34. Проблема лінгвістичного статусу часток

Термін «частки» вживається у широкому і вузькому розумінні. При широкому витлумаченні він ототожнюється з усіма службовими словами. В.В. Виноградов, зокрема, семи частинам мови протиставив категорію часток мови, що охоплюють власне частки, зв‘язки, прийменник та сполучник. Частками мови він називає класи таких слів, які не мають цілком самостійного реального або матеріального значення, а надають здебільшого додаткових відтінків значенням інших слів, груп слів, речень або не служать для вираження граматичних (а значить, і логічних, і експресивних) відношень Широке розуміння поняття «частки» вважається старим і таким, що вже вийшло з граматичного вжитку.

У вузькому розумінні термін «частки» («частка») вживається на позначення окремої службової частини мови — такого класу службових слів, які надають додаткових семантичних відтінків певному слову або реченню в цілому. Цей підхід став поширеним у традиційному мовознавстві. У межах вузького підходу класифікаційний статус часток визначається по-різному. Більшість мовознавців ставить частки в один ряд з іншими класами службових слів, тому що вони так само не мають власного лексичного значення2 і виконують тільки синтаксичні функції. Решта вчених протиставляє частки іншим службовим словам на тій підставі, що вони, надаючи реальним значенням самостійних слів додаткових семантичних відтінків, виконують семантичну, а не синтаксичну функцію. Окремі частки навіть ідентифікуються із словотворчими афіксами — префіксами і суфіксами.

Якщо в попередній граматичній традиції частки мали переважно статус слова, то останнім часом деякі мовознавці кваліфікують їх як аналітичні синтаксичні морфеми3. Статус, морфеми синтаксичної сфери частки дістали тому, що вони, подібно до синтетичних морфем, не мають лексичного значення, але, на відміну від них, функціонують не в складі морфологічного слова, а обслуговують здебільшого сферу синтаксичного слова та сферу синтаксичної одиниці — конструкції — речення, виділяючи та підкреслюючи тему або рему при актуальному членуванні речення чи створюючи тип речення за комунікативною метою, виконуючи тим самим різні комунікативні завдання, що свідчить про суто синтаксичне призначення часток, пор. речення, в яких частки виділяють рему або тему: Викладач // лише контролює роботу студентів (комунікативне завдання — що робить викладач), Викладач контролює //лише роботи студентів (комунікативне завдання — що контролює викладач), Контролює роботу студентів Ц лише викладач (комунікативне завдання — хто контролює роботу студентів); Діти ж// сказали правду і Сказали правду //діти ж (комунікативне завдання — хто сказав правду), а також речення, комунікативні типи яких за метою висловлювання створюють частки: «— Чи збереглася колисочка, в якій вигойдалося стільки діточок? — Аякже, є,— усміхається жінка,— онде в куточку прикрита рябчунцем. Скільки виспівала я над нею колискових» (В. Скуратівський).

СКЛАД ЧАСТОК ЗА ПОХОДЖЕННЯМ

За своєю формальною структурою частки досить неоднорідні, тому що формувалися на базі різних класів слів. За походженням вони поділяються на первинні і похідні. До первинних часток належать ті, які в сучасній мові не виявляють ні живих словотвірних зв'язків, ні формальних співвідношень з словами інших класів. Вони становлять меншість, пор.: би, же, не, ні, ну, хай.

Похідними частками вважаються ті, що зберігають структурно-семантичний зв'язок зі словами інших класів. За частиномовною співвіднесеністю частки поділяються на відприслівникові, відсполучникові, відзайменникові та віддієслівні. Група відприслівникових часток найчисельніша і включає: ось, так, тут, де, куди, як, зовсім, майже, остаточно, приблизно, прямо, рівно, точно та ін., напр.: «— Тут від свого курія ніяк не видихаємо, так ще й від вас нюхай» (Г. Тютюнник); «Вона була непоказна собою, маленька, чорнява, зодягнена простенько... молодички одягались куди вишуканіше» (В. Земляк); «Прямо і не знаю, чим, Яремо Івановичу, віддячити вам» (М. Стельмах).

Співвідносних із сполучниками часток налічується порівняно небагато, проте їх зв'язки найтісніші. Серед них: і (й), та, також, а, але, або, однак, проте, зате та ін., напр.: «Тільки і дишемо було, як наїде гостей — паничів та трохи забуде про нас панночка» (Марко Вовчок); «його й в окропі не впіймаєш» (М. Номис); «Молдувани [молдавани] обурились. Хто має право рубати їх виноградники? Та вони на шматки розірвуть першого, хто підніме сокиру над кущем» (М. Коцюбинський); «А сонце вище, день ясніш, І груди дихають вільніш, Все ширше обрії ясні, І все, як снилося вві сні...» (О. Олесь).

