4. Звуконаслідувальні вигуки є вираженням акустичних уявлень людини про звуки, які зустрічаються у житті (Ха-ха-ха!- зареготав Миколка).

За походженням вигуки поділяються на первинні і похідні, структура яких збігається з формами повнозначних слів (рятуйте! жах! бувай!):

Первинні вигуки: ох! а! ой! ох!га! пхе! гей! ану!

Похідні вигуки: ґвалт! леле! боже! лихо! отакої!

До похідних належать також вигукові фразеологізми (от тобі і маєш! матінко моя рідна! боронь боже!)

Морфологічні ознаки: Вигук- незмінюване слово.

36. Місце слів категорії стану, модальних слів, зв’язки «бути» у мовознавчих концепціях про частини мовм.

Стані́вник, або слова категорії стану — клас невідмінюваних слів з категоріальним значенням непроцесуального стану у функції головного члена (присудка) односкладних (безособових) речень.

Станівник сформувався на базі різних частин мови, але не в усіх своїх лексичних значеннях, а лише тих, які стали вживатися у функції присудка. До них належать:іменники, прислівники, модальники. Але в усіх випадках у станівник переходять лише ті слова, які втрачають всі інші функції і виконують лише функцію головного члена односкладного речення.

До станівника належать слова безлюдно, важливо, вітряно, видно, спішно, можна, морозно, треба, потрібно, чутно, сумнівно, ліньки, прикро, жалко, корисно, соромно, необхідно, варто, страх, жаль, гріх, лихо, тихо і под.

Модальними називається розряд слів, за допомогою яких той, хто говорить, оцінює своє висловлення або окремі частини його з точки зору відношення до об’єктивної дійсності. Наприклад: Всяк, певно, запам’ятав на все життя свій перший заробіток (Збанацький); Було мені тоді, мабуть, років із вісім (Васильченко). У першому реченні модальне слово певно виражає припущення, що висловлення мовця реальне. У другому реченні модальне слово мабуть виражає невпевненість мовця в реальності висловленого ним.

Модальні слова співвідносні з різними частинами мови, а саме:

а) з іменниками: правда, факт, словом та ін.;

б) з прислівниками прикметникового походження: очевидно, безумовно, безперечно, дійсно, звичайно, ймовірно, певно, безспірно;

в) з безособово-предикативними словами (словами категорії стану): видно, чутно;

г) з різними дієслівними формами: здається, кажуть, може, знати, розуміється, може бути.

За своїм значенням модальні слова поділяються на дві групи:

а) модальні слова, що виражають модально-логічну оцінку висловлювання з погляду його реальності, ймовірності, прямого ствердження: безумовно, безперечно, дійсно, зрозуміло, звичайно, справді, правда, розуміється, факт та ін. Наприклад: Чехова я змалечку дуже любив. Та вибрала саме ці ролі, звичайно, не моя любов (Смолич);

б) модальні слова, що виражають значення можливості, впевненості, невпевненості, припущення, ймовірності, достовірності: можливо, видно, здається, ймовірно, може, мабуть, певно, напевно та інші. Наприклад: Кожний,видно, по-своєму розуміє, що таке щастя (Збанацький); Я, мабуть, слухав опівночі не раз пісні її дівочі (Нагнибіда).

Модальні слова відрізняються від повнозначних, з якими вони пов’язані своїм походженням, тим, що не мають номінативної функції. Вони не є назвами предметів, ознак, дій, станів.

Модальні слова не мають граматичного зв’язку з іншими словами в реченні, не виступають у ролі членів речення і не пояснюють інших членів речення. Ізоляція модальних слів у реченні призводить до того, що вони перетворюються на незмінювані, морфологічно неподільні мовні одиниці.

Проте модальні слова виконують різні синтаксичні функції, а саме:

а) вживаються (переважно в діалогічній мові) в значенні слова-речення, наприклад:

– А ви знаєте, що таке справжні ласощі?

– Звичайно(Загребельний);

б) у ролі вставних слів, які підкреслюють модальність речення, до складу якого вони входять: Кузьма, мабуть, пішов сам, і Василькові залишилося тільки повернутися назад у полк (П.Панч);

в) надають відтінку модальності присудкові: В дорозі він, Пронька Сокіл, безумовно, буде дуже корисний Павликові (Донченко).

У багатьох випадках буває важко відмежувати модальні слова від прислівників і часток. До модальних слів не належать:

а) вставні слова, що виражають емоційне ставлення до фактів і явищ дійсності: на жаль, на щастя: На жаль, цей день такий уже видався: в ньому збилося подій на добрий місяць (Ю. Яновський);

б) слова і словосполучення, які вказують на послідовність викладу думок, їх зв’язок, слова і словосполучення із значенням обмеження, уточнення, пояснення: по-перше, по-друге, по-третє, крім того, зокрема, таким чином: Ось,нарешті,й зарості осоки, сіролисту, куги, що розрослася на мілині, під берегом (Копиленко);

в) слова, які виражають модальність лексично, але своєю синтаксичною функцією не відрізняються від тих частин мови, до яких вони належать: можна, повинен, потрібно, треба, необхідно: І ти пішов, чи мимоволі повинен був до виру йти (Грабовський).

