39. Просте речення. Ієрархія синтаксичних категорій. Актуальні проблеми аналізу синтаксичних категорій. Різновиди неповних речень за структурними і семантичними ознаками.

Просте речення — речення, що складається з одного або кількох граматично поєднаних слів, які виражають відносно закінчену думку.

Складне речення — речення, що складається з двох або кількох взаємозв'язаних простих речень, які за допомогою різних синтаксичних засобів об'єднані в одне структурне й інтонаційне ціле.^[1]

Простим називається речення, в якому є тільки одна граматична основа (предикативний центр). У складному реченні таких основ може бути декілька.

Просте речення може бути повним і неповним. Повними називаються речення, у яких наявні всі головні та другорядні члени речення, необхідні для завершеності будови й повноти вираження значення (В чагарниках низькорослих акацій посвистували червоногруді снігурі (Ю. Збанацький)). Неповними називаються такі речення, у яких пропущений головний або другорядний член речення, зрозумілий із контексту або ситуації мовлення (Хвилини здаються тоді за години, години — за дні, дні — за роки (П. Мирний)).

Прості речення можуть ускладнюватися відокремленими другорядними членами, однорідністю різних членів речення, звертанням, вставними і вставленими словами, сполученнями і реченнями.^[2]

Синтаксичні категорії речення

Питання про кількість і характер синтаксичних категорій речення належить до найскладніших і тому нерозв'язаних питань синтаксичної теорії. Його складність полягає в тому, що категорії стосуються різних аспектів синтаксису речення й перебувають у взаємодії та взаємних нашаруваннях.

Категорія в синтаксисі — це деяка ознака (параметр), яку покладено в основу класифікації сукупності однорідних синтаксичних одиниць, зокрема речень. Члени виділюваних категорійних класів характеризуються тим самим змістом відповідної ознаки. Залежно від складу категоризованої сукупності елементів, характеру категорійної ознаки та стосунку цієї ознаки до виділюваного класу синтаксичних одиниць визначають різні типи синтаксичних категорій. Категоризована сукупність може складатися з речень, що й зумовлює виділення синтаксичних категорій речення. Речення як багатоаспектну одиницю можна кваліфікувати з формально-синтаксичного, семантико-синтаксичного й комунікативного боку, що дає підстави вирізняти синтаксичні реченнєві категорії формально-синтаксичного, семантико-синтаксичного й комунікативного плану. Розглянемо названі три типи синтаксичних категорій речення детальніше.

1. Формально-синтаксичні категорії відбивають формальну організацію речення. Вони вказують на тип синтаксичного зв'язку між синтаксичними одиницями меншого рангу, які входять до складу речення. Це категорії предикативності (у формальному розумінні), підрядності і сурядності.

Предикативність (у формальному розумінні) — формально-синтаксична категорія речення, що вказує на взаємозв'язок (взаємозалежність) підмета і присудка у двоскладному простому реченні.

Підрядність — формально-синтаксична категорія речення, яка виражає підпорядкування залежного компонента речення опорному компонентові.

Сурядність — формально-синтаксична категорія речення, що стосується синтаксичного зв'язку рівноправних (незалежних) компонентів складного і простого речення.

У формально-синтаксичному плані вирізняють також категорії підмета, присудка, другорядного члена речення тощо.

2. Семантико-синтаксичні категорії неоднорідні за своєю граматичною природою і характеризують об'єктивний та суб'єктивний зміст речення.

До категорій об'єктивного семантико-синтаксичного змісту належать категорії субстанціальності (предметності) і предикатності (ознаковості). Ці категорії як надкатегорії розподіляють на менші величини, своєрідні «під-категорії». Зокрема, категорія субстанціальності як родове поняття охоплює категорії суб'єктності, об'єктності, адресатності, інструментальності тощо як видові поняття. Названі видові семантико-синтаксичні категорії, що входять до складу родової категорії субстанціальності, грунтуються на реляційних значеннях (семантичних ролях) іменникових компонентів у реченні.

Категорії суб'єктивного семантико-синтаксичного спрямування увиразнюють позицію мовця щодо повідомлюваного в реченні, передають його ставлення до відображуваного в реченні фрагмента дійсності. Найважливішими з цих категорій є категорії предикативності (у семантико-синтаксичному розумінні) і ствердження / заперечення.

