Культурний поділ суспільства

Середньовічній Русі був притаманний розподіл культури на елітарну та народну. Осередками елітарної культури були двори світської знаті (князівські, боярські), верхівки духівництва (митрополита, єпископів) та міського патриціату (заможних купців тощо). Народна культура жила в низах соціуму, тобто в масі селянства та рядових городян (ремісників, дрібних торгівців). З ХІ ст. провідними культурними центрами стають монастирі, серед яких головне місце займала Києво-Печерська обитель.

Поділ середньовічного суспільства на станові групи з різними моделями життєдіяльності та особливостями корпоративної етики стимулював виділення субкультур, до котрих, наприклад, можна віднести чернечу. Ідеалом чернечого життя була аскеза – максимальне самообмеження у споживанні усього матеріального, виконання тяжких обітниць з метою духовного просвітління, наближення до божественного та набуття надприродних здібностей. Розповідями про аскетичні подвиги монахів заповнені сторінки Києво-Печерського патерика. Характерним є, наприклад, оповідання про «багато терплячого» Іоанна Затворника, котрий тридцять років провів у тісній печерці, мордуючи своє тіло носінням важких вериг (металевих ланцюгів) і тривалими постами. Нарешті він вирив яму, в якій сам себе закопав, залишивши вільними лише руки та голову. Так він провів увесь великодній піст, причому його закопане тіло охопив жорстокий біль. Проте усі ці заходи не позбавили його від «плотських бажань». Нарешті в Іоанна почалися видіння – чернець побачив змія, що обпалював його вогнем і намагався пожерти. Тільки гаряча молитва до Бога врятувала Іоанна. Змій зник, а на ченця зійшло «світло несказанне», в якому він перебував і надалі, так що вночі йому не потрібні були свічки. Нагородою за аскетизм був дар зцілення. Таким цілителем був печерський пресвітер Дем’ян, який не споживав у їжу нічого, крім хлібу та води. За це він міг вилікувати хворого, помолившись на ним і помазавши його єлеєм.

Писемність, освіта, словесність

Велике значення для адаптації християнства на слов’янському ґрунті мала просвітницька місія св. Кирила та Мефодія. Вони були уродженцями візантійського міста Фессалоніки, але досі не встановлено їхнє етнічне походження – чи грецьке, чи болгарське. Кирило (827–869, до прийняття схими³ незадовго перед смертю – Костянтин) був інтелектуалом, ерудитом, займався богослов’ям та філологічними науками, мав ґрунтовні знання зі слов’янського мовознавства. Його старший брат Мефодій (815–885) спершу робив успішну кар’єру у візантійській армії, але згодом присвятив себе церковному служінню і став опорою для Костянтина в місіонерській та просвітницькій діяльності. Найважливішим джерелом для вивчення діяльності творця слов’янської писемності є Житіє Костянтина-Кирила Філософа – агіографічна пам’ятка болгарського походження другої половини ІХ ст., яка була поширена на Русі з домонгольського часу.

Заслугою Костянтина-Кирила є створення слов’янської писемності. Це було безпосередньо обумовлено потребою в перекладі для слов’ян християнських сакральних текстів. Однак ще до Костянтина-Кирила слов’яни мали досвід використання письма. Про це свідчить пам’ятка болгарської літератури Х ст. – Сказання про письмена чорноризця Храбра. У ній зазначено, що спочатку слов’яни не знали літер, а користувалися «чертами» і «резами» (імовірно, різновидом рун), що вживалися також для ворожіння. У зв’язку з поширенням християнства слов’яни почали використовувати літери латинського та грецького алфавітів. Однак ці літери були погано пристосовані до слов’янських мовних особливостей (не давали змоги передати на письмі шиплячі звуки, притаманні слов’янам, але не відомі в латинській і грецькій мовах). Саме тому Костянтину-Кирилу довелося створити для слов’ян оригінальну абетку.

