4.Багатоманітність філософських визначень права й єдність поняття. Правове і філософське розуміння закону.

Багатоманітність філософських визначень права обумовлена наявністю безлічі підходів до праворозуміння, що так чи інакше уточнюють одне з двох основних – легізм чи юснатуралізм.

Існують такі концепції визначення права:

1.Природно-правова (Сократ, Арістотель, Т. Гоббс, Г. Гроцій, Дж. Локк, Вольтер, Монтескьє, Ж.Ж. Руссо, О.М. Радищев):

право – це виражена у формі закону справедливість, що виникає природним шляхом, дається природою і служить забезпеченню природних прав і свободи людини.

2. Позитивна (К. Бергбом, Г.Ф. Шершеневич, Дж. Остін):

право – наказ держави.

3. Психологічна (Е.Р. Бірлінг, Л. Кнапп, Г. Тард, Й.Л. Петражицький, А. Росс):

право породжується психікою людей, правовими емоціями і тому значно залежить від правової культури, правової свідомості.

4. Історична (Г. Гуго, Ф.К. Савіньї, Г.Ф. Пухта):

право – історичне явище, що виникає стихійно, засновуються на спільних інтересах, звичаях.

5. Матеріалістична (К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін):

право – оформлена у вигляді закону воля панівного класу, що залежить від виробничих відносин і охороняється державою.

Інтегративні теорії:

6. Теорія діалогу І.Л. Честного: право – це діалог минулого, сучасного, майбутнього.

7. Лібертарна теорія В.С. Нерсесянца: право – це нормативне вираження формальної рівності, що об’єднує рівність, свободу і справедливість.

5.Філософія права у системі наук. Мета філософського дослідження права.

Філософія права у системі наук займає проміжне становище між філософією та юриспруденцією, вона намагається віднайти мудрість та єство права.

Філософія права споріднена з філософією, правом, теорією та історією держави і права, історією вчень про державу і право, історією, політологією, соціологією, державознавством, етнографією, історіографією, релігієзнавством, антропологією, психологією .

Метою філософського дослідження права є виявлення його єства з метою пізнання його, правореалізації, політико-правового буття, які мають бути цілеспрямованим будівництвом, яке ґрунтується на об’єктивних законах суспільного буття.

6.Філософія права в епоху Античності (Сократ, Платон, Арістотель, Цицерон, римські юристи та ін.).

Сучасне правознавство багато в чому забов’язане античним філософам і юристам.

Головним чином це творчість давньогрецьких мислителів, які багато роздумували про такі категорії як політика і мораль.

Законність сприймалась як міра справедливості, правильного порядку життя у суспільстві, як гармонійного сполучення різних соціальних елементів в єдиному цілому, яким повинен був бути поліс.

Сократ (469-399р. до н.е.) вважав, що держава – це поліс з пануванням розумних і справедливих законів. Критикував усі форми правління: монархію, тиранію, аристократію, плутократію, демократію, якщо вони порушують справедливість.

Виступав за розумні, справедливі закони. Знання – визначають рівень справедливості.

Платон (427-347р. до н.е.): Учень Сократа. Після його смерті емігрував з Афін.

У державі приватне підпорядковується загальному. В ній керують добрі закони. Досконала держава з трьох станів: мудреці – правителі, воїни, працюючі.

Головна суть платонівської ідеї держави – благо, але він занадто об’єднує елементи держави.

Справедливість: кожному своє, бо для нерівних рівне було б нерівним. Закону передує ідея, породжена розумом

Арістотель (384 - 322р. до н.е.), учень Платона.

Після його смерті залишив Афіни.

Держава – поліс - для загальної користі. Це організація людей, які можуть брати участь у законотворчій, судовій і військовій діяльності (тобто громадяни).

Існування рабів справедливе, вони потрібні для свободи інших.

Монархія, аристократія, республіка – правильно, а тиранія, олігархія, демократія – ні.

Влада повинна бути у представників середнього класу. В державі бідні та багаті – обов’язковий елемент. Власність приватна, користування її плодами - спільні. В державі: армія, релігія, суд.

Право – виключно політичний інститут. Політичне право лише між вільними і рівними, поділяється на природне (не залежить від визнання його) та умовне (встановлене людьми), яке буває неписане (звичаї) та писане (закони).

Умовне повинне наближатись до природного права. Закон передбачає право. Перед законом всі рівні. Справедливість буває розподільчою (розподіл влади, почестей, виплат) і зрівняльною (у сфері обміну: угоди, відшкодування школи, злочину і покарання).

Римські юристи : Гай, Павло, Папініан; Марцелл; Модестін, Трібоніан, Ульпіан, Цельс. Та інші. У ІІІ ст. до н.е. склалась юриспруденція як самостійна наука. Свого розквіту вона досягла у останній період республіки і, особливо, в перші два століття імперії.

Для перших імператорів (принцепсів) потрібна була впливова юриспруденція, підкорена їх інтересам.

Юристи отримали право давати поради від імені імператора, які згодом ставали обов’язковими для суддів.

Юристи творили право. Розробили юридичне праворозуміння. Закон те, чому всі повинні підкорятися, тому, що він є витвором Бога, рішенням мудрих людей для дотримання певного порядку. Відстоювали приватну власність.

Право: від божественного розуміння до людського . Сформулювали поділ права на публічне та приватне.

Приватне поділили на природне, право народів, та цивільне.

Природне право (є у всіх живих істот) – всі вільні;

право народів (частина природного, є лише у людей);

цивільне (частина приватного по суті – римське, те, що додається або віднімається від перших двох).

Завдяки римським юристам римське право відіграло визначну роль в історії і теорії права.