У групу модальних слів входять лише ті слова, які в зв’язку з своєю новою функцією відмежувалися від інших співвідносних частин мови і перейшли в особливий клас слів.

Типи зв’язок

За ступенем втрати лексичного значення зв’язки поділяються на три різновиди, а саме:

1. Абстрактна зв’язка – утворення від дієслова бути. Це, власне, не дієслово, а омонім до дієслова бути. Вона повністю втратила лексичне значення буття, але має всі дієслівні категорії, крім виду і стану.

Зв’язка бути у формі минулого і майбутнього часу дійсного способу, а також у формі умовного і наказового способів вживається при іменній частині складеного присудка: Комора була рублена (П.Панч); Доповідь була прочитана.Ми й далі будемо суворі, невблаганні(П.Тичина.),Я буду моряком. Будьмо пильними!Перемогабуде наша.

Для вираження теперішнього часу в складеному присудку переважно в науковому, публіцистичному і діловому стилях вживається зв’язка є: Українське товариство мисливців і рибалок є добровільною громадською організацією (УРЕ);Пряма лінія єнайкоротшим віддаленням між двома точками. Ради єдержавною формою управління. Рідко (переважно зі стилістичною метою) в сучасній українській мові вживається зв’язка єсть, ще рідше – єси і суть: Лиш ті, які не йдуть нікуди, непогрішимі суть (Підсуха).

У формах тільки минулого або майбутнього часу зв’язка бути може виступати в безособовому реченні при головному члені, вираженому категорією стану: У просторому, залитому сонцем кабінеті було пишно, багряно від прапорів(Гончар); У хаті було тепло.У лісі було тихо. Жаль буденебоги.

2. Напівповнозначні зв’язки стати, становити, здаватися, являти, зробитися, називатися частково втрачають своє лексичне значення. Пор. речення.: Циган зразу збілів, а його борода й волосся з чорних стали синіми(Коцюбинський) і Василина ввійшла в хату і не знала, де стати, де сісти (Нечуй-Левицький).

3. Повнозначні (конкретні) зв’язки ходити, сидіти, лежати та інші можуть виражати граматичні відношення між іменною частиною складеного присудка і підметом, зберігаючи при цьому своє лексичне значення: Мій друг, коли ішов на люди, не випинав дугою груди. Сорочечку одягне нову і йде тривожний, урочистий, з думками чистими своїми(Підсуха).

Останні два різновиди зв’язок до службових слів не належать.

 

37. Предмет і завдання синтаксису: співвідношення наукової парадигми і синтаксичної проблематики. Елементарні і неелементарні синтаксичні одиниці-конструкції. Смислові відношення між членами словосполучення. Словосполучення та синтагма

Синтаксис (гр. syntaxis – побудова, поєднання, порядок) – розділ граматики, що вивчає систему синтаксичних одиниць і правила їх функціонування.

Термін „синтаксис” застосовують і щодо синтаксичної будови мови. Синтаксис мови – це сукупність наявних у мові закономірностей, що зумовлюють побудову та функціонування синтаксичних одиниць.

Синтаксис складається з двох розділів – синтаксису частин мови і синтаксису речення.

Синтаксис частин мови вивчає сполучувальні можливості слова (їх синтаксичну валентність), способи їх реалізації (узгодження, координація, керування, прилягання, замикання, ізафет тощо) і виражені ними відношення (предикативні, атрибутивні, об’єктні, релятивні). Цей розділ називають синтагматичним синтаксисом.

Синтаксис речення описує внутрішню структуру, комунікативний тип речень, їхню семантику й синонімічні перетворення. Синтаксис речення протиставляється синтагматичному синтаксису як такому, що позбавлений комунікативної функції. Таким чином, синтагматичний синтаксис і синтаксис речення – це два абсолютно різних за призначення і дією механізми мови. Неможливо ні звести ці два аспекти до одного, ні усунути якийсь один з них. Це призвело до виділення двох самостійних розділів – вчення про сполучальні властивості слова (валентність) і вчення про речення.

Синтаксис описує завершальний рівень мовної структури, де реалізуються всі мовні засоби. До основних завдань функціонального аналізу синтаксичних явищ належать: виділення синтаксичних зв'язків та семантико-синтаксичних відношень, виділення елементарних синтаксичних одиниць і дослідження їх ускладнення. Сучасна синтаксична теорія розрізняє 3 основних аспекти вивчення синтаксичних одиниць: формально-синтаксичний, семантико-синтаксичний і комунікативний.

Предмет синтаксису

Термін походить від грецького "синтаксис", що означає побудова, зв'язок, з'єднання. Цей термін уперше вжитий у третьому столітті стоїками. Предмет синтаксису міняється. Предмет синтаксису в різні періоди розвитку науки про синтаксичну будову мови: стоїки досліджували логічні зміни висловлювань, тепер же предметом с. є синтаксичні одиниці та формально-синтаксичні зв'язки й семантико-синтаксичні відношення.