У 860/861 рр. Костянтин-Кирило здійснив місіонерську подорож до Хазарії, під час якої зупинявся у Херсонесі, де знайшов Євангеліє і Псалтир, написані «руським письмом», а також спілкувався з людиною, що знала мову, котрою були перекладені ці сакральні християнські тексти. Перебуваючи в Херсонесі, Костянтин-Кирило встиг оволодіти цією писемністю. Проте досі залишається без остаточної відповіді питання: з якою ж, власне, мовою слід пов’язати це «руське письмо»? Щодо цього висловлювалися різні припущення. Зокрема, що це був переклад Св. Письма готською мовою, виконаний ще у ІV ст. єпископом Ульфилою (відомо, що нащадки германців-готів у ранньому Середньовіччі мешкали у Криму). Або що в тексті Житія Костянтина-Кирила, звідки відомо про це «руське письмо», є помилка переписувача, через що замість «руське» треба читати «сурське», тобто сирійське. Нарешті ці переклади пов’язувалися з «Аскольдовим хрещенням» 860 р., однак, зважаючи на те, що першими київськими християнами здебільшого були варяги, довелося б визнати, що в такому разі Костянтин-Кирило мусив би вивчати у Херсонесі давньоскандинавську мову. Малоймовірним, отже, є припущення, що він знайомився тут зі слов’янськими текстами.

Впродовж ІХ–Х ст. у слов’ян існували дві абетки – кирилиця і глаголиця. Котра з них є більш давньою і яку саме створив Костянтин-Кирило – це предмети дискусій серед науковців. Видатний дослідник історії слов’янської писемності проф. В.О. Істрін вважав, що впродовж VII–VIII ст. шляхом адаптації до слов’янських мовних особливостей грецької абетки склалася протокирилиця. Одночасно на основі найдавнішої системи слов’янських «черт» і «рез» під впливом грецького алфавіту, а також, можливо, єврейської, вірменської, грузинської тощо писемності, утворилася протоглаголиця. Згодом, готуючись до місіонерської діяльності у Великій Моравії, Костянтин-Кирило систематизував протокириличну писемність та удосконалив її для точнішої передачі слов’янської фонетики, а на рубежі ІХ–Х ст. його учень св. Климент Охридський, що працював у Болгарії, завершив формування кириличної абетки. У цей же час у Великій Моравії інші учні Кирила і Мефодія завершили створення глаголиці, взявши за зразок кириличний алфавіт. Кирилиця і глаголиця певний час використовувалися паралельно, але поступово простіша кирилична абетка витіснила глаголичний алфавіт, який зберігся лише у деяких громадах слов’ян-католиків на Балканах. На Русі глаголиця не була поширена.

Завдяки унормуванню писемності з кінця ІХ ст. почався інтенсивний культурний розвиток слов’ян, основою котрого було засвоєння візантійських традицій. Головним культурним осередком слов’янства стала Болгарія, де працювали учні Кирила і Мефодія (Преславська та Охридська книжні школи). На підґрунті староболгарського діалекту утворилася старослов’янська (церковнослов’янська) літературна мова. Вона стала мовою книжної культури всього слов’янства візантійського культурного кола (кирило-мефодіївської традиції), відрізняючись від живих етнічних діалектів, але відчуваючи на собі їх вплив, тому з плином часу утворилися її локальні варіанти – ізводи, зокрема – руський. У Болгарії старослов’янською мовою була створена значна література – тексти, перекладені з грецької, а також власні оригінальні твори. Ця багата болгарська літературна спадщина згодом засвоювалася Руссю.

Кирилична писемність почала поширюватися на Русі ще задовго до остаточного запровадження християнства як державної релігії. Найдавнішим нині відомим кириличним написом з Русі є графіті на горщику з Гньоздовських курганів біля Смоленська, що датується серединою Х ст. Проте потреба у писаному слові та попит на книгу почали швидко зростати саме завдяки християнізації країни з часів Володимира. Це спричинило зародження шкільної освіти. Щодо цього ПМЛ під 988 р. згадує: Володимир наказав «у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне». У Житії Феодосія Печерського зазначено, що він у Курську був відданий до учителя для вивчення «божественних книг» і здобув освіту до рівня граматики, причому навчався разом з іншими дітьми, тобто у школі з колективною формою навчання. Згодом під егідою церкви виникає жіноча освіта – наприкінці ХІ ст. при Андріївському монастирі в Києві княжна Янка, донька Всеволода Ярославича, що стала черницею, створила школу для дівчат, де вони навчалися письму, співам і рукоділлю (втім, згадка про цю дівочу школу походить від російського історика Василя Татищева (1686–1750) та не підтверджується відомими нині середньовічними джерельними матеріалами, що робить її сумнівною).

