10. Орфоепія як наука. Історія укр. Орфоепії. Основні орфоепычні норми сулм.....

Орфоепі́я (грец. ορθος — правильний, грец. επος — мова, мовлення) — це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам. Першим почав використовувати М. В. Гоголь. Орфоепія буквально означає «правильна вимова». Орфоепія є розділом фонетики, однак одним з найважливіших. Звичайно держава згадувала про орфоепію в часи створення єдиної уніфікованої країни - одне небо, одна земля, одна мова. Найчастіше державно «правильною» стає та мова, якою говорить столиця країни. Орфоепія залишається актуальною і в сучасній літературній мові. По-перше, тому що мова за своїм визначенням - явище постійно оновлюється і розвивається, а по-друге, тому що не завжди можна впевнено стверджувати, який з варіантів для літературної мови «правильний». На даний момент українська  орфоепія ще не цілком встановилася і продовжує развиватися. Українська мова вимагає вимовляти все точно і чітко, так, як написано.

Дотримання орфоепічних норм удосконалює мову як засіб спілкування, сприяє витонченості, стрункості мови, полегшує обмін думками, допомагає уникати непорозумінь у мовленні, усувати їх. Знання орфоепічних норм забезпечує чітке логічне оформлення думки і мовне її вираження. Досконале володіння нормами літературної вимови необхідне промовцю для успішного виступу перед великою аудиторією. Вимова оратора відрізняється від звичайної повсякденної більшою старанністю, строгішою нормативністю, що виявляється в уникненні регіональних особливостей, подоланні особистих мовних вад. Виступ перед аудиторією потребує такої вимови, яка була б дохідливою, ненав’язливою, добре сприймалася на слух і не заважала засвоєнню змісту. Якщо в оратора правильна вимова, то увага слухачів буде спрямована на зміст сказаного, а не на розпізнавання слів. Однак навіть людина з бездоганною літературною вимовою та дикцією може не справитися з виголошенням чогось. Це пояснюється тим, що деякі сполучення звуків і окремі звуки, коли часто повторюються, стають неприємними для слуху, втомлюють слухачів, наприклад, збіг кількох приголосних, повтор однакових слів або однакових їх закінчень.

Українська орфоепія включає норми вимови звуків (голосних і

приголосних), а також звукосполучень у процесі асиміляції, подвоєння,

подовження, спрощення, збігу звуків.

Вимова голосних і приголосних звуків характеризується такими

особливостями:

– голосні звуки вимовляються повнозвучно в будь-якій позиції(наголошеній чи ненаголошеній) (конвенція, інвестор); звуки [а], [і],[у] передаються завжди чітко і виразно (аудит, акція); ненаголошений [о]не наближається до [а], як у російській мові (конкурент, монополія), алеперед складом з наголошеним [у] та [і] – [о] (корупція, запорука);ненаголошений [е] вимовляється як [еи], а ненаголошений [и] – як [ие]

(вексель, дисконт); звуки [е], [і] в іншомовних словах після голосних можуть йотуватися (клієнт, егоїст);

– приголосні дзвінкі не оглушуються в кінці слів та в середині перед глухими, тільки [г] у словах нігті, кігті, легко, вогко, дьогтю та в похідних від них перед глухими вимовляється як [х]; глухі приголосні перед дзвінкими передаються дзвінко (клятьба, просьба); прийменник і префікс з перед глухими послідовно оглушуються (з товаром, з попитом); звук [з] у префіксах роз-, без-, через- та прийменниках без, через перед глухими залежно від темпу мовлення може вимовлятися дзвінко або оглушено (розпорядчий, безприбутковий, через транспорт); губні, шиплячі (неподовжені), задньоязикові і гортанний [г] звучать твердо, лише перед [і] пом’якшено (біржа, мільйон, шість, банкір, архів); у деяких питомо українських та іншомовних словах губні, задньоязикові, гортанний та подовжені шиплячі пом’якшуються перед я, ю (бюджет, кювет, річчю, бездоріжжя); перед [е] приголосні вимовляються твердо (цейтнот, тендер) тощо.

