1.Сутність і походження філософії права.

Філософія права – це розділ філософії та юриспруденції, який займається дослідженням сенсу права, його сутності та поняття, його місця у світі, його цінності та значимості, його ролі в житті людини, суспільства і держави, у долях народів і людства.

На філософію права вплинуло – роз’єднання між філософією права і правознавством.

Поки юристи займались тлумаченням і систематизацією норм позитивного права, філософія права розроблялась особами, які були мало причетні до правознавства.

Одні вивчали право, яким воно є,не замислюючись про те, а яким воно повинно бути, а філософи створювали ідеальне право, не знаючи яке воно в дійсності.

Філософія права, як і філософія, не може, не втративши свого філософського характеру, стати спеціальною наукою, як кримінальні і цивільне правознавство.

Сама теорія пізнання права, досліджуючи умови пізнання суспільства норм права, може складати один з питань філософії права, але не весь її зміст.

Є дві історичні обставини, які формували науку – філософії права:

Перша – це диференціація єдиних норм-звичаїв при переході суспільства від первісного стану до цивілізації, їх розщеплення, виділення з юридичними нормами (правом), моралі, норм-звичаїв.

Друга обставина, - це розвиток духовно-інтелектуального життя суспільства, все більше утвердження у всіх проявах життєдіяльності людей сили розуму, особливо в тих його проявах, коли він не засмічений і не спотворений імпульсами підсвідомості, темних інстинктів і пристрастей.

2.Предмет, об’єкт, суб’єкт філософії права.

Об'єктом виступає право, в усіх його проявах. Це поняття визначає лінію пізнавальної активності того, хто звертається до права.

До предмету філософії права входить вивчення причин появи права і розкриття його суті, тобто його природа і суть.

Суб’єктом є дослідник, певний носій право розуміння.

3.Типологія праворозуміння.

Праворозуміння – це осмислення права, певне його бачення, виражене в конкретних концепціях про його сутність,форми та функціонування.

Це сукупність уявлень про те, що є таке право за своєю суттю та змістом, яка мета його існування, яка його соціальна сутність, соціальна цінність та соціальне призначення для суспільства, у яких формах існує та реалізується право.

існує 2 основних типи праворозуміння:

- легістський (легізм, законництво);

- природно-правовий (юснатуралізм).

Легістському типу праворозуміння властиве ототожнення права і закону, тлумачення права як системи норм, встановлених чи санкціонованих державою, які забезпечуються її примусовою силою, право як система соціальних загальнообов'язкових норм, дотримання і виконання яких забезпечуються державою.

Загальною рисою легістських концепцій праворозуміння є те, що право розглядається як наказ держави, незалежно від того, чи є він справедливим.

легістське праворозуміння виходить з того, що правом є будь-яка норма, утворена офіційною владою у встановленому порядку.

Представниками легістського типу праворозуміння були Т. Гоббс, Дж. Остін, Р. Йєринг, Г.Ф. Шершеневич та ін. вони розуміли право як владне веління, наказ держави.

Гоббс говорив: «усе, що не підкріплено «мечем держави», є лише «стрясанням повітря».»

Ієринг вважав «лише ті норми, породжені суспільством, заслуговують називатися правом, за якими стоїть державний примус».

З одного боку, таке тлумачення права сприяє чіткості, загальнообов’язковості,конкретності його норм,

але з іншого – може породжувати «неправовий закон» – закон, що суперечить ідеям права та справедливості.

Іншим основним типом праворозуміння є природно-правове праворозуміння, яке виходить з суперечності категорій права і закону, розглядає право як категорію, дану природою і незалежну від волі владарюючих, яка повинна відображати ідеї справедливості, пріоритету прав людини.

У природно-правовому праворозумінні право тлумачиться як заснована на уявленні про добро і справедливість міра свободи і рівності у суспільстві, що служить захисту невід’ємних прав людини.

Право розглядається як усе те, що є справедливим, відповідає ідеї прав людини, свободи, рівності, незалежно від того, чи є ці категорії формально визначеними і нормативно закріпленими.

Позитивними рисами юснатуралізму є:

1) проголошення природної свободи і рівності людей, невід’ємних прав і свобод людини, правової держави.

Негативними рисами юснатуралізму є:

а) змішування права з неправовими явищами (мораллю, релігією ;

б) відсутність чіткого формалізованого критерію, що відрізняє право від неправових категорій.

Представниками були– Г. Гроція, Б. Спінози, Дж. Локка, Ж.Ж. Руссо

Легізм і юснатуралізм співвідносяться як форма і зміст: легізм надає особливого значення формі закріплення норми, юснатуралізм намагається наситити її справедливістю.