Грамотність набула значної поширеності. Особливо це стосується світської еліти. Свідченням цього є кириличний автограф Анни Ярославни, французької королеви руського походження, на акті 1063 р., що зберігся до нашого часу. Її батько князь Ярослав Мудрий, за свідченням ПМЛ, високо цінував книги, «читаючи часто вдень і вночі». Крім того, грамотність була обов’язковою для священнослужителів (церковне право на Русі знало норму, за якою неграмотний син священика не міг бути висвячений у духовний сан і потрапляв у категорію ізгоїв – про це йдеться у Статуті новгородського князя Всеволода про церковні суди, людей та торгові міри). Не була рідкістю грамотність серед городян, особливо в купецькому середовищі, де існувала потреба у діловому листуванні. Про значну поширеність письменності серед міського населення свідчать знахідки побутових предметів з написами, знарядь для письма («писал»), графіті на стінах церковних споруд (Софії Київської та ін.⁴), листів – берестяних грамот (в Україні були знайдені у Звенигороді Галицькому – три примірники першої половини ХІІ ст.).

На Русі існували професійні писці-каліграфи, котрими були, як правило, представники духівництва. Виготовлення книг було трудомісткою справою – наприклад, на переписування Остромирового Євангелія диякон Григорій витратив майже сім місяців (21 жовтня 1056 р. – 12 травня 1057 р.). Матеріалом для створення книг був пергамент (папір з’явився на українських землях лише наприкінці ХІІІ ст.). Для їх художнього оздоблення використовувалися малюнки-мініа­тюри та коштовні оправи, що піднімало книгу до рівня витвору мистецтва, в якому поєднувалися духовне та матеріальне начала. Вона була коштовністю: «Ціну ж Євангелія цього один Бог відає»,– зазначено у Мстиславовому Євангелії початку ХІІ ст., для якого в Константинополі було виготовлено дорогоцінну оправу; волинський князь Володимир Василькович наприкінці ХІІІ ст. придбав молитовник за 8 гривень кун – пор.: ним же куплене с. Березовичі коштувало 50 гривень кун. Характерною рисою середньовічної книжності є те, що літературні твори побутували не у вигляді окремих рукописів, а у складі збірників. Прикладом є Ізборники 1073 і 1076 рр., які містять різноманітні біблійні тексти та трактати візантійських богословів. Видатною пам’яткою книжності є Трірський Псалтир або Кодекс Гертруди. Ця книга була виготовлена в Німеччині наприкінці Х ст. на замовлення трірського архієпископа Егберта і є яскравим зразком культури німецького «Оттонівського Відродження». Згодом власницею книги стала польська княжна Гертруда, яка вийшла заміж за князя Ізяслава Ярославича та привезла рукопис з собою на Русь. У Києві книга була доповнена мініатюрами у візантійському стилі, до неї були вписані численні молитви латинською мовою, причому, можливо, рукою самої княгині. Отже, молитовник Гертруди є унікальним свідченням культурних зв’язків Русі з латинсько-католицькою Європою (цей манускрипт знаходиться в Національному археологічному музеї в м. Чівідале, Італія)⁵.

Руські книжники глибоко розуміли визначальне культурне значення писемного слова. У ПМЛ є піднесена похвала книжності: «Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою стриманості». Уславленню книжного слова присвячене «Слово якогось калугера про читання книг» (калугер – чернець) з Ізборника Святослава 1076 р.: «Скажу тобі: узда коневі кермо і стримування, а праведникові читання книг. Не будується корабель без цвяхів, але і праведник без читання книжок. Як невольника душа біжить до своїх родичів, так праведник до читання книжок. Прикраса воїну зброя, а кораблю вітрила, так само праведнику читання книжок».

З накопиченням книг виникали бібліотеки. Велика книгозбірня була створена Ярославом Мудрим при храмі св. Софії в Києві. Значне книжкове зібрання мав Києво-Печерський монастир (велика приватна бібліотека в ХІ ст. належала, зокрема, печерському ченцю Григорію – з Києво-Печерського патерика дізнаємося, що вона мала істотну матеріальну цінність, оскільки її намагалися викрасти злочинці, а продаж книг дав монаху значні кошти для благодійництва).