Відзайменникового походження частки воно, що, це, собі, напр.: «І що воно за дитина, ніяк не заплаче» (К. Гордієнко); «Що то — мати!— через скільки часу глухо промовила баба...— Ті зневажають, з хати виганяють рідні діти, а їй усе-таки шкода...» (Панас Мирний); «На постелі лежала слаба жінка і стогнала. Це Харитина мати» (М. Коцюбинський); «— Кого ж ти, сину, маєш на приміті? — спитала мати. — Нимидору...— Яку це Нимидору?» (І. Нечуй-Левицький); «Жила проти нас міщаночка... Було, як не побачиш, весела собі, щебетлива» (Марко Вовчок) .

До віддієслівних часток належать знай (собі), дай, давай та їй., напр.: «Ніби в хаті, На холоді сердешна мати Під тином, знай собі, сидить» (Т. Шевченко); «— Дай одвідаю, як там вона [вдова] пробува» (Леся Українка).

За своєю будовою частки поділяються на прості і складені. Простими називаються частки, що складаються з одного слова. Вони об'єднують усі первинні частки, а також більшість однослівних вторинних часток. Складені частки включають неодмінно просту частку, що підсилюється або іншою простою часткою, або сполучником, або прийменником, пор.: тільки б, тільки і (й), хіба тільки, лише (лиш) тільки, лиш би, хоч би, хай би, що за, що то за, трохи не, мало не. хіба ж, невоке ж та ін.

ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ СТАТУС ЧАСТОК

Проблема лінгвістичного статусу часток тісно пов'язана з проблемою їх функціонального статусу. Усі відомі спроби його визначення не можна вважати вдалими, оскільки жодна з них не репрезентує частки як єдиний клас одиниць. У граматичній традиції виділяли здебільшого кілька функцій часток, зокрема такі, як підсилювально-видільна, модальна, емоційно-експресивна, слово - та формотворча. Серед тих, хто намагається встановити спільну класифікаційну функцію часток, поки що немає єдиної думки. Одні виділяють підсилювальну функцію, інші — функцію акцентування, треті — функцію актуалізації тощо. Останнім часом у зв'язку з розвитком теорії актуального членування, що має безпосередній вихід у комунікативний синтаксис, висунуто ідею про комунікативну функцію часток. Суть її полягає в тому, що, виділяючи певний компонент у реченні, частки водночас створюють додаткову приховану семантику («тіньові» висловлення, або фрази -«тіні»), що відіграє важливу роль у комунікації. Так, на

приклад, виділяючи в реченні Тільки батько любить подорожувати іменник батько, частка тільки створює додаткову «тіньову» конструкцію Всі інші не люблять подорожувати.

Ідея про виділення частками теми та реми в актуальному членуванні речення має своїх прихильників і в українському мовознавстві Щоправда, вони не вважають такі частки виразниками прихованої семантики. Проте обмежувати комунікативну функцію часток лише функцією виділення теми та реми не можна. Виразне комунікативне призначення і в тих часток, які беруть участь у створенні відповідного комунікативного типу речення за метою висловлювання — розповідник, питальних, окличних та спонукальних. Обидві групи часток функціонують у складі основної синтаксичної одиниці — конструкції — речення. Отже, комунікативна функція е класифікаційною функцією часток, що об'єднує їх в єдиний клас аналітичних синтаксичних морфем.

Комунікативний підхід до витлумачення функціонального статусу часток виявляє неправомірність зарахування до їх складу тих, яким у традиційній граматиці приписувалася словотворча функція, Оскільки вони вживаються лише в складі морфологічного слова (приклеюються до цілого слова як аглютинативні афікси), надаючи йому тих чи інших значень або відтінків у значенні, то це дає підстави віднести їх до синтетичних морфем. Йдеться про такі частки, як будь -, - не будь, казна -, хтозна -, -ся (-сь), -бо, -но, -то, -таки, чи-, ані-, аби-, пор.: будь-хто, будь-який, будь-коли, що-небудь, чий-небудь, куди-небудь, казна-хто, хтозна-яка, купатися, напрацюватися, скажи — бо, подай-но, стільки-то, якби-то, все-таки, чимало, «чи багато, аніщо, аніскільки, аніколи, абихто, абикуди, абиде і под.

