зони – північно-західну (давньоновгородський діалект) та південно-центрально-східну (київський діалект, поширений в руських землях скрізь, крім Новгорода та Пскова).
Припущення про те, що українська мова виникла безпосередньо з праслов’янської основи було висловлено на початку ХХ ст. видатними лінгвістами Степаном Смаль-Стоцьким та Євгеном Тимченком, а найбільш аргументовано його обґрунтував Юрій Шевельов у фундаментальній монографії «Історична фонологія української мови» (1979 р.). Лінгвістичний аналіз та урахування культурних, соціальних і політичних процесів дали Ю. Шевельову підставу розділити історію української мови на шість періодів:
протоукраїнський (з VIІ до середини ХІ ст.),
давньоукраїнський (з середини ХІ до кінця ХIV ст.),
ранньосередньоукраїнський (з початку ХV до середини ХVІ ст.),
середньоукраїнський (з середини ХVІ до початку ХVІІІ ст.),
пізньосередньоукраїнський (більша частина ХVІІІ ст.),
сучасний (з кінця ХVІІІ ст.).
Отже, для мовної ситуації в Україні-Русі з домонгольської доби була характерна диглосія, тобто співіснування двох функціональних мовних рівнів: у царині сакрального – старослов’янської (церковнослов’янської), а в просторі профанного – давньоукраїнської чи «київського діалекту».
Мистецтва
Християнізація Русі спричинила інтенсивний розвиток мистецтв. Вихідною точкою були візантійські мистецькі традиції, які творчо переосмислювалися на руському ґрунті. Яскраві приклади цього є в архітектурі, образотворчому мистецтві, музиці.
Церковна архітектурна сповнена глибокого символізму. Храм є моделлю християнської світобудови. Його внутрішній простір розчленований в напрямі з заходу на схід на три частини. Притвор символізує грішний світ і призначався для тих, хто ще не був членом християнської громади («оглашенних»). Середина уособлює земний чуттєвий світ, де перебувають вірні. Вівтарна частина уподібнюється світу духовному, божественному рівню у Всесвіті, є образом раю. Вівтар відокремлюється від середньої частини іконостасом, що мислиться не як розділова стінка, а як сполучна ланка між матеріальним та духовним світами за посередництвом небожителів, зображених на іконах.
Основним архітектурним типом християнської культової споруди у країнах візантійського культурного кола у ранньому Середньовіччі став хрестово-купольний храм. Планування храму нагадує хрест (головний християнський символ), а вінчає його купол (немовби небесне склепіння).
Час початку зведення монументальних кам’яних споруд на Русі є предметом гострих дискусій серед археологів і мистецтвознавців. В останній час поширеною стає думка, що це сталося не раніше правління Володимира, тобто наприкінці Х ст. Традицію кам’яного будівництва на Русі започаткували візантійські майстри, а впродовж ХІ–ХІІ ст. під їхнім впливом постала вітчизняна архітектурно-будівельна школа.
За часів Володимира був зведений ансамбль монументальних кам’яних будівель на Старокиївській горі в Києві. Його архітектурною домінантою стала Десятинна церква, побудована в 991–996 рр., навколо якої було створено декілька палацових споруд. Новітні дослідження (Денис Йолшин та ін.) показали, що ці будівлі відрізнялися своєрідністю архітектурного рішення на тлі візантійських пам’яток. Таким чином були закладені підвалини стилістичної своєрідності руської середньовічної архітектури.
Впродовж ХІ–ХІІІ ст. спорудження кам’яних культових споруд продовжувалося в Києві та поширилося на інші міста Русі. В Києві, зокрема, були зведені грандіозний Софійський собор (завершений близько 1037 р.), Успенський собор Києво-Печерського монастиря (1073–1089 рр.) і там же Троїцька надбрамна церква (поч. ХІІ ст.), Михайлівський собор у Видубицькому монастирі (1070–1088 рр.), церква Спаса на Берестові (кін. ХІ – поч. ХІІ ст.), Михайлівський собор Михайлівського Золотоверхого монастиря (1108–1113 рр.), церква Успіння Богородиці «Пирогоща» (1131–1136 рр.), Кирилівська церква (сер. ХІІ ст.), Василівська церква (1183 р.). Центри удільних князівств Київської землі також були прикрашені кам’яними храмами: у Каневі у 1144 р. зведено Георгіївський собор, в Овручі наприкінці ХІІ ст. споруджено церкву св. Василя Великого. В Острі, що належав до Переяславської землі, наприкінці ХІ ст. споруджено Михайлівську церкву або «Юр’єву божницю». У Чернігові в першій половині ХІ ст. був створений величний Спасо-Преображенський собор, в першій половині ХІІ ст. збудовані Успенський собор Єлецького монастиря, Борисоглібський собор та Іллінська церква, а на рубежі ХІІ–ХІІІ ст. споруджена П’ятницька церква. У Володимирі-Волинському в середині ХІІ ст. було зведено Успенський собор. Церква св. Пантелеймона наприкінці ХІІ ст. споруджена в Галичі. Наведені дані не є вичерпними (згадано лише храми з території сучасної України, що збереглися до ХХ ст., які, втім, внаслідок руйнацій і перебудов втратили первинний вигляд), але вони свідчать про великі масштаби зведення культових споруд. Велику увагу церковному будівництву приділяли князі, для яких це був не лише елемент релігійної культури (богоугодна справа), але і засіб укріплення соціального престижу своєї влади (Святослав Ярославич не тільки дає 100 гривень золота на спорудження Успенського собору в Києво-Печерській обителі, але і власноручно починає копання рову під її фундамент).