З християнізацією на Русі йшло освоєння старослов’янської літератури болгарського походження. З ХІ ст. почали з’являтися власні оригінальні руські літературні твори. Однак переважну більшість текстів становили переклади з візантійської літератури, які або приходили на Русь через болгарське посередництво, або створювалися на місці, оскільки в Києві з доби князювання Ярослава Мудрого існувала власна перекладацька традиція. З цього приводу в ПМЛ сказано: «І зібрав він [Ярослав] писців багатьох, і перекладали вони з гречизни на слов'янську мову і письмо [святе], і списали багато книг».

Що ж входило до кола читання в середньовічній Русі, принаймні бажаного з точки зору культурної домінанти? У ХІІ ст. Георгій, чернець Зарубського монастиря на Київщині, радив своєму духовному синові в першу чергу читати «прекрасний і доброгласний Псалтир», додаючи: «А як розваг шукаєш і веселості, то візьми животворні книги і прочитай святих мужів оповіді і вчення, і діла, і муки, що їх прийняли вони за Христа-Бога, що постраждали за нас, грішних, і набудеш в них солодких розрад, од Святого Духа улаштованих». Взагалі провідне місце в середньовічній літературі займала християнська етика, тобто моральна орієнтація людської поведінки відповідно до церковних настанов. Проте на Русі були інтелектуали, чиї запити виходили далеко за межі цього кола. До них належав Климент Смолятич – чернець Зарубського монастиря, а в 1147–1155 рр. – київський митрополит, що був обізнаний, як видно з його «Послання пресвітерові Фомі», навіть з давньогрецькою літературною спадщиною – поезією Гомера, філософськими працями Платона та Аристотеля (можливо, це було наслідком того, що він здобув освіту у візантійських учителів).

Книги церковно-літургійного змісту (біблійні та богослужбові тексти) становили абсолютну більшість в книжності, відомій на Русі. Серед них виділяються Євангелія. До нашого часу збереглося Остромирове Євангеліє, переписане на замовлення новгородського посадника Остромира в 1056–1057 рр. (найдавніша точно датована пам’ятка руської книжності). За типом це апракос, тобто текст з євангельськими читаннями, розташованими за тижнями та днями, починаючи від Великодня. Іншим типом є Галицьке четвероєвангеліє 1144 р., яке складається з чотирьох зведених разом Євангелій – це найдавніша пам’ятка книжності західних земель Русі. Поширеним був Псалтир, до якого міг додаватися Часослов з викладом добового кола богослужінь. За традицією Псалтир використовувався як підручник при навчанні грамоті (практикувалося вивчення його напам'ять). Також на Русі були поширені інші види «святих книг»: Апостол (Діяння св. апостолів та апостольські послання, розділені відповідно до порядку читання під час різних богослужінь, тобто апракос), Паремія чи Паремійник (читання з книг Старого і Нового Заповітів), Тріодь (тексти молитов для річного рухомого богослужбового кола; один з найдавніших збережених примірників – Тріодь Мойсея Киянина кінця ХІІ – початку ХІІІ ст.), Мінеї (збірники служб і молитов, присвячених святим у календарному порядку) тощо⁶.

Великим попитом у середньовічного руського читача користувалася агіографія, тобто оповідання про життя та духовні подвиги святих. Разом з християнством на Русь прийшли збірники творів такого роду – патерики (зокрема Синайський, він же Лимонар – у пер.: «Луг духовний»). Згодом з’явився твір з аскетики руського походження – Києво-Печерський патерик. Його головним джерелом стали усні перекази про подвижників Києво-Печерської обителі ХІ–ХІІ ст. У першій третині ХІІІ ст. виникло листування між вихідцем з Києво-Печерського монастиря володимирським і суздальським єпископом Симоном і печерським ченцем Полікарпом, який поводився негідно, добиваючись високої церковної посади. Симон відправив йому послання зі звинуваченням у гріховному честолюбстві, до якого додав дев’ять оповідань про печерських подвижників як зразок чернечих чеснот. Ще раніше Симон написав оповідання про створення Успенського собору в монастирі. Полікарп продовжив справу свого духовного наставника Симона з опису подвигів печерських ченців. Написавши послання до ігумена обителі Акиндина, він додав до нього ще одинадцять оповідань про монастирських подвижників. У ХІІІ ст. до творів Симона та Полікарпа було долучено запозичене з літописання «Слово про перших печерських чорноризців». Так поступово склалася основа Києво-Печерського патерика. Цей текст згодом розширювався. Найдавніша редакція, яка дійшла у списках до нашого часу, була створена у 1406 р. за ініціативою тверського єпископа Арсенія, що раніше був печерським ченцем (Арсеніївська редакція). Остаточно Києво-Печерський патерик склався в середині XV ст. завдяки редакторській праці печерського ченця Касяна (перша і друга Касіянівські редакції, 1460, 1462 рр.).