Предикативність — це комплексна (модально-часова) семантико-синтаксична реченнєва категорія, до складу якої входять категорія, часу (виражає стосунок до моменту мовлення) і категорія модальності (вказує на стосунок змісту речення до дійсності, з яким пов'язується витлумачення повідомлюваного як реального (лише констатованого мовцем) або як ірреального (можливого, бажаного, необхідного й под.). Предикативність є фундаментом, на якому будується кожне речення, напр.: Сонечко встає, і в росі трава, Біля школи в нас зацвітають квіти (А. Малишко); Скільки сказав би я слів про цю весну осінню, про щастя (М. Рильський); Хай звучить моє серце, як зурна, опромінює душу мою (В. Сосюра). Ця категорія як спільна властивість усіх без винятку речень відрізняє їх від непредикативних одиниць — мінімальної синтаксичної одиниці і словосполучення.

Категорія ствердження / заперечення — семантико-синтаксична категорія, що кваліфікує зв'язок між предметом мовлення й тим, що про нього висловлюють, як реально існуючий, або цей зв'язок усвідомлюється як не існуючий у реальності. У категорії ствердження / заперечення відбито усвідомлення мовцем зв'язків між предметами і явищами позамовної дійсності, напр.: Іноді допізна засиджується коло двору подружжя Баглаїв (О. Гончар); Морозенко не підняв своєї шаблі — жоден козак на коні не ворухнувся (Б. Харчук).

3. Комунікативно-синтаксичні категорії речення орієнтовані на вияв мети комунікативного акту. В найузагальненішому вигляді категорію, пов'язану з комунікативним аспектом речення, можна назвати категорією настанови. За характером мовленнєвого стимулу варто виділити у комплексній категорії комунікативної настанови категорії розповідності, питальності і спонукальності, які формують три типи речень за метою висловлювання: речення розповідні, питальні і спонукальні, напр.: Знов прибули до нашої шпаківні її, мабуть, торішні хазяї І зразу співи почали свої, Насмішкуватим спрямуванням дивні (М. Рильський); Але чому я думаю про Вас? (Л. Костенко); В криницю старості не заглядай, Про те, яким ти будеш, не гадай (Д. Павличко).

Синтаксичні категорії речення тісно пов'язані з його парадигматичними формами. Речення як багатоаспектна синтаксична одиниця утворює декілька серій форм, у кожній з яких закріплено зміст, що стосується формально-синтаксичних, семантико-синтаксичних чи комунікативних категорій

У сучасній синтаксичній науці (кульмінацією якої можна вважати 70-ті роки

нашого століття) особливо значущим виступає аналіз і послідовний розгляд

синтаксичних категорій, що поєднують у своїй специфіці та власних виявах

об'єктивні і суб'єктивні величини. З-поміж особливо значущих проблем є питання

визначення ієрархії синтаксичних категорій - реченнєвоструктурувальних і

висловленнєвомотивувальних. Діапазон поглядів на цю проблему характеризується

нерівнорядністю, що детерміновано різноплановістю синтаксичних одиниць (пор.:

одні лінгвісти відносять до синтаксичних одиниць тільки словосполучення, речення

та елементарну синтаксичну одиницю (синтаксичне слово, синтаксема, словоформа),

інші їх коло розширюють і включають сюди текст, складне синтаксичне ціле і навіть

пряму мову тощо). У дослідженнях спостерігається теоретичне обгрунтування

напрямів трансформації речення у висловлення, що зумовлюється, на думку окремих

лінгвістів, реалізацією в реченні ситуативно-прагматичних чинників і мовленнєвих

інтенцій (В.Б. Касевич). Наявність об'єктивних і суб'єктивних компонентів речення,

структурна його організація, участь в останній тих чи тих морфологічних категорій,

підпорядкування реченнєвих компонентів комунікативним і когнітивним завданням

зумовлюють нерівнорядні аспекти класифікації синтаксичних категорій та

неадекватне тлумачення їх статусу (навіть у кваліфікації фундаментальної категорії

речення і висловлення - предикативності, оскільки одні до її визначників включають

тільки тємпоральність і модальність, інші ж цей комплекс доповнюють

персональністю, що умовно мотивує тлумачення відмінностей між односкладними та

двоскладними реченнєвими структурами; водночас все більшої ваги набуває розгляд

предикативності у формально-граматичному і семантико-синтаксичному аспектах

(І.Р. Вихованець та ін.), що загалом відповідає багаторівневій природі речення і

неможливості зведення до чогось єдиного значущості синтаксичних зв'язків і

семантичних відношень, тому що мова йде про формальні та семантичні критерії

кваліфікації реченнєвих величин).