Видатними пам’ятками архітектури були палацові комплекси (Великий Ярославів двір у Києві) та фортифікаційні споруди (київські Золоті ворота, пер. пол. ХІ ст., збереглися фрагментарно). Загалом будівництво в середньовічній Русі стояло на високому рівні, гармонійно поєднуючи естетичні та функціональні вимоги щодо архітектурних витворів.
Важливим атрибутом християнського культу було вшанування ікон. У широкому богословському сенсі іконами називають будь-які зображення, що є предметами вшанування для вірних, незалежно від техніки виконання. Це можуть бути малюнки на дерев’яних дошках – власне ікони у вузькому сенсі, або живопис по сирому тинькуванню – фреска, або мозаїка – зображення, викладене з різнокольорових шматочків смальти (непрозорого скла). Вшановування ікон було визнано богословами на VІІ Вселенському соборі 787 р. як один з догматів християнської церкви. Згідно з ним, ікона є образом того, хто на ній зображений, але далеко не тотожнім з оригіналом (архетипом), оскільки не можливо матеріальними засобами відтворити духовну субстанцію. За словами отця церкви Іоанна Дамаскіна (VIII ст.), ці образи здатні лише тьмяно показати божественні одкровення, «суть бачене небаченого». Їхнім призначенням вважалося нагадування віруючим про того, хто на ній був зображений, тому догмат стверджував: «честь, що віддається образу, переходить до первообразу, і той, хто вклоняється іконі, вклоняється сутності зображеного на ній». Проте такі високі богословські міркування були занадто складними для пересічного середньовічного християнина, тому вшановування ікон набувало ознак ідолопоклонства, коли вшановувався сам матеріальний предмет (тобто ікона сама по собі; у середині ХІІ ст. новгородський священик Сава навіть цікавився у владики Нифонта, чи може чоловік спати зі своєю жінкою в кімнаті, де є ікони). Розвинувся культ чудотворних ікон.
На Русі ікони з’явилися разом з християнством. У ПМЛ, зокрема, згадується, що Володимир привіз до Києва ікони, взяті ним після хрещення у Херсонесі. Високо шанованими були Богородичні ікони роботи візантійських майстрів. Володимирська ікона Божої Матері, принесена на Русь з Візантії у 30-х рр. ХІІ ст., перебувала у Вишгороді, звідки у 1155 р. була перенесена князем Андрієм Боголюбським до Володимира-на-Клязьмі, а з 1480 р. зберігається у Москві (нині належить Державній Третьяковській галереї). Ця чудотворна ікона є однією з найважливіших реліквій Російської православної церкви. За іконографічним типом це Богородиця Елеуса (Милування) – немовля Ісус притуляється щокою до щоки Діви Марії.
З ХІ ст. на Русі розвивалися власні іконописні традиції. Іконописна школа склалася у Києво-Печерському монастирі. Її підвалини були закладені грецькими майстрами, які працювали над оздобленням фресками та мозаїками монастирського Успенського собору наприкінці ХІ ст. Їхнім місцевим учнем був талановитий печерський чернець-іконописець Алімпій. Києво-Печерський патерик характеризує його так: «Добре вивчився він іконописному мистецтву, ікони писати він був великий майстер».