Синтаксичні одиниці

У сучасному українському мовознавстві поширене вчення про три синтаксичні одиниці: речення, словосполучення й мінімальну синтаксичну одиницю. Речення й словосполучення є конструкціями і мін. син. одиниця як компонент речення та словосполучення.

Речення – це основна син. одиниця й найбільша одиниця у сфері мови. Визначальною ознакою речення є предикативність, яка об'єднує категорії часу й модальності. Предикативність характеризує відношення змісту речення до дійсності, реальність чи нереальність, необхідність, можливість чи неможливість. Без предикативності немає речення. Речення є предикативною синтаксичною одиницею, яка виконує комунікативну функцію. У цьому плані речення протиставляється словосполученню (воно непредикативне й не виконує комунікативної функції). Речення може бути однокомпонентним, словосполучення проте складається з двох і більше компонентів. Пр.: Дощить. (речення) батько й мати (словосполучення), гарний день (словосполучення)

Мінімальна син. одиниця (МСО) не є конструкцією, вона є складником речень або словосполучень і виділяє їх на основні зв'язки. Пр.: Студент читав книжку.

Інтонація

Отже, є два ряди мін. син. одиниць, які належать відповідно до формально-синтаксичної та семантико-синтаксичної структури речення.

Формально-синтаксична структура – це синтаксичні зв'язки та виділювані на їх основі головні та другорядні члени речення.

Семантико-синтаксична структура речення – це семантико-синтаксичні відношення й виділювання на їх основі синтаксем, які позначають взаємовідношення предметів і явищ позамовної ситуації.

Речення – це основна синтаксична одиниця-конструкція, яка характеризується предикативністю. Предикативність являє собою граматично організоване поєднання слів (або слово) і має смислову та інтонаційну завершеність.

Словосполучення – це не предикативна синтаксична одиниця-конструкція, яка являє собою поєднання двох або більше повнозначних слів (чи словоформ) за допомогою підрядного або сурядного зв'язку та є складним найменуванням явищ дійсності. Пр.: зелене дерево (словосполучення: зелене – складне найменування, дерево – основний компонент).

Мінімальна синтаксична одиниця – це формально-синтаксичний компонент речення або словосполучення, що виділяється на основі формально-синтаксичного зв'язку (це член речення) чи семантико-синтаксичний компонент речення або словосполучення, що виділяється на основі семантико-синтаксичного відношення (це синтаксема).

Речення поділяється на просте та складне.

Просте – предикативна син. одиниця, що формується однією парою головних членів речення – підметом і присудком, або одним головним членом і співвідноситься із ситуацією мовлення. Воно складається з кількох син. пов'язаних форм слів чи з однієї форми слова. Пр.: Учні (форма називного відмінку) пишуть диктант (знахідний відмінок).

Складне речення – це син. одиниця, компонентами якої є предикативні одиниці

(прості речення), сполучені певним син. зв'язком. Типовими засобами вираження типових зв'язків син. відношень між предикативними частинами є сурядні чи підрядні сполучники та сполучні слова. Пр.: Заграв оркестр, і всі почали танцювати. (складне сурядне речення, сурядний сполучник і).

Просте речення є монопредикативним (у ньому зміст співвідноситься із ситуацією мовлення в цілому). Складне речення є поліпредикативним (у ньому зміст співвідноситься із ситуацією мовлення кожної предикативної частини окремо). Синтаксичні одиниці є одиницями мови і мовлення.

Елементарні і неелементарні (ускладнені) син. одиниці

Речення як основна син. одиниця може бути простим елементарним реченням і простим ускладненим (неелементарним) реченням, складним елементарним реченням і складним ускладненим (неелементарним) реченням.

1) З формально-син. погляду можна виділити два різновиди елементарних простих речень: власне формально-син. і розширений формально-синтаксичний.

a) Власне формально-синтаксичний різновид – це такі речення, структура яких формується лише з головних членів речення (підмет, присудок чи лише головний член речення), тобто з мінімуму того, щоб речення стало граматичною, синтаксично оформленою одиницею речення. Елементарні прості речення, які мають підмет і присудок, називаються двоскладними. Коли мають лише головний член речення, називаються односкладними.

b) Розширений формально-синтаксичний різновид елементарних простих речень – це такі речення, структура яких опосередковується семантико-синтаксичною структурою речення. Формально-синтаксичний мінімум включає в себе всі компоненти зумовлені семантико-синтаксичною валентністю предиката. Тобто ті компоненти, які роблять речення достатнім мінімальним повідомленням, незалежним від контексту. Пр.: Київ лежить на Дніпрі. (тут три необхідних компоненти) Наявність у реальному простому реченні компонентів не зумовлених валентністю предиката робить це речення ускладненим (неелементарним).

2) До ускладнених (неелементарних) простих речень належать речення з другорядними членами не зумовленими валентністю предиката. Пр.: Він послав телеграму. (елементарне просте речення) Він послав телеграму вранці. (неелементарне просте речення)