Іншим різновидом збірки житій святих був Пролог, де вони розташовувалися в календарному порядку відповідно до днів поминання. Поступово до житій святих були додані різноманітні повчальні оповідання, як, наприклад, унікальна розповідь про обставини будівництва Георгіївської церкви в Києві при Ярославі Мудрому. З часом Пролог став своєрідною енциклопедією та однією з найбільш зажаданих книг на Русі.

Видатною пам’яткою руської агіографії є Борисо-Глібський цикл творів. Він присвячений першим місцевим святим – князям Борису і Глібу, які загинули 1015 р. під час міжусобної боротьби спадкоємців Володимира. Цикл цей складається з трьох творів: «Сказання і страсті та похвали святим мученикам Борису і Глібу», написаного напередодні перенесення їх мощів у 1072 р., «Сказання чудес святих страстотерпців Христових Романа і Давида⁷», створеного незабаром після нового перенесення їх мощів у 1115 р., та «Читання про життя і погибель блаженних страстотерпців Бориса і Гліба», яке написав печерський чернець Нестор у 80-х рр. ХІ ст. Тоді ж ним було створено ще одну визначну агіографічну пам’ятку – «Житіє Феодосія Печерського», присвячену фундатору Києво-Печерського монастиря. Загалом агіографічні твори є не тільки шедеврами літератури, але також важливим джерелом для дослідження соціально-політичної історії домонгольської Русі та середньовічної ментальності.

Важливе місце в середньовічній літературі на Русі займала гомілетика – учительні твори, проповіді. Серед них видатною пам’яткою є «Слово про закон і благодать» Іларіона – церковного діяча першої половини ХІ ст., визначного оратора та письменника, першого київського митрополита руського походження, сподвижника князя Ярослава Мудрого в християнському просвітництві Русі. За характеристикою з ПМЛ, Іларіон був зразком християнського благочестя: «муж благ, книжен і пісник». «Слово…» Іларіона було створено в другій половині правління Ярослава (наприкінці 30-х чи у 40-х рр. ХІ ст.) та немовби підбивало перші підсумки християнізації Русі, недарма ж він стверджує, що вже «не до невігласів пишемо, а до таких, що досхочу наситилися солодощами книжними; не до ворогів Божих чужовірних, а тільки до синів його; не до сторонніх, а до таких, що приймуть у спадок небесне царство». Твір складається з двох частин. У першій доводиться торжество християнства (благодаті Христа) над юдаїзмом (законом Мойсея), що було актуально зважаючи на наявність в Києві значної юдейської громади. Друга присвячена пафосному уславленню діянь Володимира та його сина-спадкоємця Ярослава. Риторично звертаючись до Володимира, Іларіон патетично закликає князя насолодитися плодами християнізації Києва: «Поглянь же і на город, як сяє величчю! Поглянь, як церкви квітнуть! Поглянь, як християнство росте! Поглянь, як город іконами святих освітлюється і виблискує, як фіміамом пахне, як хвалами і богослужіннями і співом святим одлунюється!» Іншими видатними авторами учительних творів були Климент Смолятич, Кирило Турівський, Георгій Зарубський.

Поширеними з домонгольської доби були збірники морально-дидактичних оповідань, такі як Бджола, Златоструй. Етичні настанови, викладені у них, ґрунтувалися на авторитеті Св. Писання та Св. Передання. Так, «Бджола» містила цитати з Біблії, творів отців церкви та висловів (не завжди автентичних) освоєних християнською культурою античних філософів, а «Златоструй» складався з повчань, приписаних знаменитому церковному вселенському учителю Іоанну Златоусту.

