70.Культурницько-просвітницька діяльність Харківського та Київського університетів

Харківський університет, створений у 1805 р. Науковці і літератори, що гуртувалися навколо цього навчального закладу, започаткували широку периферію зв’язків із науковими центрами Варшави, Львова, Ужгорода, університетськими центрами Чехії та інших слов’янських країн. Саме в Харківському університеті розпочинає свою літературну діяльність М. Костомаров.. В багатьох публікаціях «Украинского вестника», котрий яскраво проводив ідеї відродження української культури, вміщувались критичні статті про державну політику, про злочинні викривлення та аморальні вчинки, які породжувалися кріпацтвом.

Київський університет заснований у 1834 році. Початковою метою, що ставилась перед Київським університетом була боротьба з полонофільською київською інтелігенцією, яка була вороже налаштована до влади у ході Польського повстання 1830 – 1831 рр. Апеляція до імені князя Володимира символізувала саме цей напрям діяльності. Першим ректором університету був Михайло Максимович.

Відкриття університету стало видатною подією в суспільно-політичному та культурному житті України, з якою нерозривно пов'язаний подальший розвиток книгодрукування. Стосовно книгодрукування, то варто зауважити, що 1835 року при університеті засновано друкарню

71.Кирило-Мефодіївське товариство та його роль у культурному розвитку України

В січні 1846 року, постало з почину мо­лодого викладача історії Миколи Костомарова (1817-1885) нелегаль­не українське таємне товариство Кирило-Мефодіївське Братство. Членами товариства були, крім історика М. Костомарова, П. Куліш, М. Гулак, О. Маркович та студенти. Братство ставило собі за завдання втілювати християнські ідеали і за посередництвом різних реформ перебудувати сусільство на засадах християнського вчення про справедливість, свободу, рівність і братер­ство. І це було власне основою його філософії. Діяльність Ки­рило-Мефодіївського Братства тривала близько 15 місяців, але вона залишила помітний слід в усій історії суспільно-політичної бороть­би в Україні, тому "царська цензура протягом десятиріч намагалася не допустити будь-яких повідомлень у пресі про діяльність кирило-мефодіївців". Яскравим оберегом Кирило-Мефодіївської традиції як основи культурного самовизначення українського народу виступає постать Івана Вишенського, діяльність і творчість якого втілює православну консервативну традицію в культурі, що завзято відстоювала її ідентичність на основі церковнослов’янської мови й візантійського християнства. Дотримання Кирило-Мефодіївської традиції дещо сповільнило включення українського народу в латиномовну культурну атмосферу, але сприяло збереженню культурної ідентичності, особливо, мови й релігії запобігло їх нівеляції. На цій традиції ґрунтувалася діяльність Острозького культурно-освітнього осередку, братський рух, подвижництво Єлисія Плетенецького й Петра Могили у налагодженні просвітницької роботи вченого гуртка при Києво-Печерській Лаврі. Завдяки усталеності й тривалості Кирило-Мефодіївської традиції український народ витворив свою полемічну літературу, перші граматики й словники, друковану Острозьку Біблію 1581 р., а також перші слов’янські переклади Святого Письма,

72.Місце Т. Г. Шевченка в українській і світовій культурах. Місце Т.Шевченка в українському суспільстві і в українській культурі особливе. За більшовицьких часів він був офіціозним символом радянської України. Нині він є офіціозним символом нової, незалежної України. Тоді він подавався в граніті як постать гнівного, похмурого старого нащадка гайдамаків, який кличе до сокири. Сьогодні виробляється новий канонічний образ страдника, пророка, святого. Останніми роками з´явились циніки-вурдалаки, які з яничарською зловоротністю силкуються дискредитувати генія. Тому пізнання постаті Шевченка, його творчої спадщини, місця в українській і світовій культурі - процес постійний і необхідний. У середині XIX ст. постать Т. Шевченка вийшла на перший план як історичного та політичного діяча. Про себе він сказав: "Історія мого життя є частиною історії мого народу". Вчені твердять, що на його місці можна було б сказати: "Історія мого життя є історією воскресіння мого народу". З такою думкою можна погодитися, якщо згадати, що в той час царський уряд, проводячи жорстоку асиміляторську політику щодо України, вважав, що з Україною як історичним явищем уже покінчено, що вона є складовою частиною Росії. Проте Т. Шевченко був безкомпромісним у своїх поглядах на історію і культуру українського народу. Він був і залишається еталоном політичної чистоти всепланетарного масштабу. Так як зробив велетенський внесок у пробудження і формування національної свідомості українського народу, в розвиток української та світової культури. Ідеї, думки, вся творчість Шевченкового генія стала тим живим феноменом, який далі розвивається вже в свідомості українського суспільства.