Вимова звукосполучень пов’язана з такими процесами:

– з асимілятивними змінами; напр., у закінченнях дієслів -ться, -шся вимовляються як [ц:а], [с:а] (інвестується, фінансуєшся), -жся,-чся у дієсловах наказового способу передаються як [з?а], [ц?с?а] (уріжся, морочся), [з] перед шиплячими уподібнюється до них і вимовляється як [ш:], [ж:], [жш] (зшити, безжурність, безшумний);

– з подвоєнням звуків; напр., два звуки вимовляються при збігу однаковихприголосних на стику префікса і кореня, кореня і суфікса, двох суфіксів,двох префіксів, основи дієслова і постфікса (віддаль, корінний,

годинник, возз’єднання, піднісся); у похідних від слів з подвоєними звуками (законно, невинність); у прикметниках на –анн-ий, -янн-ий,-енн-ий зі значенням можливості дії (здійсненний, але довгожданий); в

іншомовних власних назвах (Брюссель, Голландія, Канни, Оттава, Діккенс); у словах алло, брутто, нетто та інших;

– з подовженням звуків; напр., подовжено вимовляються звуки [д], [т],[з], [с], [л], [н], [ж], [ш], [ц], [ч] після голосного перед я, ю, є, і у всіх відмінках імен. сер.р. на -я ІІ відм. (крім Р.в. без закінчення -я ІІ відм. (крім Р.в. без закінчення-ів) (знаряддя, намагання); перед я, ю у прислівниках (навмання, зрання,попідвіконню), перед є, ю у формах тепер. часу дієслова лити та в похідних від нього (ллють, виллється);

– зі спрощенням звуків у групах приголосних при словотворенні або словозміні; напр., у групах ждн – жн (тиждень – тижневий), здн – зн (проїзд – проїзний), стн – сн (якість – якісний), (містити – місце), скн

– сн (тиск – тиснути); спрощення не відбувається у питомих та іншомовних словах на -т, -ст (агент – агентський, Карпати – карпатський), у группах приголосних -стц-, -стч (монополістка - монополістці), у числівниках (шістсот, шістнадцять); -ськ-, -ств- змінюються на -зьк-, -зтв- (Кривий Ріг – криворізький, Кавказ – кавказький, Париж – паризький), [к], [ц?], [ч] перед -ськ-, -ств- змінюються на -цьк-, -цтв- (турок – турецький, купець – купецький, ткач – ткацький), [х], [с], [ш] перед -ськ-, -ств- змінюються на -ськ-, -ств- (птах – птаський, Одеса – одеський, товариш – товариський, але баскський, казахський, тюркський, ламаншський, меккський); [г], [ж], [з] із суфіксом -ш- дає сполучення -жч- (дорогий – дорожчий, дужий – дужчий, вузький – вужчий, але легший), змінюється на -щ- (високий – вищий).

Порушення правил української літературної вимови

Порушення правил норм української літературної вимови спричинена переважно:

впливом правопису — мовці намагаються відтворювати написання слів (напр., сміється: (правильна вимова — [с'м’ійе́ц:'а], неправильна — [с'м'ійе́т'с'а])

впливом діалектного оточення — наприклад, через вплив південно-західних діалектів мовці часто оглушують дзвінкі приголосні в кінці слів, що не характерно для української літературної вимови (наприклад [зуп] замість [зуб], [сторош] замість [сторож] тощо)

впливом на вимову близькоспорідненої мови — зокрема, під впливом російської мови вимовляють м'яко шиплячий [ч]: [н'і́ч’ка], [руч’ка], [ч’аǐ] тощо.

відсутністю до 1990-их років в українській мові літери ґ, у зв'язку з чим поширеною є ненормативна вимова слів аґрус, ґанок, ґелґотати та подібних зі звуком [г] замість [ґ], і навпаки: вимова [ґ] замість [г] у словах іншомовного походження (ґазета, ґаз тощо).