Важливою частиною християнської культури було паломництво, тобто відвідування церковних святинь Палестини – Святої Землі, а також Константинополя та афонських монастирів. З феноменом паломництва пов’язано виникнення особливого жанру в літературі – ходінь, в яких описувалися враження прочан від мандрівки до святих місць. Зразком такої літературної творчості є «Житіє і ходіння ігумена Даниїла з Руської землі», в якій розповідається про його подорож до Святої Землі на початку ХІІ ст. Привертає увагу патріотичний мотив у діяннях Даниїла – він зазначає, що здобув від правителя Єрусалима короля-хрестоносця Балдуїна І дозвіл встановити на Гробі Господнім лампаду «від усієї Руської землі».

Особливе місце в літературній спадщині Русі домонгольської доби займають догматично-полемічні твори, спрямовані проти римо-католицької церкви. Зважаючи на тісні взаємини Русі з Латинським Заходом і Великий розкол християнського світу 1054 р., ця тема цікавила як церковні, так і світські кола. Найпопулярнішим твором, присвяченим їй, було «Послання про варязьку віру» Феодосія Печерського, включене до Києво-Печерського патерика. У відповідь на питання князя Ізяслава Ярославича про сутність римо-католицького віровизнання («варязької віри»), Феодосій звинуватив християн латинського обряду в численних єресях і закликав до ізоляції від них: «…Слід цуратися віри латинської. [І] ні звичаїв їхніх дотримуватися, [ні] причастя їхнього приймати, і ні слухати, що кажуть вони, оскільки неправедно вірують і нечисто живуть, їдять бо із псами, із кішками, п'ють свою сечу – зло є і прокляте це – і їдять черепах, і диких коней, і ослів, і удавленину, і ведмежатину, і бобровину. Першого ж тижня Великого Посту, у вівторок їдять м'ясо, і мнихи їхні їдять сало. В суботу ж постяться. Християнам же своїх доньок не слід давати за них, ні брати у них за себе, ні брататися з ними, ні кумитися, ні цілувати їм хреста [у чомусь]; ні їсти з ними, ні пити з однієї посудини. Тим же, що просять у вас, давати Бога ради їсти, але в їхньому посуді; якщо ж не буде у них посуду, дайте у своєму, а потім, вимивши, молитву над ним прочитати». Цей текст є важливим для розуміння культурно-цивілізаційних традицій, які формувалися на Русі під візантійським впливом (ідеологія відмежування від Латинського Заходу, запозичена у константинопольського духівництва, втім, суворо додержувалася лише у вельми вузькому колі ревнителів православного благочестя переважно з церковного середовища, що не заважало мирянам підтримувати тісні різнобічні зв’язки з католиками – наприклад, Рюриковичам шукати шлюбних партнерів у католицьких правлячих династіях).

Широко відомі були на Русі апокрифи – твори, присвячені подіям та особам священної та церковної історії, які не були визнані канонічними. Одним з найпопулярніших апокрифічних текстів грецького походження було «Ходіння Богородиці по муках». Сюжетом цього твору є знайомство Богоматері у супроводі архангела Михайла з різними видами пекельних страждань грішників. Особливо цікавим тут є те, що саме вважалося типовим гріховним діянням для середньовічної людини: «І сказав архістратиг: «Підемо, Пресвята, я покажу тобі, де мучиться безліч грішників». І Свята побачила річку вогненну, і немов кров текла в тій річці, яка затопила всю землю, а посеред її вод – багато грішників. Побачивши це, Богородиця розплакалася і сказала: «У чому їх гріхи?» Відповів архістратиг: «Це розпусники і перелюбники, злодії, які таємно підслуховують, що говорять близькі, це пліткарі і наклепники, і ті, хто пожинали чужі ниви і зривали чужі плоди, ті, хто живиться чужими трудами, розлучають подружжя, п'яниці, немилосердні князі, єпископи і патріархи, царі, що не творили волю Божу, сріблолюбці, які беруть відсотки, беззаконники». Почувши це, Пречиста Богородиця заплакала та сказала: «О горе грішникам!» І додала архістратигові: «Краще таким грішникам і не народжуватися!»