До нашого часу збереглося лише декілька ікон, які можна з великою мірою вірогідності віднести до спадщини київської середньовічної іконописної школи. До них, зокрема, належить Свенська (Печерська) ікона Божої Матері (нині перебуває у Третьяковській галереї в Москві). На ній зображена Діва Марія, що сидить на престолі, тримаючи на колінах немовля Ісуса, який здійняв руки у благословенні (такий іконографічний тип називається Богородиця Панахранта – Всемилостива або Всецариця), а поруч з ними стоять печерські преподобні Антоній (справа) і Феодосій (зліва). У 1288 р. ця ікона була прислана з Києво-Печерського монастиря для зцілення від сліпоти брянського князя Романа Михайловича. Згідно з церковним переказом, захворівши, він попросив печерських ченців надіслати йому чудотворну намісну Богородичну ікону з Успенського собору, сподіваючись на її допомогу в одужанні (цей знаменитий образ до нашого часу не зберігся). Проте печерська братія, напевно не бажаючи розлучатися зі своєю святинею, надіслала князю список з неї, додавши зображення св. Антонія і Феодосія. На думку авторитетного мистецтвознавця Віктора Лазарева, ікону для князя було виготовлено поспіхом, що обумовило дещо недбале виконання роботи, але значний інтерес становлять індивідуалізовані, майже «портретні» риси печерських преподобних. Стилістично ця ікона є унікальним явищем в образотворчому мистецтві середньовічної Русі. Тривалий час вона зберігалася у Свенському монастирі, заснованому біля Брянська князем Романом Михайловичем, звідки і походить її назва.
Крім Києва, іконописні школи повинні були існувати і в інших значних містах України-Русі, однак про них майже немає відомостей. Наразі відома тільки одна пам’ятка галицького іконопису домонгольської доби – «Покрова», що датується рубежем ХІІ–ХІІІ ст. (зберігається в Національному художньому музеї України).
Фрески та мозаїки на Русі вперше були використані при оздобленні Десятинної церкви, але до нашого часу вони збереглися лише у невеликих фрагментах, знайдених завдяки археологічним розкопкам на місці зруйнованого ще в Середньовіччі храму. Видатною пам’яткою монументального образотворчого мистецтва є оздоблення Софії Київської, здійснене візантійськими майстрами. Збереглися цінні фрагменти фрескового живопису кінця ХІ – ХІІ ст. в київських церквах: Кирилівській, Михайлівській (у Видубицькому монастирі), Спаса на Берестові, а також в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові та «Юр’євій божниці» в Острі. Непересічну художню вартість мало оздоблення Михайлівського Золотоверхого собору, яке частково було музеєфіковано при знищенні храму радянською владою у 1935 р. (мозаїчні образи «Євхаристія», «св. Димитрій Солунський» тощо). Загалом образотворче мистецтво домонгольської Русі розвивалося під визначальним впливом візантійської художньої культури, в якій аскетичний стиль першої половини ХІ ст. (руський зразок – Софія Київська) змінюється витонченістю «комнінівського стилю»8 (помітного в оздобленні Михайлівського Золотоверхого собору).
Декорування інтер’єрів християнських храмів було підпорядковано церковному вченню про зв’язок матеріального і духовного світів через систему образів, а також пов’язувалося з символікою храмової архітектури. Призначенням розписів було розкриття перед вірними принципів християнського віровчення. Оздоблення храмів здійснювалося на основі композиційної єдності усіх зображень, які розташовувалися не довільно, а у відповідності до богословських канонів. Саме у цьому проявлявся глибокий символізм середньовічного сакрального образотворчого мистецтва.
Прикладом цього є храм св. Софії в Києві. На його центральній бані зображено Христа Пантократора (Вседержителя) в оточенні чотирьох архангелів, який немовби панує над храмовим простором. Нижче, в проміжках між вікнами, представлені дванадцять апостолів. На парусах, що тримають баню, зображено чотирьох євангелістів. На підбаневих арках розмістилися образи севастійських мучеників. На стовпах східної арки зображено Благовіщення: справа – Діва Марія, зліва – архангел Гавриїл. Склепіння головного вівтаря прикрашає грандіозний образ Богородиці Оранти (Молитовниці). Над вівтарною аркою є композиція «Деісус» (Моління): три медальйони з зображеннями Христа (в центрі), Богоматері (зліва) та Іоанна Предтечі (справа). Під Орантою знаходиться багатофігурна композиція «Євхаристія». Нижче розташовується «Святительський чин», тобто