Вимова звукосполучень 1. Сполучення -шся і -ться у дієслівних формах вимовляються як [с':а], [ц':а]: [зв'ітуйес \а], [у'чиец':а], [лиестуйец':а] (орфографічне: звішуєшся, учиться, листується). 2. Сполучення -жся, -чся у дієсловах наказового способу вимовляються як [з'с а], [цс а]: не [ур'і'з'с'а], не [мороц'с'а] (орфографічне: не вріжся, не морочся). 3. Групи приголосних, що з'являються у словах внаслідок словотворення, спрощуються: проїздн(ий) -[пройізний]. Таку вимову приголосних закріплює український правопис: злісний, тижневий, якісно. Проте написання окремих слів, зокрема числівників шістнадцять, шістсот, шістдесят, не відповідає вимові: [ш'існадц'ат], [ш'іс:от], [ш'ізде"с'а'т]. Така ж невідповідність спостерігається і в багатьох словах, утворених від іншомовних твірних основ: президентський [пре"зиеде'нс'кий], агентський [агенс кий}.. Ніколи не спрощуються звукосполучення [здр], [спр], [стр]: [здр]игатися, зу[стр]іч, [спр]ава.

Вимова слів іншомовного походження Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями: 1. Голосні [і] та [й] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [й], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [й], а не [і]: тираж, режим, шифр.Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [й] вимова [і] є орфоепічною помилкою 2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у]: документ, корупція, доручення (навіть перед складом з постійно наголошеним [у]) 3. Ненаголошені [ё], [и] після приголосних вимовляються з наближенням до [й], [є]; [те'нде'нц'ійа]

 Виділимо основні типи вимовних помилок, на які звертав увагу Лев Щерба.  «1) Фонематичні помилки – пов’язані із змішуванням фонем, з зміною однієї фонеми даної мови другою, що дуже спотворює звуковий образ слів, міняє склад фонем у них, приводить до їх плутання, отже, нерідко й до неправильного розуміння слова або речення. Сюди належать, наприклад, недозволенна в українській літературній вимові підміна дзвінких шумних приголосних глухими, зокрема в кінці слів і перед глухими приголосними (не на початку складу)… Дзвінкі шумні приголосні в українській літературній вимові необмежені… певними позиціями в слові, і кожна їх заміна глухим приголосним є фонетичною помилкою; вона нерідко приводить до змішування слів, до перекручення змісту їх, отже, утруднює розуміння мови» До цієї ж категорії орфоепічних помилок, що стосується смислової сторони мови, належить і субституція лабіалізованого голосного звука [о] ненаголошеного неогубленим - [а]: Іди [зо мноjу] – іди [за мноjу]. «…кожна заміна звука [о] на [а] й навпаки сприймається в ній [в мові] як фонематична помилка, що може впливати на смислову сторону мови, сильно утруднюючи часом її розуміння. 2) Акцентні, або суто вимовні, помилки – помилки у варіантах (відтінках) фонем; вони не пов’язані із змішуванням фонем, з заміною однієї фонеми другою, бо при заміні правильного для даної системи відтінку іншим, невластивим їм взагалі чи у цій позиції, фонемний склад слова не змінюється…» Окремо варто звернути увагу на проблему білінґвальності, яка є надзвичайно актуальною зараз. Українська мова впродовж тривалого часу знаходилася й знаходиться під впливом російської мови. Це не могло не позначитися на фонетичному рівні.

. 11.Лексикологія як наука. Слово як основна лексична одиниця…

Лексикологія (від грецького lexikos — словесний, словниковий і logos — учення) — розділ мовознавства, що вивчає лексику (словниковий склад мови).  Однією з основних завдань лексикології є дослідження значень слів і фразеологізмів, вивчення багатозначності, омонімії, синонімії, антонімії та інших відносин між значеннями слів. У сферу ведення лексикології входять також зміни у словниковому складі мови, відображення в лексиці соціальних, територіальних, професійних характеристик людей, які розмовляють мовою (їх прийнято називати носіями мови). У рамках лексикології досліджуються пласти слів, що виділяються за різними ознаками: за походженням (споконвічна і запозичена лексика), по історичній перспективі (застарілі слова і неологізми), за сферою вживання (загальнонародна, спеціальна, просторечная і т. д.), з стилістичній забарвленням (міжстильова і стилістично забарвлена ​​лексика). Центральною одиницею мови є слово. Слово - це основна структурно-семантична одиниця мови, яка служить для найменування предметів та їх властивостей, явищ, відношень дійсності, і має сукупність семантичних, фонетичних та граматичних ознак, специфічних для кожної мови. Характерні ознаки слова - його цілісність, відокремленість та вільна відтворюваність у мовленні. Слово - носій комплексу значень різного ступеня узагальнення, які належать до різних рівнів мови. На основі власних семантичних і граматичних ознак слово належить до певної частини мови, виражає в своєму складі зумовлені системою цієї мови граматичні значення (наприклад, прикметники в українській мові виражають значення роду, числа, відмінка). В значеннях слова закріплюються результати пізнавальної діяльності людей. У слові формуються, виражаються й передаються поняття. Слово є будівельним матеріалом для речення. Найважливіші ознаки слова:• має певну матеріальну оболонку