Значний шар перекладної літератури на Русі становили праці природознавчого змісту. Головним їх завданням був показ читачеві шляху, яким через спостереження природи можна прийти до пізнання божественної премудрості. Типовим у цьому відношенні був твір, відомий під назвою «Фізіолог». Це була збірка розповідей про живих істот, реальних або фантастичних (на кшталт птаха Фенікса), причому спочатку дається їхній опис, а потім наводиться моралізований висновок. Наприклад: «Про дятла. Дятел – пістрявий птах, живе він в горах, сідає на кедри та стукає своїм дзьобом. А де знайде м’яке дерево, там робить своє гніздо. Так і диявол бореться з людьми. І коли в комусь знайде слабкість і нехтування молитвами, то увійде у нього та вгніздиться. Якщо ж в іншому знайде твердість, то біжить від нього». Енциклопедією знань про навколишній світ і сутність людини був «Шестоднев» Іоанна екзарха Болгарського, написаний на рубежі ІХ–Х ст. Він містив розгорнутий коментар до старозаповітного оповідання про створення світу за шість днів, викладеного у книзі Буття (звідси походить назва твору).

Своєрідним літературним жанром було літописання. Через нього проявляється історична самосвідомість руського середньовічного суспільства. Ідейним підґрунтям середньовічної історіографії був провіденціалізм, тобто розуміння історичних подій як проявів божественної волі. Літописи відрізняються політичною тенденційністю, оскільки створювалися вони під пильним контролем з боку князівської влади. Це означає, що історичні події в них викладені не об’єктивно, а на догоду тим політичним силам, замовлення яких виконував літописець.

Рубіжними віхами в літописанні було створення літописних зведень, коли час від часу здійснювалося редагування попередніх річних записів з доповненням їх різними матеріалами (історичними оповіданнями, агіографічними творами, спогадами сучасників тощо). Ретельний текстологічний аналіз дає можливість реконструювати розвиток літописання. Основоположником наукового дослідження літописних текстів є видатний російський філолог та історик Олексій Олександрович Шахматов (1864–1920).

Найдавніше літописне зведення з’явилося у Києві близько 1039 р. у зв’язку з утворенням Київської митрополії та завершенням спорудження кафедрального Софійського собору. Воно підбило підсумок розбудові Київської держави та її християнізації. Створення його вірогідно відбувалося при дворі митрополита Феопемпта.

Згодом літописання було перенесено з митрополичого двору до Києво-Печерського монастиря. Тут були створені зведення 1073 р. (авторство приписується ченцю Никону) і 1093 р. (імовірним автором вважається ігумен Іван). У 1113 р., у зв’язку зі смертю київського князя Святополка Ізяславича, в Києво-Печерському монастирі було складено чергове літописне зведення. Воно мало назву «Повість минулих літ…», а автором його вважається чернець Нестор. Однак у 1116 р., на початку правління Володимира Мономаха, який став наступником Святополка на київському престолі, редагування ПМЛ було доручено ігумену Видубицького монастиря Сильвестру. Це пояснюється тим, що Видубицька обитель перебувала під покровительством Мономаха (вона була заснована його батьком Всеволодом), тому Сильвестр, як його довірена особа, міг корегувати літопис на догоду Володимиру. Остаточно ПМЛ була відредагована невідомим книжником у 1118 р.

Впродовж ХІІ ст. літописання в Києві продовжувалося. Осередками його, до певної міри конкуруючими, залишалися Києво-Печерський і Видубицький монастирі. Близько 1199 р. видубицький ігумен Мойсей, що перебував під покровительством князя Рюрика Ростиславича, створив Київське літописне зведення, яке стало продовженням ПМЛ.

Крім Києва літописання велося також в інших культурних осередках України-Русі. Видатною пам’яткою середньовічної історичної думки є галицько-волинське літописання. Його розквіт припав на ХІІІ ст. Особливістю галицько-волинського літописання є його світський характер, відстоювання позицій князівської влади. Створено було Галицько-Волинське літописне зведення наприкінці ХІІІ ст. (доведено до 1292 р.). Воно поділяється на дві частини: в першій головним героєм є Данило Романович Галицький, а друга присвячена Володимиру Васильковичу Волинському.

Жодне з літописних зведень ХІ–ХІІІ ст. не збереглося в оригіналі. Найдавнішим збереженим рукописом, який містить послідовно ПМЛ, Київський літопис ХІІ ст. та Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст., є так званий Іпатіївський список, що датується кінцем 20-х рр. ХV ст. (його назва походить від Іпатіївського монастиря під Костромою, де він деякий час знаходився; зараз перебуває в Бібліотеці Російської академії наук у Санкт-Петербурзі).