ЧАСТКИ — ОРГАНІЗАТОРИ КОМУНІКАТИВНИХ ТИПІВ РЕЧЕНЬ ЗА МЕТОЮ ВИСЛОВЛЮВАННЯ

Залежно від мети висловлювання речення поділяються на розповідні, питальні, окличні та спонукальні. У створенні цих комунікативних типів речення беруть участь від повідні частки й інтонація. У розповідному реченні за допомогою часток реалізується два основних комунікативних (модальних) завдання: виражається констатація (повідомлення, підтвердження) й заперечення. Констатуючу модальність створюють частки так, авжеж, аякже, атож, які розрізняються лише сферами функціонально-стильового використання: частка так уживається переважно в книжних стилях мови, інші три співвідносні з розмовним та художнім стилями, насамперед у діалогічній мові як відповідь на запитання. У цих часток завжди фіксоване місце в структурі речення: вони стоять на його початку, пор.: « [Руфін:] Ти знов була сьогодня [сьогодні] в катакомбах?..

[Прісцілла:] Так, я була сьогодні в катакомбах і завтра знов піду» (Леся Українка); «— Чому ти, Чіпко, не одружишся?— Хіба воно краще?— Авжеж, краще. Жінка привітає, порадить, розважить...» (Панас Мирний); «— Хто знає, обід буде?..— Аякже/ Повинен бути» (Панас Мирний). Проте досить часто в діалогічній мові частки так, авжеж, аякже, атож є стверджувальною відповіддю на запитання, що відображає у сконденсованій формі ціле речення. їх називають у синтаксисі нерозчленованими структурами (реченнями), пор.:

— Ти написав лист?

— Так!

— Ти зайдеш за мною?

— Аякже!

Перша відповідь Так/ рівнозначна реченню Я написав лист, друга Аякже!— реченню. Я зайду за тобою.

Заперечне значення розповідних речень створюється за допомогою часток ні, не. Перша, подібно до стверджувальних, має фіксоване місце в структурі речення або ж уживається як заперечна відповідь на запитання, в якій конденсується ціле речення, пор.: «Чоловік глянув на Яшка. — Так він же ще од тебе менший. — Ні, ми однакові» (А. Головко); «[Єпископ:] Ти, сину мій, зо мною підеш. (Парвус:] Ні!» (Леся Українка).

У частки не місце також фіксоване, але інше, ніж у частки ні: вона вживається здебільшого в препозиції до дієслова, напр.: «Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш — то уже навіки» (Л. Костенко); «Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость [мудрість] би була своя. А то залізете на небо: — І ми не ми, і я не я. І все те бачив, і все знаю» (Т. Шевченко).

У питальних реченнях, як відомо, той, хто висловлює думку, ставить собі за мету запитати про щось, спонукаючи тим самим співбесідника до відповіді. Комунікативне завдання спитати про щось реалізують питальні частки чи, хіба, невже, а також частки відсполучникового походження і (й), а, або разом з питальною інтонацією. В усному розмовному мовленні вживаються ще питальні частки га, ну. Питальні частки чи, хіба, невже завжди стоять на початку речення, причому дві останні оформляють питальні речення з відтінком сумніву, недовір'я або здивування, напр.: «Мамо, чи кожна пташина В вирій на зиму літає? — В мами спитала дитина» (Леся Українка); «— Хіба ж ми за день усіх перевеземо? — засумнівався шустрий манилівець» (Г. Тютюнник); «— Невже це ранок? — прислухається Юрій до шелесту пташиних крил і недовірливо поглядає на небо» (М. Стельмах). Лише частки хіба, невже можуть уживатися як нерозчленовані еквіваленти питальних речень, пор.: «В саду, ближче до вікон, знову почувся тріск і дзвін заліза...— Та це ж спутані коні пасуться. Чуєте, залізне путо бряжчить?..— Хіба?» (М. Стельмах); «[Милевський:] Вродлива панночка скрізь може бути певна, що виграє [Соня (ніби наївно):] Невже?» (Леся Українка).

Частки відсполучникового походження, а також частка га питальну модальність передають здебільшого, вживаючись наприкінці речення, напр.: «[Берест:] Що ж, Лідо, викреслювати чи далі читати? Як, а?» (О. Корнійчук); «Бере [пані] сорочку в Насті, дивиться:— Та ти й не шила, мабуть, нічого, га?» (Марко Вовчок); «— Чом не вечеряєш? — Га? — Вечеряти йди...» (М. Коцюбинський). Частка ну вживається передусім на початку питальних речень як спонукання до відповіді, що супроводжується інтонацією зацікавлення чим-небудь, очікування нетерпіння, вимоги, напр.: «— Ну, хто тепер [полізе на скелю]? запитав Воронцов, переводячи погляд з бійця на бійця» (О. Гончар). Виступаючи наприкінці питальних речень, вона надає їм відтінку здивування, недовіри, зближуючись, таким чином, з питальними частками хіба, невже, напр.: «— Панич Льольо ставить ґуральню. — Та ну?» (М. Коцюбинський). У діалогічній мові частки га, ну можуть бути еквівалентом питального речення типу Що таке?, пор.: «— Іване!— Га? — Та рушай! Що ти там огинаєшся?!» (А. Головко); « — Оксене...— Ну? — У Сергійка чобітки зовсім порвалися» (Г. Тютюнник).