(складається з одного чи кількох зву­ків), які внутрішньо впорядковані;• має один наголос (складні слова

можуть мати ще побічний наголос,як-от: військовозобов’язаний); деякі складні слова (їх звичайно пи­

шемо через дефіс) мають два головні наголоси, наприклад: воєнно-стратегічний;• має лексичне значення, тобто щось називає чи виражає;• пов’язується з іншими словами в реченні змістовими й граматичними зв’язками, виконує в реченні певну синтаксичну функцію;• слова набирають у реченні певних граматичних форм.У слові можуть бути значення двох типів — лексичне й граматичне, які розглядають відповідні розділи мовознавства. Найбільш суттєву роль відіграє важлива функція слова, яку Л. С. Виготський назвав «власне значенням» і яку можна позначити терміном (О. Р. Лурія) «категорійне» чи «поняттєве» значення.

Під значенням слова, яке виходить за межі предметної віднесеності, ми розуміємо здатність слова не тільки викликати асоціації, але й аналізувати предмети, проникати глибше у властивості предметів, абстрагувати й узагальнювати їх ознаки. Слово не тільки замінює предмет, але й аналізує його, вводить його у систему складних зв'язків і відношень. Функцію абстрагування, узагальнення й аналізу і називають категорійним значенням. Наприклад: слово «годинник» не просто позначає певний предмет, воно вказує на те, що предмет має функцію виміру часу («години») — це аналізуюча функція слова. Годинник буває круглий, квадратний, жіночий, золотий. Отже, це функція узагальнення. Слово також не тільки позначає предмет, але й виконує функцію аналізу предмета, передає досвід, який сформувався в процесі історичного розвитку поколінь.

Слово є системою кодів, які забезпечують переведення пізнання людини у новий вимір, дозволяє здійснити стрибок від почуттєвого до раціонального. Поряд з поняттям «значення» застосовується поняття «смисл», яке відіграє важливу роль для аналізу проблеми мови й свідомості. Для класичної лінгвістики«значення» і «смисл» були майже синонімами і, як правило, застосовувалися однозначно. Під «значенням» (О. Р. Лурія) розуміється система зв'язків, що об'єктивно сформувалася в процесі історії. Засвоюючи значення слова, ми засвоюємо загальнолюдський досвід, відображаючи об'єктивний світ. «Значення» — це стійка система узагальнень, що стоїть за словом, однакова для всіх людей; причому ця система може мати тільки різну глибину, різну узагальненість, але вона обов'язково зберігає незмінне «ядро» — певний набір зв'язків.

Під «смислом» розуміється індивідуальне значення слова, виділене з цієї об'єктивної системи зв'язків; воно складається з тих зв'язків, які мають відношення до певного моменту, певної ситуації. Тому якщо «значення» слова є об'єктивними відображенням системи зв'язків і відношень, то «смисл» — це привнесення суб'єктивних аспектів значення відповідно до конкретного моменту і ситуації. Наприклад: «вугілля» — значення: «чорний предмет, що походить з дерева»; смисл — для господаря — «паливо», для вченого — «предмет дослідження» тощо.

Елементарне значення лексеми, що реалізується в тексті називають семемою. семема – це однопланова одиниця плану змісту, лексико-семантичний варіант, формально-змістова лексична одиниця, яка є реалізацією лексеми у процесі мовлення.

Наприклад, іти – йде людина, вода з крана, дощ, хвиля, імпульс, час, поїзд, дні тижня, вікна виходять на схід і т.д.

