9.Філософія права в епоху Нового часу (г. Гроцій, т. Гоббс, Дж. Локк, ш.Л. Монтеск’є, ж.Ж. Руссо, і. Кант, г.В.Ф. Гегель, к. Маркс і ф. Енгельс).

З розвитком економіки зростає роль держави у влаштуванні господарчо-правових проблем внутрішнього і міжнародного характеру.

Виникає потреба в територіально масштабних державах, які мали забезпечити національний ринок і економіку.

Першими це відчули правознавці. Вони починають викладати в університетах національне право. Відновлюється вчення про природне право, але воно звільнилося від богословських трактувань і трактується точніше, ніж у римських юристів, тобто як сукупність вічних ідеальних норм, які повинні служити прообразом для будь якого законодавства.

В основі правової ідеології лежала філософія раціоналізму Рене Декарта (Картезія) (1596 – 1650): розум не тільки найбільш важливий інструмент пізнання, але й головне джерело пізнання.

В новий час існували такі погляди на природне право: 1) це таке право, яке було б, якщо б не було держави і встановлених нею законів; 2) це право, яке діяло тоді, коли людина знаходилась у так званому природному стані, тобто до державності; 3) це політичний і юридичний ідеал, тобто це те право, яке повинно було б діяти замість правового порядку, що склався історично; 4) це діюче право, яке повинно застосовуватися там, де мовчать закони або там, де закони суперечать розуму.

До представників філософії Нового часу у нашому курсі розглядаються погляди: Гуго Гроція (1583 –1645); Френсіса Бекона (1561 – 1626); Томаса Гоббса (1588 – 1679); Джона Локка (1632 – 1704); Бенедикта Спінози (1632 – 1744); Готфріда Вільгельма Лейбніца (1646 – 1716); та Джонотана Свіфта (1667 – 1745).

Гуго де Гроот Гроцій (1583 – 1645), Нідерланди:– Засновник етико-правової науки. Сформував основи раціоналістичної філософії права і держави.

В основі його вчення - ідея справедливості як вимога розуму. Засновник школи природного права, теорії загального державного права, філософії права і міжнародного права. Він стверджував: право індивідуальної та колективної оборони, недоторканість власності, дотримання міжнародних договорів і звичаїв тощо.

Томас Гоббс (1588 – 1679), Англія: Відокремив політику від права. Створив міцний науковий фундамент для вчення про моральні цінності. Жив за часів громадянських війн, тому виступав за абсолютну владу, яка могла би припинити ці війни. Його ідеї були ідеями майбутнього абсолютизму.

Держава – це договір між громадянами про покору владі, яка забезпечує їх спокій і порядок. Тим самим вони позбуваються політичних прав. Ідеальною є сильна держава з жорстокою централізованою владою в одній особі – Левіафан, подібний людині з жадобою, страхом тощо – смертний бог під владою Бога безсмертного.

Люди від природи рівні. Природне право (існує до держави) – право робити (чи не робити) все, що заманеться (війна всіх проти всіх), природний закон – обмеження, придумане розумом (робити так, або не робити так).

Всі природні закони вічні і незмінні. Право – це свобода, яку залишає громадянський закон, тобто закон протилежний свободі, бо обмежує її. У нього відсутня ідея правового закону.

Джон Локк (1632 – 1704), Англія, видатний політичний діяч. Його думки увійшли у “Біль про права”.

Проти необмеженої влади монарха, за конституційну монархію. Творець політичної доктрини лібералізму.

Народ – засновник держави, в ній, щоб влада не стала абсолютною потрібен її розподіл на законодавчу, виконавчу і федеративну. Законодавча – найвища, їй підпорядковані виконавча і федеративна.

Державна влада встановлюється шляхом договору, якщо договір (або закон) порушується – зміна влади, бо в суперечностях між правителем і народом, останній виступає суддею. В договорі панує принцип згоди.

Ключове місце в його вченні займає проблема свободи окремої людини.