отці церкви (Григорій Богослов, Василь Великий, Іоанн Златоуст, Климент Римський тощо). Усі ці зображення є мозаїками першої половини ХІ ст., що збереглися з певними пошкодженнями, але втрачені місця були заповнені в ХІХ ст. живописом (так, мозаїчним є зображення лише одного з чотирьох архангелів поруч з Христом Вседержителем, з євангелістів повністю вціліла лише фігура Марка). Крім того, велике значення в оздобленні храму мають фрески. На стінах під банею зображено земне життя Христа, яке показують зображення, розташовані в три регістри (ряди) послідовно, немовби слова в книзі, – зліва на право та зверху вниз (збереглися сцени «Христос перед Каяфою», «Відречення Петра», «Розп’яття», «Зішестя Христа в пекло», «Явлення Христа жонам-мироносицям», «Увірування Фоми», «Відіслання учнів на проповідь», «Зішестя Святого Духа на апостолів» – акцентовано ідеї викупної жертви, воскресіння та апостольської місії). У вівтарях, що розташовані обабіч головного, є власна символіка стінопису. Правий – вівтар Йоакима та Анни – прикрашений фресками, присвяченими Діві Марії та її батькам (справжній шедевр – «Цілування Марії та Єлизавети»), а лівий – Петропавлівський – апостолу Петру (фрески «Апостол Петро в домі сотника Корнилія», «Проповідь Петра», «Хрещення язичників у домі Корнилія», «Виведення Петра ангелом із темниці»). Бічні вівтарі були присвячені архангелу Михайлу (південний, з визначною композицією «Явлення архангела Михайла волхву Валааму») та св. Георгію Переможцю (північний, з низкою сцен з житія великомученика, ім’я якого при хрещенні отримав Ярослав Мудрий). На хорах розташовані вівтарі Миколая Чудотворця (північний) та Андрія Первозванного (південний). У західній частині хорів зображені старозаповітні сюжети, що є прообразами подій Нового Заповіту, зображених біля вівтарів. На північних хорах розміщені фрески «Три отроки в печі вогняній», «Гостинність Авраама», «Тайна вечеря» , «Цілування Іуди»; на південних – «Явлення Аврааму трьох подорожніх», «Жертвоприношення Авраама», «Чудо в Кані Галілейській». Собор прикрашено не лише зображеннями біблійних сцен, але і численними образами окремих святих, яких є понад 500. Орнаменти органічно доповнюють оздоблення храму. Унікальними елементами в оздобленні Софійського собору в Києві є наявність у ньому ктиторської фрески9 з зображенням родини Ярослава Мудрого (збереглася у сильно пошкодженому стані), а також розписів на мирські сюжети у вежах зі сходами на хори, призначені для князівської родини, де є сцени полювання, розваг і церемоній при імператорському дворі у Константинополі, що, можливо, символізувало християнську братерську єдність між правителями Русі та Візантії. Тож храм є своєрідним «текстом», в якому через систему символічних образів розкриваються сутність християнського віровчення та політична ідеологія князівської влади, зорієнтованої на візантійські зразки.
Яскравим явищем у художній культурі середньовічної Русі була книжкова мініатюра, тобто малюнки, якими оздоблювали рукописи. Пам’ятками книжкової мініатюри є ілюстрації в Остромировому Євангелії – образи євангелістів Іоанна, Луки і Марка); Ізборник 1073 р. (з унікальним портретом сім’ї князя Святослава Ярославича); Кодекс Гертруди (з зображеннями княгині Гертруди-Олісави, її сина Ярополка-Петра та невістки Кунегунди-Ірини). В ХІ–ХІІ ст. склалася галицько-волинська школа книжкової мініатюри, до котрої належать Галицьке Євангеліє середини ХІІІ ст. із зібрання Третьяковської галереї з зображеннями євангелістів («пізньокомнінівський маньєризм»); Служебник Варлаама Хутинського початку ХІІІ ст. з Державного історичного музею в Москві (містить тексти літургій святителів Іоанна Златоуста, Василя Великого і Григорія Богослова з їх зображеннями) та Бесіди Григорія Двоєслова на Євангеліє середини ХІІІ ст. з Російської національної бібліотеки ім. М.Є. Салтикова-Щедріна (з малюнком, що представляє Христа зі святим Григорієм Двоєсловом і мучеником Євстафієм Плакидою).
Музичне мистецтво в середньовічній Русі розвивалося у двох напрямках: церковному та світському. Співи були органічною частиною християнського богослужіння. З християнізацією на Русь прийшла багата візантійська церковна гімнографія з притаманним їй видовим розмаїттям – стихирами, тропарями, кондаками, антифонами, акафістами, канонами, ікосами, ірмосами тощо. Форми церковних співів і взагалі порядок богослужінь регламентував Типікон (Устав).