У формально-граматичному плані визначальними (ієрархічно вершинними)

постають категорії, що забезпечують репрезентацію універсальної ознаки речення -

предикативності. На цьому рівні предикативність структурується морфологічними

категоріями особи та відмінка та граматичною морфологічно опосередкованою

категорією валентності, що належить до категорій проміжного типу, поєднуючи у

своїх виявах суто семантичні ознаки та формально-граматичні (виражені у

заповнювачах валентно визначених гнізд). Поряд з предикативністю розташовані

категорії підрядності і сурядності, що постають реченнєвотвірними величинами.

Ієрархічно нижчими виступають категорії головних і другорядних членів речення.

Синтаксичні категорії формально-граматичного плану співвідносяться із

семантико-синтаксичними категоріями, що безпосередньо корелюють з об'єктивною

та суб'єктивною площинами внутрішньореченнєвої організації. Інколи їх

розглядають через призму кореляції / некореляції із семантико-логічними

категоріями (предикату приписується певний фрагмент дійсності - змістова

предикатно-аргументна структура, що локалізується в часі, віднаходить стосунок з

мовленнєвою ситуацією й окреслює, до якого світу належить предикація, референція

- звідси постає можливим розрізнення референтних нулів та модифікованих

структур), що є особливо значущим, оскільки розгляд реченнєвих структур через

типові прикмети референції уможливлює розрізнення референції індивідуалізаційної,

з-поміж якої значущими постають: ідентифікаційна або окреслена Принесли мені

зелену чашку, що стоїть на другій полиці праворуч у новому серванті й неокреслена,

що диференціюється на характеризовану з підвидами криптоокресленої: Хтось мені

багато говорив про потенційні можливості сучасного комп'ютера (3 преси) та

неокресленої для обох співрозмовників: Якийсь хлопець приніс оті продукти, узагальненої

(логічна структура з так званими загальними квантифікаторами), в яких певна ситуація

мислиться абстрактно: Людина освоює космос, відкриває незвідані простори, анафоричної, що охоплює у своїх межах дистрибутивну, генеричну, колективно-соціумну, типізовану референції: Знали ми курінь. Влітку у ньому було затишно, пахло прохолодою, восени тепло і затишно, а взимку він нагадував про літню духмяність і нерозтрачене літне тепло (А.Яна). Виступав Степанюк. Молодий учений нещодавно прибув з Франції і був сповнений енергії і завзяття (3 газ.). Обгорнула мене ялина віттям. Дерево прагнуло уваги і якогось неповторного тепла, до якого спрямовувалась його душа (А.Яніта). Останні різновиди референції пов'язані з мовленнєвими інтенціями і, відображаючи тип мисленнєвого узагальнення, взаємодіють з суб'єктивною площиною речення. Водночас вони належать до відтворюваних мовленнєвих інтенцій, характеризуючись відповідною лінеарною організацією і темо-рематичними закономірностями.

Здебільшого до ієрархічно вершинних семантико-синтаксичних категорій відносять

категорії субстанційності і предикатності (І.Р. Вихованець), хоча коло субстанційних

елементів (аргументів) окреслюється неоднаково - від (мається на увазі узагальнений план)

5 (І.Р. Вихованець) до 14 (В.В. Богданов), 16 (І. Станеску). Подібне послідовно

спостерігається і при класифікації предикатів, базовими з-поміж яких вважають предикати

дії і стану, додаючи інколи предикати процесу (У.Чейф). Щоправда, коло предикатів намагаються окреслити через вичерпну кількість логічних суджень типу дія, стан, процес,

кількість, якість, місце (І.Р. Вихованець), відомі й інші класифікації, основу яких становлять семантичні диференціації різного рівня.

Суб'єктивна площина семантико-синтаксичного ярусу реченнєвої структури

пов'язана з категорією модальності, що окреслює зображуване явище щодо реальності

Структурно-семантичні різновиди неповних речень

НЕПОВНИМИ називаються речення, в яких пропущено один або декілька членів речення, які визначаються з контексту або ситуації:Із одного берега у ставок сосни заглядають, а з другого – дуби.