Загалом середньовічні руські літописи є не лише пам’ятками історичної думки, але також видатними зразками художньої словесності. У складі літописів збереглися самостійні історико-літературні твори, що мають непересічне культурне значення, наприклад оповідання про осліплення теребовльського князя Василька Ростиславича, автором якого був священик Василь (кін. ХІ ст.), або знамените «Повчання» Володимира Мономаха (дійшло у складі Лаврентіївського списку 1377 р.).

Князь Володимир Всеволодович Мономах (1053–1125) є видатною постаттю культурної історії середньовічної Русі. Він відзначався унікальною як для аристократа тих часів схильністю до літературної творчості. Незадовго до смерті він написав звернене до нащадків «Повчання», в котрому виклав свої моральні принципи, а також автобіографію, що мусила бути підтвердженням того, як йому вдавалося впродовж життя цих принципів дотримуватися. Етичним ідеалом Мономаха був енергійний правитель, що покладається тільки на самого себе та прагне зберігати гармонію в соціальних відносинах: «Те, що треба було робити отроку моєму, сам робив, на війні і на ловах, вночі і вдень, у спеку і в мороз, не даючи собі спокою. На посадників, ні на биричів не оглядався, сам робив, що було потрібно, весь наряд, і в домі своєму робив так само. І для ловчих ловчий наряд сам давав, що стосувалося і конюхів, і соколів, і яструбів. А ще і бідного смерда, і вбогу удовицю не давав сильним образити, і церковний порядок і службу сам пильнував». Цей твір містить цінний матеріал для дослідження політичної культури середньовічної Русі.

Видатним письменником був Данило Заточник, що жив на рубежі ХІІ–ХІІІ ст. – автор сюжетно пов’язаних між собою Слова та Моління. Вони є зверненням до князя від слуги, що впав у немилість і опинився на засланні (прізвисько «заточник» означає «в’язень»), де зазнає злигоднів, благаючи про повернення князівської милості, позбавлення від бідності та пропонуючи скористатися його гострим розумом. Афористичний стиль, рясне використання приказок, тяжіння до народної сміхової культури забезпечили творчості Данила Заточника значну популярність.

У світській художній словесності визначним явищем була епічна поезія, що розвивалася при дворах князів і в дружинно-боярському середовищі. Найяскравішою її пам’яткою є «Слово о полку Ігоровім», створене наприкінці ХІІ ст., якому притаманна виразна образність і використання мотивів давньослов’янської язичницької міфології, що різко виділяє цей твір з усієї літературної спадщини домонгольської Русі.

У Середньовіччі на Русі побутував інтенсивний спосіб читання, тобто в розпорядженні читачів було обмежене коло текстів, що, як правило, неодноразово перечитувалися. У «Слові якогось калугера про читання книг» є характерні поради для читачів: «Коли читаєш книги, не квапся швидко дочитати до наступного розділу, але зрозумій, що висловлюють речення та слова, хоч би тричі вертаючи до одної глави. […] Бо хто зрозуміє правду написання, той керується нею». Читали вголос, навіть на самоті, тому в рукописах ХІ–ХІІ ст. не було проміжків між словами, які полегшують читання про себе.

Слово вважалося приналежністю сакрального світу (пряма вказівка на це є у Св. Письмі: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку» – Ін. 1:1–2). Через це слово наділялося магічними властивостями. Його використовували для ворожіння. За допомогою Псалтиря можна було довідатися про майбутнє – книгу розкривали навмання та шукали вказівки у псалмах. Згадку про таке використання сакрального тексту залишив Володимир Мономах у своєму «Повчанні»: «…Узявши Псалтир, розгорнув його в печалі, і таке мені випало: “Чого, душе моя, сумуєш, і чого ти в мені непокоїшся?” І далі»; ці слова (Пс. 41:6,12) підштовхнули князя взятися за написання власного повчального твору. Будь-який напис був до певної міри сакралізованим. Новгородський священик Кирик у середині ХІІ ст. звертався до місцевого архієпископа Нифонта з запитанням: «Чи немає в тому гріха, що по грамотах ходять ногами? Адже дехто, порвавши, кине [їх на землю], а слова будуть знати», тобто щось священне вбачалося навіть у звичайних берестяних грамотах, які тут маються на увазі, що викидалися після прочитання. Написами-оберегами можуть вважатися графіті на церковних стінах, бо наносити їх було заборонено, а за Статутом князя Володимира про десятини, суди та людей церковних ті, котрі «на стінах ріжуть», підлягали церковному суду.