У природі має місце не війна всіх проти всіх (як у Гоббса), а природний закон, який вимагає миру і безпеки для усіх. Кожен відстоює свої інтереси, тому виникає договір про політичну владу, яка відповідає за збереження кожному прав на власність: життя, свободу, майно.

Шарль - Луі де Секонда Монтеск’є (1689 – 1755) Один з засновників буржуазного лібералізму. Успадкував титул барона де Монтескьє зі старовинного гасконського роду, що належав до “дворянства мантії”. Був противником абсолютизму.

Його праці надали теоретичного грунту боротьбі французької буржуазії з феодалами. Критикував теологію і церкву. Головні категорії, які він розглядав: поділ влади, політична свобода, дух закону.

Жан-Жак Руссо (1712 – 1778):заперечував божественне право монархії. Відкрито говорив про суверенітет народу. Народ такий, яким його робить держава. Значить, потрібно знайти найкраще державне правління.

Держава виникає з вимушеного договору. Демократія для малих держав, аристократія – для середніх, монархія – для великих. Приватна власність – основа нерівності, яка виникає з державою в результаті розвитку землеробства. Будує ідилічну державу, яка має всі права на індивіда і його свободи.

Іммануїл Кант (1724 – 1804) – родоначальник німецької класичної філософії:

Ідея правової держави, як “об’єднання багатьох людей, що підкоряються правовим законам”. В ній розподіл влади (законодавча (найвища), виконавча, судова). Докоряв Гоббсу за його ігнорування права народу.

Державна влада – наслідок узурпації, а не добровільного договору. Монархію ототожнював з республікою: освічений монарх керується волею громадян, яку адекватно відображають філософи. Але у нормальному громадянському суспільстві повинні правити не люди, а закони.

Поділ влади зі зверхністю законодавчої. За конституційну монархію, до якої треба перейти мирним шляхом. Вважав, що лише свобода думки може забезпечити розвиток людства. Проповідував ідею вічного миру, як ідеал і політичний принцип. Сформулював концепцію світового союзу незалежних правових держав для охорони свободи і їх незалежності.

Георг-Вільгельм- Фрідріх Гегель (1770 – 1831): “

Відмічав три концепції трактування природного права: емпірична (Гоббс, Руссо); формальна (Кант, Фіхте); абсолютна (Гегель). Мета філософії права – очиститися від ідей природного права ХVІІ – ХVІІІ ст. як вічного, застиглого і незмінного. Право розвивається, як і все у світі. Висунув ідею абсолютної моральності.

Всесвітня історія – прогрес в усвідомлені свободи, свобода – результат роботи духу, що рухається зі сходу на захід (схід – свобода у деспота, античність – свобода у обмеженої кількості людей, германський світ – свободи всім). Відповідно цьому – форми держави: східна деспотія, антична демократія та аристократія, та західна представницька, конституційна монархія.

В ній розподіл влади: законодавча - встановлює загальне; урядова (поліцейська і судова) – підводить приватне під загальне; влада монарха – поєднує загальне з приватним, вона - об’єднуюча сила, бо народ без князя – аморфна маса. Люди вільні як особистості, а не як власники. Завданням науки про державу є розуміння того якою вона є, а не будування розумом того, якою вона повинна бути. У відносинах між державами надано право сильнішому.

К.Маркс (1818 – 1883): “ Вчення про класову сутність держави і права. Критикував погляди Гегеля на державу: не держава породжує суспільство, а громадянське суспільство і сім’я складають передумови держави. Бюрократія дивиться на державу, як на свою приватну власність, що теж розходилось з Гегелем.

Абсолютизував суперечності капіталістичного суспільства, антагоністичність класової боротьби. Прогнозував загибель буржуазної формації і зміни її новою, комуністичною, за якої держава і право зникнуть.

Надає великого значення інтересу у створенні права, чим випередив Ієрінга. Вважав, слідом за Руссо, що головне зло у приватній власності. Відсутність приватної власності позбавляє індивіда свободи і рівності, тому в умовах буржуазного ладу свобода і рівність дише формальні. За Марксом, право – частина економіки, а економіка є причиною розвитку права.