Неповними такі синтаксичні конструкції названі умовно, бо в дійсності відсутність у таких реченнях одного чи кількох членів зовсім не порушує їх смислової повноти.

Не слід змішувати односкладні повні речення, у яких не буває підмета, з двоскладними неповними, в яких підмет пропущений.

Вовченя зітхало. Тягло здобич – неповне. З річки тягло прохолодою – односкладне. Пропущений член речення у двоскладних реченнях встановлюється з контексту або ситуації, а в односкладних наявність одного головного члена є найістотнішою структурою ознакою їх.

Утворенню неповних речень сприяють фактори позамовного характеру, такі як контекст (смисловий зв’язок з наступними або попередніми реченнями) та ситуація (обстановка в якій відбувається мовлення), та власне мовного характеру (структура самого речення).

Додатковими умовами існування неповних речень є інтонація, спільний досвід співрозмовників, міміка, жести, авторські ремарки тощо.

Залежно від цих факторів розрізняють:

– контекстуальні неповні речення, в яких пропущений член речення підказується текстом або пояснювальними словами: Бджола жалить жалом, а людина словом;

– ситуативні неповні речення, відсутні члени якого підказуються мовленнєвою ситуацією: Касирка з віконця автостанції: „Вам куди?”;

– еліптичні неповні речення, у яких відсутність пропущеного члена речення є його структурною ознакою, бо його відтворення непотрібне для вираження думки: У мене гості

І.Р. Вихованець відповідно до різного співвідношення формальних і семантичних ознак виділяє такі різновиди неповних речень:

1) речення формально і синтаксично неповні (ситуативні – усне мовлення і контекстуальні – писемне мовлення), сюди ж – приєднувальні конструкції. Все це – власне неповні речення.

2) формально-неповні, але семантично нові речення (еліптичні речення).

За структурою неповні речення поділяються на такі групи (Білодід І. К.):

1) неповні двоскладні речення з неназваним підметом (Дівчина зупинилась. Оглянулась на чиїсь кроки); Односкладні Година. Друга.

2) неповні двоскладні речення з неназваним присудком (Сталь гартується в огні, а людина в праці); Односкладні – По одному.

3) неповні речення з неназваним другорядним членом, переважно додатком (Лекції не буде. Перенесли на завтра).

4) неповні речення з кількома неназваними членами речення (Брат над уроками годину сидить, а я чотири!)

40.

41. Проблема кваліфікації другорядних членів речення. Додатки при словах категорії стану. Означення як синтаксичне вираження атрибута. Типи обставин за способом вираження їх окремими словами і сполученнями слів.

Проблема визначення членів речення постала водночас із виник­ненням синтаксичного підходу до аналізу лінгвістичних явищ. Члени речення вичленовуються з речення як його будівельні компоненти, що характеризуються певною семантикою. Поза реченням члени речення не існують. Підсумовуючи ознаки членів речення, виділені при їх ви­вченні в різні періоди і в різних аспектах, їх варто розділити на струк­турні та семантичні.

Структурні ознаки членів речення включають: 1) участь у форму­ванні структурної схеми речення;

2) спосіб вираження членів речення; 3) форму підрядного прислівного синтаксичного зв’язку (узгодження, кореляція, керування, прилягання); 4) синтаксичну позицію. Струк­турні властивості репрезентують особливості та закономірності вира­ження членів речення і сигналізують про категорійну семантику ос­танніх.

Прямий додаток пояснює перехідні дієслова або слова категорії стану.    Прямий Додаток виражається: 1) формою знахідного відмінка без прийменника; Наприклад: Я з'їв яблуко. Мені шкода тебе. 2) формою родового відмінка без прийменника при запереченні; Наприклад: Я не з'їв яблуко. 3) формою родового відмінка зі значенням частини цілого. Наприклад: Я купив масла.

Обставина    Обставина а — це другорядний член речення, що відповідає на запитання про спосіб, місце, час, мету, причину, умову й про інші подібні характеристики дії або стану.    Обставина може бути виражена прислівником, іменником у непрямих відмінках, дієприслівником або дієприкметниковим зворотом, інфінітивом, синтаксично неподільною єдністю. Відповідно до значення видокремлюють такі види обставин:

• місця: (де? куди? звідки?) — Я прийшов додому.