Найпростішим жанром церковної музики було співуче читання Євангелія, Апостола, Пророцтв (літургійний речитатив), для чого в співочих книгах існувала спеціальна система знаків для позначення висоти голосу – екфонетична нотація (наприклад, в Остромировому Євангелії). Значно складнішим був віртуозний кондакарний спів, що призначався для виконання кондаків, киноників та псалмів, для чого існувала особлива кондакарна нотація, яка використовувалася в спеціальних книгах – кондакарях. Цей вишуканий спів проіснував до ХIV ст. Однак основою церковної музики на Русі з ХІ до ХVІІ ст. був знаменний розспів, що спирався на музичну систему з восьми ладів (гласів) – осьмогласіє, пов’язане з календарем: вісім тижнів становили стовп, для кожного тижня стовпа існували особливі співи, які виконувались у певному музичному ладу. Це був одноголосний (унісонний) чоловічій спів, суворий та піднесений. Йому відповідала специфічна знаменна нотація.
На Русі йшов творчий розвиток візантійських музичних традицій, створювалися власні оригінальні твори церковної гімнографії – служби святим Борису і Глібу, Феодосію Печерському, Володимиру, на перенесення мощів св. Миколая Мирлікійського до Барі, канон Ользі тощо. Існували церковні хори; ПМЛ згадує «двір доместиків» біля Десятинної церкви – місце проживання доместика, що був керівником церковного хору, співаком-солістом і учителем співу. Києво-Печерський патерик згадує доместика Стефана, який згодом став печерським ігуменом, а ще пізніше заснував Кловський монастир (кінець ХІ ст.). Як «гарного співака» характеризує Київський літопис смоленського єпископа грека-скопця Мануїла (1137 р.).
Особливим жанром в музичній культурі середньовічної Русі були плачі – ритуальне речитативне голосіння. Витоки їх були в язичницьких культових співах, що входили до поховальної обрядовості. Поступово вони злилися з християнськими заупокійними церковними службами. За словами ПМЛ, після смерті у 969 р. княгині Ольги «плакав за нею син її, і внуки її, і люди всі плачем великим, і, понісши, погребли її на [уготованому] місці. І заповіла була Ольга не творити тризни над собою, бо мала вона пресвітера, і той похоронив блаженну Ольгу». Коли у 1054 р. помер Ярослав Мудрий, «попи по обичаю співали співи, і плакали по ньому всі люди».
Важливою частиною мирської музичної культури було речитативне виконання творів епічної поезії на зразок Слова о полку Ігоровім. Виконавці таких творів користувалися великим успіхом у середовищі світської знаті. Уславленим співаком був легендарний Боян, згаданий у Слові о полку Ігоровім, який «Як хотів кому пісню творити, // Розтікався мислю по дереву, // Сірим вовком по землі, // Сизим орлом попід хмарами». Галицько-волинське літописання зберегло свідчення про славетного співака Митусу, який «із гордості» не бажав служити князю Данилу Галицькому та приєднався до одного з його політичних ворогів – перемишльського єпископа. У 1242 р., коли війська Данила оволоділи Перемишлем, Митуса потрапив у полон. Ким він був? Те, що Митуса перебував при дворі єпископа, наводить на думку, що він був церковним співаком. Проте, можливо, то був придворний поет на зразок трубадурів-менестрелів Західної Європи, оспівувач лицарської військової звитяги та опору державній централізації.
Величезним шаром у народній культурі був пісенний фольклор, поєднаний з танком. Тут виявлялися ігрові та сміхові фундаментальні елементи народної культури, уособленням яких була постать скомороха. Усе це було пов’язано з язичницькими ритуальними традиціями, тому викликало протидію з боку ревнителів християнського благочестя. Житіє Феодосія Печерського з цього приводу описує випадок, що стався під час правління в Києві Святослава Ярославича (1073–1076 рр.): «Одного дня прийшов до князя благий і богоносний отець наш Феодосій і, увійшовши до княжих палат, де знаходився князь, побачив безліч музикантів, що грають перед ним: одні бринькали на гуслах, інші били в органи, а інші свистіли в замри, і так всі грали і веселилися, як це в звичаї у князів. Блаженний же сів поряд з князем, опустивши очі долу, і, схилившись до нього, запитав: “Чи ось так буде на тому світі?” Той же зворушився від слів блаженного, і розплакався, і велів припинити музику. І з тих пір, якщо запрошував до себе музикантів, то, дізнавшись про прихід блаженного, наказував їм припинити гру». У ХІІ ст. аскет-чернець Георгій Зарубський застерігав свого духовного сина: «Від сміху бігай лихого. Скомороха, і музику, й сопілкаря не уведи в дім свій глуму заради, поганське ж бо то є, не християнське. Той, хто ігрища ці любить, поганин єси і з християнами причастя не матиме». Втім, фольклорна культура, пристосовуючись до християнізації, продовжувала своє самобутнє існування.