У системі мови семема виявляється як складова частина лексеми, носій одного з її значень: одна звукова форма представляє кілька семем, а отже, і кілька значень. У мовленні одній семемі завжди відповідає співвіднесеність однієї звукової форми з одним значенням, а інші семеми, пов'язані з цим звуковим комплексом, залишаються нереалізованими. Сема — мінімальна, гранична, далі не членована складова частина лексичного значення (семемы).Наприклад: слова гарний — негарний розрізняються семою заперечення.Процедура виокремлення сем у значенні слів називається компонентним аналізом проводиться шляхом вибудовування бінарних опозицій.

Значення слова, будучи елементом системи, в той же час має певну автономність. Воно має власні специфічні особливості, які виявляються у: а) характері співвідношень з дійсністю (пряме – переносне); б) можливостях лексичної сполучуваності (вільні – зв’язані); в) характері виконуваних функцій (номінативні – експресивно-синонімічні).

вільні і зв’язані значення слова:

Слова з вільним значенням – це такі лексико-семантичні варіанти, сполучуваність яких з іншими словами залежить тільки від предметно-логічних зв’язків у позамовній дійсності. Так дерево може рости, цвісти, сохнути, зеленіти, впасти тощо, але воно не може бігти чи співати.

Інша група слів – це ті, лексична сполучуваність яких обмежена не логічно-предметними зв’язками, а власне мовними. Такі лексико-семантичні варіанти єзв’язані. Серед них виділяють три групи: фразеологічно зв’язані; синтаксично зумовлені; конструктивно зумовлені.

– Фразеологічно зв’язанілексико-семантичні варіанти – такі, що реалізуються лише при сполученні конкретного слова з вузьким стійким колом слів, тобто у фразеологічних сполученнях. Слово тут втрачає самостійну номінативну функцію і проявляє своє нове значення тільки в сполученні з обмеженою кількістю слів або з одним словом.

Брати бика за роги – починати діяти енергійно, рішуче, з найголовнішого. Це значення фразеологізму не випливає із суми значень і не пов’язане з прямим значенням слів.

– Синтаксично зумовлені виникають при використанні слова в певній синтаксичній функції. Часто це пов’язано з явищем субстантивації: військовий (воїн) у функції підмета або додатка, у функції означення це значення руйнується.

– Конструктивно зумовленілексико-семантичні варіанти – такі, для розкриття яких необхідно вказати, в якій конструкції вони виникають. Без такої вказівки ми не можемо точно визначити значення слова.

Слово басейн усі сприймають як спеціально обладнане для плавання місце, а інше значення цього слова – територія, яку охоплює річка з притоками – потребує обов’язкового додатка у родовому відмінку – басейн Дністра.

Омоніми (від гр. homos "однаковий" і onyma "ім'я") - слова, які звучать однаково, але мають різні значення. Наприклад: ключ1 "знаряддя для замикання і відмикання замка" і ключ2 "джерело". Омоніми потрібно відрізняти від багатозначних слів. У випадку багатозначності одне слово має декілька пов'язаних між собою значень, у випадку омонімії маємо декілька різних слів, значення яких між собою не пов'язані: вони не мають спільних елементів смислу (сем) і асоціативних зв'язків. Омоніми принципово відрізняються від багатозначних слів.

Між значеннями полісемантичного слова існують зв’язки: вони об’єднані спільним поняттям. Значення омонімів не пов’язані між собою. Існує ряд способів відрізнення омонімів від полісемічних слів:

1. Шляхом підбору синонімів: бродити – блукати, сновигати;бродити – шумувати, отже, це омоніми,

АЛЕ: вибиратися – виїжджати, виселятися,вибиратися – вилазити, видряпуватися, вибиратися – вирушати, відправлятися – синоніми різні, проте це полісемічне слово. Розрізняють омоніми: повні (абсолютні) — омоніми, у яких збігається уся система форм. Наприклад, ключ (від замку) — ключ (джерело), рукав (елемент одягу) — рукав(річки). часткові — омоніми, у яких збігаються за звучанням не всі форми. Так, слово кадри, що означає склад працівників, вживається тільки у множині, а словокадри, що означає окремі сцени чи епізоди з кінофільму, знімки на кіноплівці, є формою множини іменника кадр.