• часу: (коли? відколи? доки?) вказують на час дії, стану, ознаки. — Завтра вставати рано. Темної ночі переведено його в темний покій (Панас Мирний); Так коло півночі Яким їх покликав (М. Коцюбинський).

• мети: (для чого? з якою метою?) означають мету дії. — Ми поїхали на відпочинок. Погонич зумисне гнав коні з усієї сили (І. Нечуй-Левицький);

• причини: (чому? з якої причини?) означають або причину, або підставу дії, або причину виникнення стану. — Він зрадів, побачивши сина. Спохвату ляпнувши про дівчину, він одразу ж завагався був…(А. Головко).

• умови: (за якої умови?) означають умову, за якої відбувається дія. — Лежачи й сокира іржавіє. Не спитавши броду, не лізь у воду (народна приказка).

• допустовості: (незважаючи на що?) означають умову, усупереч якій щось відбувається. — Було душно, незважаючи на таку рань. І подам вам раду щиру: і при щасті знайте міру (Л. Глібов).

• способу дії: (як? яким способом?) позначають якість дії, стану, ознаки або вказують на різні способи здійснення дії чи ознаки або вияву ознаки. — Він поїхав поїздом. Тихо пливе блакитними річками льон (М. Коцюбинський); Тепер іду я без дороги, без шляху битого (Т. Шевченко); На чорному фоні неба заблищали стрілами блискавки (І. Нечуй-Левицький).

• міри і ступеня: (наскільки? у якій мірі?) характеризують дію, стан чи ознаку за ступенем або мірою їх вияву — Це мені знайоме до болю; Вона вміла дуже добре куховарити (І. Нечуй-Левицький); Шляхом на цілий кілометр розтягнулась танкова колона (О. Гончар); Лінивий двічі ходить, скупий двічі платить (народна приказка).

• відносні прикметники виражають лише загальну ідею атрибутивності певного відношення до предмета (значення локативно-просторової, темпоральної, каузальної, посесивної ознаки, значення матеріалу, функціонального призначення): Опишу, як воювала колись хата з палацами західного Ренесансу, з кам’яними фортецями розумних ворогів (О.Довженко); На головніших київських вулицях починали засвічувати ліхтарі (О.Кониський); Я весь в прокляттях, попелі і думах, Одружений зі смертю, я пропах Двадцятивічним ароматом смерті (М.Вінграновський); Міжнародний фонд “Відродження”, який репрезентує всесвітню мережу фондів, заснованих відомим американським підприємцем та громадським діячем Джорджем Соросом, буде щиро вдячний за відгуки, пропозиції та зауваження щодо цього видання під час його експериментальної перевірки в навчальних аудиторіях (Б.Гринчишин); До мене свого часу теж приходив такий директор, – мовила стара і раптом захлюпала безпричинним сміхом (В.Шевчук); Нарешті за десять хвилин до першої ночі я почув у тому крилі, де розміщується спілчанська бібліотека, звук битого скла, голоси, тупіт ніг.. (Літературна Україна).

• Вторинність атрибутивних функцій ступеньованих прикметникових форм, зміна лексичного значення порівняно з твірним якісним прикметником не дають можливості зарахувати їх до ядра атрибутивних форм. У формально-граматичному плані ступеньовані прикметники в атрибутивній функції мають всі ознаки ад’єктива й виражають його категорійне значення – значення ознаки предмета, що конкретизується як ознака міри якості в ньому: Укладачі “Словника чужомовних слів”, що також керувалися чинним тоді правописом, обрали зваженішний підхід до кодифікації цих слів, унаслідок чого кількість варіантів суттєво зменшилася (Б.Ажнюк).

• В атрибутивних конструкціях із залежним дієприкметником наявний різний характер атрибутивних відношень: власне-атрибутивні відношення виникають у тих конструкціях, де дієприкметник набуває граматичних, семантичних ознак власне-прикметника: Мені сниться мій храм: мені сняться золочені бані. У високому небі обгорілої віри хрести (Л.Костенко); в інших конструкціях атрибутивні відношення мають формально-граматичний характер: Дехто кашкета стягнув і цупко тримає його в задубілій від напруження долоні (У.Самчук).