73. Класицизм і романтизм в укр. культурі.Український класицизм, незважаючи на свій не вельми різноманітний прояв, знаменує собою перехід до єдиної літературної мови. Вживання народної мови вимагали існуючі в літературі українського класицизму жанри — травестія, байка, комедія, народне оповідання. Такий перехід від білінгвічного бароко стає для України справжнім літературним ренесансом. Кінець ХVІІ – поч.. ХІХ ст. характеризується в українській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю–класицизму. Класицизм надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру. З другого боку в межах цього стилю якоюсь мірою виявились історично-прогресивні будівельно-архітектурні тенденції часу. Крім того, весь пластично-образний арсенал засобів класицизму ніс на собі відлиски античності й епохи Відродження, інтерес до яких знову посилився в епоху просвітительства. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму несло важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ, вулиць зовні ніби підпорядковані, геометрії, несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. В цей час поступового впроваджуються в будівництво металеві конструкції, проте, як і раніше поширене було дерев’яне будівництво.Український романтизм-ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, історичних романів і драм.

74. Становлення і розвиток становлення укр. проф. театру.Плідним ґрунтом, на якому визрівало українське професійне сценічне мистецтво, був аматорський театр. Він підготував ґрунт для розвитку професійного українського театру. Щоправда, у 70-ті роки він до кінця ще не сформувався через перепони, політики притиснень й заборон, що чинилися царським урядом. У 1882 р. М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу. У 1883 році директором трупи став М.Старицький, а М.Кропивницький залишився режисером і актором. Безпосередню підготовку музичних та вокальних сил трупи здійснював М.Лисенко. У  1885 р.  трупа,  яка налічувала близько ста осіб, розділилася на дві – під керівництвом М.Кропивницького і під керівництвом М.Старицького. Загалом український театр другої половини XIX ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістовності, великої критично-викривальної сили і високої художньої довершеності.

75. М. Лисенко і розвиток укр. класичної музики. Цілу епоху в розвитку української класичної музики становить творчість Миколи Віталійовича Лисенка (1842—1912 pp.). Учень М. А. РимськогоЖорсакова, М. В. Лисенко глибоко любив і високо цінив творчість великого М. І. Глінки і «Нової російської школи». Розвиваючи творчі принципи і музично-естетичні ідеї Могучої кучки, Лисенко на основі глибокого вивчення української народної пісні і творчого доробку своїх попередників дав високохудожні зразки майже в усіх жанрах музичного мистецтва. Він поклав початок таким жанрам української класичної музики, як кантата, опера, фортепіанна музика, солоспів, різні форми вокальних ансамблів та камерно-інструментальної музики, а також опера для дітей. Велике ідейно-художнє значення має його широкий цикл вокальних творів — «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», обробки українських народних пісень для голосу з фортепіано і для хору. Творчість Лисенка відзначається справжнім демократичним спрямованням, а його пісня «Вічний революціонер» увійшла у скарбницю пролетарської революційної музичної літератури.        Видатний піаніст і педагог, Лисенко є основоположником української школи фортепіанного виконавства. Великі традиції М. В. Лисенка знайшли дальший розвиток у творчості композиторів К. Г. Стеценка, Я. С. Степового, М. Д. Леонтовича і мають благотворний вплив на розвиток української радянської музики.

76. Розвиток освіти в 2 пол 19 ст. Недільні школи. Специфіка розвитку недільних шкіл України другої половини XIX - початкуXX ст. полягала у відкритому характері їхньої" діяльності. Переважна більшість недільних шкіл діяли на основі принципів гуманізму, природовідповідності, індивідуалізації, диференціації, демократизм, зв'язку навчання і виховання з життям, свідомості, активності, самостійності, доступності, наочності, народності та ін.Головні завдання недільних шкіл другої половини XIX - початку XX ст. полягали у поширенні знань та підвищенні освітньо-культурного рівня населення, розумовому вихованні та розвитку дітей і дорослих (формуванні навичок самоосвіти, самовиховання і саморозвитку з метою подальшої самореалізації особистості), моральному вихованні та розвитку учнів, соціалізації, особистості дітей та дорослих.

77. І. Франко митець і дослідник укр. культури. Великою заслугою І. Франка як дослідника є те, що він залишив нам чудові зразки методики дослідження давніх пам'яток. Франкові дослідження цих пам'яток відзначаються науковою сумлінністю, глибиною і багатоплановістю. Автор всебічно аналізує досліджувану пам'ятку. Він вказує не тільки на її історико-літературне значення, а й подає повний палеографічний опис пам'ятки, широкі бібліографічні дані про неї. Зокрема, вчений звертає увагу на місце і дату написання пам'ятки, її автора, місце зберігання оригіналу чи копії, публікацію пам'ятки, різночитання пам'ятки, допущені різними видавцями помилки у публікаціях, на неправильне тлумачення значень окремих слів, аналізує мову пам'ятки, вказуючи при цьому на її діалектні особливості, пояснює незрозумілі або малозрозумілі слова. В разі потреби І. Франко намагається встановити місце і дату написання пам'ятки, а також її автора.