Тип окличних речень виражає захоплення, піднесення або заклики. Ці різновиди емоційно-експресивних та модальних значень при відповідній окличній інтонації створюються за допомогою часток що за, хай, нехай. Частка що за виступає тільки на початку окличних речень і виражає захоплення ким -, чим-небудь або здивування від чого-небудь несподіваного, напр.: «Очиці, наче блискавиці, Так і грають з-попід брівок темних. Що за погляд в цієї чарівниці!» (Леся Українка); «Мати пішла жати. Надвечір придивляються— не видно Ганни, чи не додому пішла? Питають других жничок,— не бачили, щоб ішла... Що за диво!» (Марко Вовчок).

Частки хай, нехай, входячи до складу аналітичних форм наказового способу, оформляють окличні речення, що вживаються як заклики або побажання, напр.: Хай живе мир між народами! (з газ.); «Хай згине цар!» (Леся Українка); «В квітках всі улиці кричать: нехай, нехай живе свобода!» (П. Тичина); «Як помер наш батько,— нехай йому земля пером,— оставив нам дев'ять пар волів» (Марко Вовчок).

Спонукальні речення виражають спонукання до дії через різні волевиявлення. Цей тип модального значення має розгалужену систему засобів вираження: наказову форму дієслова, неозначену форму дієслова, вигуки та частки. Специфіка часток як реалізаторів спонукальної модальності виявляється в тому, що вони неодмінно входять до складу якоїсь граматичної форми дієслова. Так, частки би (б) утворюють форму умовного способу, за допомогою якої делікатніше, м'якше виражається спонукання до якоїсь дії, пор.: Радив би вам почекати; Рекомендувала б вам почитати.

Частки хай, нехай утворюють аналітичну форму дієслова, яка виражає наказ виконати якусь дію або спонукає до певної дії, напр.: «—...Значить, треба зараз же наших хлопців на конях послати в околишні села до вірних знайомих, а ті хай своїх людей посилають все далі й далі» (М. Стельмах); «Іди до батьків, кланяйся їм та скажи, нехай йдуть до мене жити» (І. Нечуй-Левицький).

. 35. Загальна хар-ка вигука. Первинні і похідні вигуки. Розподіл за значенням. Звуконаслідувальні слова.

Вигук - це службова частина мови, яка служить для безпосереднього вираження емоцій, почуттів і волі людини (о! гей! ой!). Це незмінювані слова, які не виступають членами речення. Але на місці самостійного слова вигук набирає конкретного значення і виконує синтаксичну роль того слова, яке змінює (напр., у реченні А собака отой гав та гав!.. вигук гав (та) гав виступає як присудок).Інколи вигуки можуть навіть заміняти собою цілі речення ("Охо-хо…"- позіхнув батько).

Синтаксична роль.У реченні вигуки синтаксично не пов'язуються з іншими словами і не є членами речення. Вони або становлять окреме нерозкладне речення, або є вставним компонентом, який у мовленні має особливу інтонацію, а на письмі обов'язково виділяється розділовими знаками (Вибачте, котра година?; Ой, що тут відбувається?). Якщо вигук набуває у реченні значення іменника, він може виступити у ролі підмета чи додатка (підмет: Саме ось це ой, що він промовляв раз за разом, і привело мене сюди; присудок: А він мені все ой та ой). Звуконаслідувальні слова в реченні найчастіше вживаються як пряма мова ("Кап-кап"- почулося за вікном).

За значенням вигуки поділяються на чотири розряди:

1. Емоційні вигуки виражають почуття, переживання, настрій або здивування розповідача (О, подивись, як тут цікаво!).

2. Спонукальні (вигуки волевиявлення) виражають наказ, спонукання до дії (Киць- киць, моя кішечка; Гей, всі до мене!).

3. Вигуки етикету (що є словами ввічливості) виражають привітання, прохання, подяку, побажання, сподівання або прощання. Сюди можуть також входити і цілі сполуки слів (добридень, будьте ласкаві! дякую! ласкаво просимо! добраніч! будь ласка! на все добре!).